Аманда Рід - Наперекір , Аманда Рід

— Ти зараз додому? — невисокий шатен виловлює мене в роздягальні й примушує уповільнитись.

— Вгадай з трьох разів! — не дуже приховую неприязнь, бо мені не приємна компанія цього хлопця.

Назар. Мій перший хлопець. Той, хто вкрав мій перший поцілунок і той, хто з легкістю проміняв мене, на колишню. Як тільки вона з'явилася на його шляху, хлопець підібгавши хвостик поскакав за нею, наплювавши на мої почуття. А я страждала…

— Давай, проведу до дому?

Проведу? Він знущається з мене? Або чогось хоче? Навіть коли ми нібито зустрічалися, він ніколи не виявляв бажання провести мене додому. Бачте, нам у різні боки, навіщо йому робити такий гак? То що сталося зараз? Алла кинула його і він згадав про мене? Так, я ж дуже зручна, пробачу все що завгодно.

— Чого ти хочеш від мене, Назаре? Канікули закінчилися, Алла поїхала від бабусі й ти знову згадав про мене?

Назарові було сімнадцять. Він також одинадцятикласник. Я так розумію новенький потрапив саме до його класу.

— Мирослава, перестань! Я просто хочу провести тебе додому. По-дружньому.

— По-дружньому... — бубоню собі під ніс. — Ну, добре! Ініціатива карається, чув про таке? — пхаю йому в руки пакет і надягаючи куртку, прямую до виходу з роздягальні. Назар іде за мною мовчазною тінню.

На ґанку зібралося декілька учнів. Зупиняюся, не звертаючи на них уваги. Замотуюсь у довжелезний шарф. Піднявся сильний вітер — ризикую захворіти.

— Привіт, — тихі слова пролітають над вухом.

Обертаюся.

Нік. Його зелені очі уважно розглядають моє обличчя, бажаючи пробратися під шкіру. Він завжди так дивиться. Він завжди викликає у мене купу незрозумілих відчуттів.

— Особиста охорона? — лунає з іншого боку. Трохи нижче на сходах стоїть Дан.

— Заткнися, га? — Назар тягне мене вниз, змушуючи спуститися і покинути товариство поганих хлопців.

А як заворожена дивлюся на новенького. Він магніт, який притягує до себе. Його хочеться розглядати. Їм хочеться милуватися.

Високий. Вони з Ніком одного зросту. Вище за мене на півтори голови. У Дана темне волосся, смаглява шкіра, чорні очі. Він дуже вродливий. Ловлю себе на думці, що мені подобається його зовнішність.

Але… зазвичай такі хлопці не дивляться на таких як я. Не розумію, чого Нік весь час вирячається на мене?

Куди мене тягне Назар? Я не хочу йти нікуди. Я хочу милуватися обличчям новенького. Воно мені дуже подобається.

— Миру, — вимовляє шатен, коли ми відходимо на пристойну відстань. — Ти б не зв'язувалася з ними. Про Ніка ти вже чула, а цей — ще гірший.

— Я нічого ні про кого не чула, — грубо перебиваю його: — Перестань читати мені нотації. І це зовсім не доречно.

— Я просто не хочу, щоб у тебе почалися проблеми. Я занепокоєний.

— Не варто, — хитаю головою, стискаючи губи. — Турбуйся за свою Аллу. Дивись, як би вона не з'явилася на горизонті, і ти знову не злився зі своєю порожньою турботою.

Вихоплюю з його рук пакет й прискорюю крок. Я зла на нього. Дуже-дуже зла. Не знаю, що йому треба зробити, щоб знову завоювати мою довіру.

Прийшовши додому, я одразу зачиняюсь у своїй кімнаті. Мені пощастило. Вдома нікого не було. Тому, можна кілька годин безцільно провести в інтернеті. Ось тільки в мене була мета – я хочу знайти профіль Дана.

«Без батьків»(від автора: це повністю вигадана соцмережа) — це популярна молодіжна соціальна мережа, де у кожного є свій особистий простір для публікації думок, фотографії, або дурниці. А ще ця мережа створена для приватного листування. Там справжнє життя, яке затягує в прірву.

Між собою цю соцмережу ми називаємо «Без Б». Тому я відкриваю браузер та затискаю вкладку «Без з». Занурююсь у віртуальній всесвіт де іноді буває набагато цікавіше ніж у реальному.

Першим я знаходжу профіль Ніка. Звичайно, бо я знаю його ініціали. З Даном виявляється все набагато складніше. Його ніде не було.

— Який потайливий, — задумливо промовляю.

Повертаюся на сторінку Ніка та заходжу до «альбомів». Фотографій там виявляється більш ніж достатньо. На деяких я знаходжу й новенького.

Мені не подобається те, що бачу. На фото Дан був із дівчатами. З багатьма різними дівчатами.

— Бабій! — пирхаю собі під ніс та закриваю вкладку.

Напевно, потрібно дослухатися до слів Назара й триматися він цього брюнета якомога далі. Мені все здалося. Його зацікавлені погляди були не для мене. Він, швидше за все, так дивиться на всіх.

Перебравшись на ліжко, я надягаю навушники та заплющую очі.

Один погляд ще нічого не означає. Де я, а де він? Заспокойся Мирослава. Такі, як ти Дана точно не цікавлять. Мій максимум це мінливий Назар. А краще побути деякий час самій.