Джулія Ромуш - Батько мого друга, Джулія Ромуш

Розділ 3.

Тім везе мене додому. У салоні грає захоплива музика, рука хлопця гладить мене по коліну і зараз здається, що інциденту з його батьком і зовсім не було.

 

Ми зустрічаємося вже пів року. Познайомилися в інституті. Ні, ми не вчимося в одній групі, але ми вчимося на одному потоці. І за словами Тіма, він помітив мене відразу. Ось тільки я не поспішала кидатися у вир з головою.

 

Хлопець взагалі мене спочатку лякав своєю наполегливістю та активністю. Аж надто багато його стало в моєму житті. І найбільше дивувало те, що за ним упадали пів інституту, дівчата були готові на все, тільки б він звернув на них свою увагу, а Тім вибрав мене. І всіляко добивався моєї уваги.

 

Квіти, квитки в кіно, запрошення на побачення. Він навіть посилав до мене своїх друзів, які всіляко намагалися мене переконати зустрітися з їхнім другом.

 

Я здалася, коли вийшовши з дому побачила своє ім'я, викладене пелюстками троянд і хлопця, який, судячи з усього, займався цим всю ніч і заснув прямо під деревом, біля мого будинку, стискаючи термос з кавою в руці.

 

Я дала йому шанс. Одне побачення. І хлопець мене не розчарував.

 

- Ну так що? - Рука Тіма стискає моє коліно і тим самим змушує виринути зі своїх спогадів.

 

- Ти про що? - Я прослухала, про що питав Тим.

 

- Я про свою днюху. Ти ж не забула? - Примружує очі та грайливо на мене дивиться.

 

Звичайно, я не забула. Я заморочилась над його подарунком настільки, що навіть пропустила кілька пар, щоб все втілити в життя.

 

- Звичайно, я пам'ятаю.

 

- Я все-таки вирішив святкувати вдома, - у мене не виходить приховати своє розчарування. Це означає знову зустрічатися з його батьком. Знову відчувати себе комашкою, яку можуть розчавити одним рухом. Ненавиджу ці відчуття.

 

- Угу, - намагаюся вичавити з себе посмішку, але виходить погано.

 

- І батька не буде вдома, - Тім широко посміхається і дивиться на мою реакцію.

 

"Ага, не буде. Так само як і сьогодні ..." - так і хочеться вимовити, але я стримуюся. Не можу ж я змусити його вибирати між мною і батьком.

 

- А чому не в ...

 

- Бо вдома можна гудіти до ранку, включити музику, купатися в басейні та взагалі - я ненавиджу ресторани. Ти ж знаєш. Там всі витріщаються.

 

- Добре.

 

- Ти так і не відповіла на моє запитання, - здивовано дивлюся на хлопця. Хіба не відповіла?

 

- Окей. Повторю. Я не зможу приїхати додому раніше, у мене перенесли тренування, а мені кров з носа потрібно, щоб хтось простежив за підготовкою всього свята.

 

Ні, ні, ні ... Ну, будь ласка, ні...

 

- І я б хотів попросити тебе приїхати та все проконтролювати.

 

Вдаритися головою об скло зараз буде дуже дивно? Ненавиджу. Ненавиджу всі ці підготовки. А ще більше ненавиджу його будинок, в якому постійно з'являється батько, якого ніби як не повинно було бути.

 

- Звичайно, - видавлюю з себе саму милу посмішку, на яку тільки здатна.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍