Олександра Малінкова - Принц Єгипту, Олександра Малінкова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я так розумію, що вчорашній досвід нічого не навчив? – Запитав Феріт, який опинився зовсім поряд біля неї.
Вірніше, спочатку вона пройшлася поглядом по його довгим, м’язистим та засмаглим ногам, а потім до непристойності довго, принаймні, як їй потім здалося, затрималася на його шортах, у тому самому місці… І тільки потім підняла очі вище. Ой, ні, вчора таки їй не примарилося! І він зовсім не плід запаленого мозку. А при денному освітленні! Дідько! Може вже досить їй так «облизувати» його поглядом, наче чоловіків до цього не бачила!? Звісно бачила, але таких… Колишньому до Феріта, як до Марса пішки.
– Якщо ти перестанеш на мене витріщатися і переведеш погляд он туди, - він показав пальцем, - так от там, для таких як ти є напис, що вхід у море тільки через понтон, берег кам’янистий і дуже слизький. А усього в ста метрах звідси є плавний вхід з піском. Та напевне це дуже просто для такої екстремалки, вірно?
– І тобі доброго дня! – Огризнулася вона.
Її тіло напружилося та вкрилося дрібними мурахами від нової хвилі яскравого болю після нової порції солоної води.
– Як спина? – Поцікавився хлопець.
– Нормально, – тихо промовила дівчина, стиснувши зуби, але по обличчю було видно, що це відповідь далека від істини.
– Точно? – Запитав примруживши очі.
Він простягнув міцну руку і щойно Марина вклала в неї свою, ривком підхопив догори, поставив на ноги, розвернувши обличчям до себе.
– М-м, тобто, ці сльози в твоїх очах, це радість від зустрічі зі мною? І вони ні разу не пов’язані з тим, що сіль добряче роз’їдає твою подряпину? Чи я помиляюся?
– Ні, все добре.
Феріт знову недовірливо примружився, потім висварився на своїй мові.
– Ходімо! – Скомандував таким тоном, що відпочивальники, що були поряд кинулися збирати речі, а діти перестали скиглити й чемно закрили роти.
– Куди? – Злякано закліпала вона, а він вже по хазяйськи збирав її речі, нахабно закидаючи їх у торбу. А потім схопив за руку й потягнув за собою.
Так-так, саме потягнув, бо дівчина від такої зухвалості просто розгубилася. Її що кожного дня майже згрібають в оберемок і тягнуть у невідомому напрямку, не зрозуміло куди і для чого?!
– То куди ми? - Нарешті пропищала вона, насправді не дуже то й розраховуючи на відповідь. Коли це велетні опускалися до того, щоб щось пояснювати.
– До лікаря. – Грубо відповів він.
– Куди? Ні– ні, ні за що! – Запротестувала Марина.
Він різко зупинився, так, що вона майже врізалася лобом в його біцепс, відскочила наче м’ячик, від бетонного паркану.
– Добре! – Вигукнув той м’язистий монстр.
Невже погодився? І що, ось так просто відпустить Марину? Їй не почулося? Може від болю приєдналися ще й розлади слуху?
– Тоді на вишку.
– Ще краще! – Обурилася вона, вже жалкуючи, що не погодилася на перший варіант. Насправді, виключно її проблеми, що вона терпіти не може всіх хто у білому халаті. Принаймні в кабінеті лікаря до неї торкався б лікар, виключно у медичних цілях…
Безцеремонність зашкалювала й била всі рекорди. Він майже силою затягнув її на рятівну вишку й всадив на стілець. Звідкись, як у талановитого фокусника в його руках з’явилася аптечка.
Його рухи були впевненими, а ще владними. Такими, що будь-який супротив просто розчинявся. З одного боку це лякало, а з іншого збуджувало… Збуджувало, змушуючи серце завмирати в очікуванні. Та це ж лише лікарська допомога! Але мозок надавав серцю геть інші команди, а воно вже в свою чергу погнало кров її судинами з шаленою силою. Тепло розливалося всім тілом, концентруючись десь нижче. Вона облизала вмить пересохлі губи й затамувала подих.
Хоч Марина його не бачила, але вона його відчувала. Напевне, кожною клітинкою свого тіла.
– Зараз буде боляче, я відклею пластир.
– Не думаю, що буде гірше ніж зараз, – вона заплющила очі від болю, якому зараз була вдячна. Хоча б за те, що повертав її з світу бажань і ілюзій в реальність, яка була зовсім іншою.
Раптовим різким рухом він швидко позбавив її мокрої вщент наліпки. Можливо його уява малювала, що якщо він не зробить цього, то солона вода потрапить у кров і роз’їсть її дівочий мозок. А інакше навіщо така завзята спецоперація?
Позбавивши її від пластиру, почав обробляти рану, як вчора повільно, час від часу дмухаючи. Його теплі пальці обережно торкалися хребта, і в цей момент Марині здалося, що вона геть оголена, навіть без купальника. Хоч і торкався він виключно подряпини, та все ж таки. Її шкіра одразу відреагувала, почала вкриватися гусячою шкірою. Начебто прості дотики, а такі збуджуючі, хвилюючі. Відчуття одразу на максимум… Що взагалі відбувається?
– Марино, я майже закінчив, зараз заклею і все! – Тихо промовив він, зовсім поряд з її вушком, і знову чергова хвиля мурах.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Принц Єгипту, Олександра Малінкова», після закриття браузера.