Слава Світова - Теплі історії в конвертах

серця, а виснажувала сили. Заради чоловіка, якого знайшла для неї мама. Бо давнього роду, блакитної крові. Крові холодної, байдужої. Мала стільки надії, та поволі втратила її. Загорнула під високий льодяний насип того щоденного, позбавленого тепла спілкування, яке завдало стільки нестерпного болю...

На бильці ліжка висів старий рушник сірого кольору. Блакитні очі Елі зблиснули, а сама вона взяла його до рук і розгорнула. На сріблястому полотні майоріли літери, що їх вона в дитинстві вишила червоними нитками: «ЕЛЯ». І навчила її так гарно вишивати бабуся. В очах знову забриніли сльози. Тепер бабусі немає на цьому світі, тож світ буде зовсім не той, що раніше...

Еля помітила сонячного зайчика, що заблукав на горищі. О, це ж той самий сонячний зайчик, на якого вона полювала, з яким любила гратися в хованки у дитинстві. Його звали Соняшник. Еля підвелася. Сонячний зайчик до того часу встиг заховатися в якусь шпаринку, щоби вона мала можливість його знайти.

— Ну де ти, малий? Скільки можна ховатися? Я тебе все одно знайду! — говорила сама до себе Еля. Вона ніби знову стала тією бешкетною дівчинкою з чорними кісками, яка вміла радіти кожній гарній миті. Подорослішала та й забула, як це робити...

— Ти від мене не сховаєшся! — Еля ступала по горищу, а під її ногами скрипіла підлога. Від цих звуків прокинулися миші й зашурхотіти по кутках.

Еля помітила відблиски сонячного зайчика на бильці ліжка, потім — на шафі, а згодом він опинився на старому люстрі. Воно було таке брудне, що Еля впізнавала лише свої обриси. Хоча де-не-де визирала дзеркальна поверхня. Еля злегка провела по ній пальчиками. Шар бруду був не такий великий, певно, свічадо таки час від часу бабуся мила.

У протертій дзеркальній смузі Еля побачила дорослу жінку з чорним блискучим волоссям, стильною зачіскою. Права брівка здивовано вигнулася. Уже краєчок її по-дитячому не кошлатиться, бабусю. Навчилася робити строгий і непомітно-натуральний мейк-ап... В очах — сталева блакить. А раніше ця блакить завжди щиро усміхалася. Що ж, таке життя. Жорстоке й несправедливе.

Вона так замислилася, що й забула про те, що шукала. Точніше, кого. Еля роззирнулася в пошуках Соняшника. А він уже летів до вікна з вибитою шибкою.

«Хутчіш упіймати його!»

Еля добігла до вікна, на якому причаївся Соняшник. Він тремтливо сяяв і тихо хихотів на купці книжок. Еля простягла руки, щоби його впіймати, але не встигла. Соняшник підскочив, як м’ячик, і шугнув через вибите вікно надвір, до сонця. Еля тільки руками розвела. Проте Соняшник залишив після себе дещо. На купці книжок,

де щойно мерехтів сонячний зайчик, лежав конверт ніжного кремового кольору. Щоправда, без марки. Із написом: «Моїй Елі». Еля аж підскочила від подиву, бо на конверті впізнала бабусин почерк.

«Вона залишила мені лист? Що це?» — питання застрибали в Елиній голові.

Еля спершу обережно торкнулася кремового конверта. Потім узяла до рук, відкрила. Дивно, його навіть не заклеїли. Тобто бабуся зовсім не боялася, що хтось випадково знайде його та прочитає, бо лист мала отримати лише Еля.

Вона витягла аркуші, погляд зупинився на старанно виведених чорнильною ручкою літерах. Бабуся любила писати чорнилом. У неї це напрочуд вправно виходило. Кожна літера — струнка панночка.

«Так витончено, — подумала Еля, і їй защемило серце. — Тепер я не можу поговорити з нею, сказати, як сильно її люблю».

«Люба онучко! Як добре, що лист до тебе таки дійшов. Я хотіла, щоби це сталося. Хоча не була до кінця впевнена, що ти сюди повернешся. Бо цей лист не може мандрувати у просторі, лише в часі. Я написала його тут, у минулому. Тепер він до тебе примандрував, — через роки, у майбутнє.

Знаю, що ти дуже за мною сумуєш, тому й пишу тобі. Знаю, що ти зараз на горищі, і дуже дякую Соняшнику, що доправив тобі листа. Здивована? Я багато разів бачила, як ти малою гралася на горищі, як мило полювала на сонячного зайчика. А ще залишала для нього їжу. Щоправда, її постійно з’їдав кіт.

Ти цього не знала? А це руде одоробло завжди було голодне, хоч скільки годуй, тож таких ласих шматочків просто не могло проминути.

Я теж за тобою сумую...

Уявляю твої блакитні очі, сповнені блискіток. Вони так гарно блищать, коли ти усміхаєшся. Я відчуваю, що ти й зараз усміхаєшся, коли це читаєш.

Елю, сонечко, я дуже тебе люблю, тому маю поділитися однією таємницею. Звісно, мені важко про це писати. Може, я мала про все розповісти вже давним-давно. Але... чомусь боялася...»

Еля з нетерпінням узяла другий аркуш листа. «Що ж бабуся мала такого мені розказати?»

«Хочу, аби ти знала мою історію. Мою справжню історію. Я мало розповідала про себе, бо не любила згадувати минуле. Підняла доньку без чоловіка. Він навіть не знав про її народження. Та, може, і не хотів знати. Утік, коли совіти захопили владу в селі. Я ж -дуже кохала його.

Ти добре знаєш графський замок у сусідньому селі біля озера. Той, де зараз санаторій. Ти любила туди ходити зі мною. Там раніше жив граф. А от з ним жила я... Так, я була дружиною графа. Щоправда, я була простого роду, та ми покохали одне одного. Наші зустрічі опівночі біля водоспаду були романтичними, такими чарівними. Він мені нічого не обіцяв. Та я знала, відчувала, що жити без нього не можу,