Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

1.3

 

***

До вечора мене не турбував ніхто, крім покоївки. Вона більше не була відвертою. Замкнулася в собі і працювала вправно, без ліні чи неприязні. Крем, трохи косметики, приємні парфуми, аж ніяк не скромні сукні… Ну що за мерзенний світ! Я почувалась куркою, яку обскубли, натерли спеціями, посолити і ось-ось відправлять на гриль.

Час минав, ніч наближалася, на душі шкребли кішки. Я вже не вірила, що впораюся з нав’язаною роллю. Хотілося сховатись під ліжко і не вилазити звідти, поки мене не витягнуть силою. Вчорашній аукціон… Де це бачено, щоб людей купували і продавали як худобу? Мені не подобалася моя доля, нехай Айра Керейра і погодилась на неї добровільно.

Сонце торкнулося обрію, і покоївка крадькома шмигнула носом.

– Леді, пора, – сказала без емоцій.

Я бездумно провела гребінцем по волоссю, дивуючись його гладкості і шовковистості. Колір стиглої пшениці, як люблять писати в книгах. Безсумнівна перевага, завдяки якій Айра не уникла уваги Ендера.

– Ваш… Е… Ваш одяг, леді.

Я злегка очманіла, інакше й не скажеш. Те, що мені пропонувала вдягти покоївка, взагалі не поєднувалося з палацами, знаттю, наложницями та іншими атрибутами навколишнього світу.

«Шкіряні штани і бронеліфчик», – спало на думку.

Гаразд, не бронеліфчик. Блискуча майка, прикрашена золотими заклепками. Нічого примітного. Але штани! Вони були приголомшливі! Я мріяла про такі, коли була підлітком. У тринадцять я б віддала за них всі свої цінності, навіть комп’ютер і колекцію мінералів.

М’які, блискучі, з нашитими незрозумілими символами і намальованими язиками полум’я на штанинах… Принц із незрозуміло якого, але точно не з двадцять першого століття, безсумнівно, буде в захваті. Бідолаха! Якщо в цьому світі шкіра і заклепки – верх непристойності, то для мене не все втрачено.

І, якщо чесно, побачивши звичний одяг, я подумала, що все-таки сплю. На душі стало веселіше.

Айра, навпаки, тихенько заскиглила, але її ниття мене не зачепило. Я охоче носила і відвертіші наряди, ще й з матір’ю сперечалася, коли та сварила за довжину спідниці або занадто короткий топ. Зараз головне – визначитися зі стратегією і підгадати зручний момент.

Ну і пам’ятати: померши уві сні, людина прокидається, тому про всяк випадок є варіант із шибеницею або чимось на кшталт того.

Рола накинула мені на плечі шаль.

– Нехай Єдиний змилується над вами, леді, – голос покоївки тремтів, а руки трусилися. – Пам’ятаєте, про що я просила? Ніколи не ходіть до Далайни! Не дозволяйте Дракону-засновнику вкрасти вашу душу!

Вона пішла, залишивши мене на самоті. Я стояла посеред кімнати, дивилася на заґратоване вікно (не відкривається, щоб його!) і чекала. Незабаром за мною прийдуть, і тоді… Пам’ятаємо: вихід є завжди.

«Я – просто іграшка», – бубоніла Айра Керейра, щоб заспокоїтися.

Принц дуже привабливий, скаржитись нема на що. Це всього-на-всього ніч… Всього-на-всього!

Чужі страхи грали на нервах. Ну чому вона така панікерка? Сама ж погодилася на угоду! А тепер ниє, як загублений привид… Сил немає терпіти!

Рипнули двері. Мені знадобилося не менше хвилини, щоб відігнати страждання Айри і озирнутися. Серце на мить зупинилось.

Я помилилася. Прийшли не за мною – прийшли до мене. Ендер власною персоною… І бігти нікуди.

– Киця стала кішечкою, – промурчав він, пожираючи мене поглядом і підходячи впритул. – Маленька дика кішка… Скажи, хто твій господар, кицю?

– Ви, сіре. – Я змушувала себе триматися на ногах, хоча коліна Айри підкошувались від одного лише звуку його голосу.

– О-о-о, справді? Ви швидко навчаєтесь, леді. Чи не занадто швидко, га? Мені б хотілося трохи подовжити наше знайомство.

Принц стояв так близько, що я відчувала тепло, яке йшло від нього. У правій руці він тримав нагайку, лівою схопив моє волосся і потягнув назад, змусивши закинути голову.

– Яка витончена шийка… Тебе раніше кусали, кицю? Ні, не відповідай… Та ти й не можеш відповісти, еге ж? Такі, як ти, виховуються в строгості і смиренні. Нудьга…

«Якщо виявиться, що цей паяц ще й вампір, буде зовсім весело», – відсторонено подумала я, відчуваючи його пальці на своїй спині.

Ну а пам’ять Айри Керейри закидала мою свідомість уривками пліток, газетних новин, настанов Есмеральди…

– Що за нісенітниця?!

Боюсь, я вигукнула це надто голосно. Ендер здивовано зареготав і відхилився, намагаючись зловити мій погляд.

– Кицю-кицюню, звідки такі грубі слова?

Я не стрималася. Висловилась міцніше і, чого вже гріха таїти, нецензурніше. Ні, відчай нещасної Айри, що тремтіла перед карколомним принцом, не позначився на моїх мізках. Навпаки, сумбурні пафосні метання жертовної дворянки наштовхнули мене на цікаву ідею. Здогад підтвердили плутані спогади «леді ​​Керейри». Вони поєднували сучасну молодіжну лексику і картинки з відомих романтичних фільмів.

– Так, кицю… Такою ти подобаєшся мені ще більше!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍