Тая Смоленська - Належу йому, Тая Смоленська

У лобі готелю на моє розчарування немає жодної живої душі. О третій годині ночі нормальні люди сплять, а не шукають пригоди на свою п'яту точку, як я. 
 
Долоня Руслана спочиває на моєму попереку, пропалюючи шкіру крізь тонку сукню. Але він притримує мене зовсім не тому що я ледь перебираю ногами від страху. Швидше на випадок, якщо я вирішу зірватися з місця і бігти. 
 
Навколо ні звуку, лише мої каблуки цокають по відполірованій підлозі, порушуючи тишу, і кожен крок віддається в голові луною, відраховуючи секунди до неминучого . 
 
Ми йдемо до ліфта і час навколо немов завмирає, а я дивлюся на себе з боку. 
 
Коротку червону сукню, яка повинна була звести з розуму Стаса, тепер хочеться подовжити, щоб відчувати себе більш захищеною. Я раз у раз тягну поділ вниз, але це не дає ніякого ефекту. 
 
Я збиваюся з кроку, коли помічаю за стійкою адміністратора доглянуту дівчину з бейджиком на піджаку. Дивлюся на неї з надією, намагаюся подати хоч якийсь знак. Але вона лише стримано посміхається, в погляді читається осуд. Швидше за все вважає, що я одна з дівчат, яку чоловік веде до себе на ніч. 
 
- Без дурниць, дівчинко, - гаряче дихання Руслана торкається мого вуха і я здригаюся від такої його близькості. 
 
- Угу, - насилу ковтаю слину, тремтіння прокочується по тілу. 
 
Він тисне на виклик ліфта і нетерпляче поглядає на табло. Я обіймаю себе за плечі, мені і холодно, і жарко одночасно. Я майже задихаюся. Може, зобразити втрату свідомості? Не стане ж він терзати моє несвідоме тіло? 
 
У ліфті тісно і я вже ледве можу тверезо мислити. Він стоїть дуже близько, затиснувши мене до стіни. Від його тіла виходить жар, а ще від нього приємно пахне. 
 
Цей запах чомусь діє на мене неправильно. Змушує прикрити повіки і спробувати відгадати марку парфумів. А його погляд, спрямований на мене - чіпкий і вивчаючий - в сукупності з долонею, що покоїться на моїй талії і від якої по всьому тілу розноситься тепло, раптово ведуть думки далеко від того факту, що мене, можна сказати, викрали.

Ми зустрічаємося з ним поглядами, кілька секунд дивимося один на одного не відриваючись. У моїх очах відбивається благання і надія, в його - байдужість і холод. 
 
До цього моменту я була засмучена, залякана, а ще зла на свого хлопця, і мені було зовсім не до того щоб оцінювати Руслана, як чоловіка. Але ось зараз я розумію що він привабливий. До божевілля. 
 
Руслан високий і широкоплечий, я на його фоні виглядаю мініатюрною лялечкою, яку такий велетень може з легкістю зламати. 
 
Від нього віє силою і мужністю . Пальці у нього гарні. Довгі.

Напевно, познайомся ми в іншій ситуації, я б обов'язково почала фліртувати з ним. 
 
Руслан поки не поспішає приставати до мене або погрожувати. Що якщо він нормальний і з ним можна домовитися? Його поведінка дуже дивне для людини, яка виграла дівчину на ніч. Він навіть не дозволяє собі зайвого, крім того, хто кидає на мене колючі погляди і обдаровує поганими слівцями.

Це я розумію тільки зараз. 
 
- Виходимо. У номері щоб вела себе тихо, зрозуміла? Ніяких істерик і криків, - попереджає мене, знову хапаючи за руку, і серце пропускає удар. 
 
Здається, я все ж помилилася на його рахунок. 
 
Ми на другому поверсі. Це вже добре. Не так уже й високо, а якщо ще й дерево поруч росте, то втекти можна спробувати. 
 
Ми зупиняємося біля дверей, Алмазов дістає з кишені карту-ключ. Прикладає до магнітного замку, а я все намагаюся зрозуміти ким він може бути, раз Стас його знає. 
 
Коли я перетинаю поріг його номера, мене раптом накриває реальність. Мій хлопець ось так просто віддав мене іншому чоловікові. Навіть не спробував щось зробити: поторгуватися, вирвати мене з чужих рук. І тепер нікому не буде відомо що трапиться за дверима цієї кімнати. 
 
Тугий кому стає поперек горла. Я застигаю біля дверей, не в силах поворухнутися. 
 
Клацає вимикач, кімнату осяває яскраве світло. Я обертаюся. 
 
Руслан недбало сперся спиною до стіни, він здається абсолютно спокійним. На відміну від мене. Тому що невідомість зводить з розуму.

- Відійди і стань посередині кімнати, - наказує він, схиливши голову набік. 
 
Я роблю кілька кроків вперед. Завмираю. З силою притискаю до грудей сумочку. Серце калатає немов божевільне. Від хвилювання не помічаю  нічого навколо. Лише на вікно краєм ока поглядаю в надії що рама не замкнена. 
 
- Знімай свою сукню, - доноситься до моїх вух і мене кидає в жар. 
 
Він вичікувально дивиться на мене, а я так і стою на мімці. Не поспішаю виконувати його наказ. 
 
- Я неясно висловився? - голос злий, нетерплячий. 
 
- Те що у вас грошей більше і впливу, ніж у мене, не дає вам право чинити зі мною так, - гордо підкидаю підборіддя. 
 
- Ти, напевно, забулася, дівчинко. Але музику тут замовляю я. А тепер ще раз - знімай цю сукню, - повільно і з розстановкою вимовив він. - І підбори теж. Виглядаєш в цьому, немов дешева дівка. 
 
Від його слів стає неприємно. Стасу подобалося як я одягаюся. Мені взагалі-то теж. А на думку цього Алмазова мені плювати, що йому і повідомляю, втративши всякий страх. 
 
- Ну пробачте, я не одна з ваших підлеглих, що ходять по офісу дотримуючись дрес-коду.

- Дрес-коду? - його брова глузливо вигинається. - По якому такому офісу вони у мене ходять, пробач? 
 
- Звідки мені знати? - мій голос зривається. Стає хриплим і тихим. - Вам видніше де розташовується ваш офіс. 
 
- І ким я по-твоєму працюю в цьому офісі? 
 
Я тисну плечима. Розмова у нас дивний виходить. Лоскоче нерви.