Агата Задорожна - Пастка для некромантки, Агата Задорожна

Вона погортала кілька папірців, заповнених цифрами, даними і усіма іншими важливими речами, які вона вже дуже давно знала, і які насправді не були потрібні годящому некроманту. 

Тесей Естірхайд. 

Певно, взяв собі таке ім’я, щоб нагадувати столичних дворян. Айза не могла повірити, що хтось, кого звали Тесей, міг би працювати у міському управлінні. Таке ім’я належало людям на кшталт того злого некроманта на подвір’ї, але точно не місцевим, що закупляли по дві сотні амулетів на місяць для кожного кладовища. 

Вона вписала ім’я і піднялася зі стільця. Та не встигла вона ступити і кроку в бік кабінету пана Рубчика, як двері кімнати різко розчинилися. Настільки різко, що вдарилися об стіну і відскочили від неї, зупинившись всього за кілька митей від носа чоловіка. 

Того самого, що Айза залишила на подвір’ї. 

 – Чому ви не сказали мені, що ваші парадні двері зачинені? Чому ваші двері взагалі зачинені? – він грізно ступив вперед. Його лице тепер, коли Айза нарешті бачила його не таємно і боком, виглядало навіть красивішим. Айза могла би і замилуватися, якби вся ця приваблива злість не була направлена на неї. 

 – Вибачте, – посміхнулася вона. – Але ви так поспішили в сторону тих дверей, що я не встигла вас навіть покликати. А я мала деяку роботу. Подумала, що рано чи пізно ви зрозумієте, що двері зачинені.

Айза солодко посміхнулася. Це було найкраще, що взагалі можна було робити у таких ситуаціях. Зазвичай люди думали двічі, перш ніж кричати на неї, коли вона дивилася на них чесними очима і посміхалася. 

 – Неважливо. Неважливо… Ось що краще зробіть – відведіть мене до вашого начальника! 

Некромант озирнувся кімнатою, наче пан Рубчик мав виникнути з-під землі прямо перед ним. 

 – Або ні, – він наче змусив себе миттєво заспокоїтися і став спокійно. – Краще організуйте мені зустріч з винуватицею всього дійства. З цією, як її там… 

Чоловік поплескав по кишенях свого дорогого пальта і дістав згорнутий вчетверо папірчик – чомусь дуже схожий на той, що зовсім нещодавно передивлялася вона сама. 

 – З Айзою Ялівець. 

Айза інстинктивно зробила крок назад. 

 – А що вам від неї треба? – запитала вона обережно, відкладаючи папери зі звітом назад на стіл. Незнайомець не відводив від неї підозрілого погляду. 

 – Я би краще сказав їй про це наодинці. Ви знаєте, де вона? 

 – Можливо. Але краще я передам їй ваше повідомлення. 

Айза зробила ще пів кроку назад. Мабуть, це були всі докази, що потрібні були некроманту. 

 – Це ти! – взревів раптом він. На мить Айзі здалося, що він зараз кинеться на неї як не з мечем, то принаймні з кулаками. Але він залишився стояти на місці, просто час від часу стискаючи і розтискаючи кулаки. Між пальцями в нього миготіли зелені іскри, і тут-таки гасли. Це повернуло Айзу до тями: вона теж могла кидатися іскрами, і ще покраще за цього щигля. Залякати її в нього не вийшло. 

 – Так, це я, – знову посміхнулася вона. – То що вам потрібно? 

 – Неправильно поставлене запитання, – крізь зуби промовив некромант. – Підказую, правильне: що мені було потрібно.

Айза тільки підняла брови. Вона абсолютно точно була переконана, що ніколи не бачила цього чоловіка раніше. І навіть не залишала його на ранок без записки і поштової адреси. 

 – Мені було потрібно, щоб некромант, що мав охороняти дванадцяте кладовище, і справді його охороняв. Там піднявся труп. Не дух. Не привид. Труп. Розумієш мене? 

Айза оторопіла. Ось такого повороту вона точно не очікувала. Але ж Алісія запевнила її, що жодної небезпеки на тому нещасному кладовищі не було. Невже збрехала?

 – Де його бачили? – запитала вона, підбираючись. Труп – це зовсім не жарти. Духи теж могли бути небезпечними, але ходячі мерці зазвичай лякали народ набагато більше – навіть тут, у Райні. 

Вона перевірила, чи надійно прикріплений серп до пояса. Якщо бігти досить швидко, то, можливо, вона встигне знешкодити того нещасного трупа ще навіть до того, як підніметься галас. Вона тільки сподівалася, що не доведеться сідати верхи на коня – інакше втихомирювати довелося би вже не тільки трупа, а і її саму. 

Вона вже посунула до виходу, але некромант залишився на місці. 

 – Чого ви стоїте? – із подивом запитала вона, вже тримаючись за масивну дверну ручку. – Ми вже й так згаяли чимало часу на розмови. 

Некромант все ще стояв. Він повернувся до неї лицем із терплячим виразом – але таким, що точно був показним. 

 – Ми ще не знаємо, де труп. Але його в будь-яку секунду можуть помітити – і все, зазначте, через вас! 

Айза підняла брови. Ситуація з кожною миттю ставала все дивнішою і дивнішою. І хто такі “ми”? Це таке дворянське “ми”, чи цей чоловік?... 

В голову Айзи почали пробиратися перші здогадки. 

 – То чого ви тоді хочете від мене? – запитала вона, відступаючи від дверей. – Якщо ви не знаєте, де труп… 

Вона знову підступила до стола і взялася за папери. Нікому і ніколи не було діла до дванадцятого кладовища – там навіть це було жодного цікавого поховання; одні міщани і селяни, і в жодного немає і дрібки магії. З чого би добре одягненому багатію ходити по нудному цвинтарю, та ще й о такій годині?..