Юлія Бонд - Твоя некохана дружина, Юлія Бонд

– Ну, вибач, я не знала, що мої презики нададуть тобі таку послугу.

– Та я не звинувачую тебе, заспокойся.

– Так… ситуація патова. Але мені здається, я знаю, що потрібно робити. Дитина не повинна народитися. Викидень. Так! Потрібно спровокувати викидень!

Немов збожеволівши, Леся штовхає мене в плече:

– Гей, Богдане. Все буде добре, ти можеш покластися на мене.

– В сенсі? Лесю, ти мене лякаєш. Що ти замислила?

– Побачиш! А дай мені номер мобільного цієї багатої мимри. Я хочу з нею познайомитись.

***

Уля

Закінчивши сушити волосся феном, залишаю його вільно лежати розпущеним на плечах. Усміхаюся своєму відображенню у дзеркалі. М-да... Ніяка косметика не зробить з мене красуню, та й не треба – адже щастя не в цьому, правда?

Поклавши долоню на свій ще плаский живіт, я мрійливо заплющу очі. Відношуся в потоці солодких мрій, уявляючи, як уже через кілька місяців триматиму на руках сина чи доньку.

Але від спогадів, що нахлинули раптово, не втекти. Вони валяться на мене разом із відлунням перманентного болю. Перша вагітність закінчилася погано. Я не те, що втратила дитину, я себе втратила тоді й найближчих людей. Пожежа забрала життя моїх батьків і чоловіка, якого я дуже любила і люблю досі.

Але кажуть, що близькі люди не вмирають – вони просто поряд бути перестають… фізично, а в думках вони живі рівно стільки, скільки ти пам'ятатимеш про них.

Тряхнувши головою, намагаюся відбитися від спогадів, але марно. Якщо вони приходять, то від них уже нікуди не подітися. Вони душать мене як їдкий газ, очі стають мокрими.

Поки ніхто не бачить, я можу плакати за зачиненими дверима ванної кімнати. Біль виливається через сльози та наприкінці ридання завжди стає трохи легше.

Від сліз тече туш та й весь макіяж пливе – вже не реанімувати. Доводиться ще раз вмитися, але фарбуватися вдруге більше не хочеться, та й навіщо? Я лише зустрічаюся з сестрою Ольховського. Розглядатиме мене і думатиме: яка я страшна, що в мені знайшов її старший брат? Та хай собі думає, скільки влізе. Я давно звикла до гидливих поглядів – люди такі нетактовні за своєю натурою не те що діти. А діти люблять мене, як і я їх. На відміну від дорослих, діти завжди кажуть, що думають. Їм не властиве лукавство, як і користь, от би дорослим у них повчитися.

Припудривши обличчя, щоб хоч трохи приховати сліди постакне, я наношу на вилиці рум'яна – дуже вже блідий, хворобливий у мене вигляд.

Поправляю піджак і, переконавшись, що він сидить на мені добре, виходжу із ванної кімнати. У коридорі зустрічаюсь із двоюрідною сестрою. Вона шукала мене, щоб повідомити, що дядько хоче зі мною поговорити, чекає у своєму кабінеті.

Передчуваючи неприємну розмову, я відчуваю мороз, що пробігає по шкірі. Знаю, про що хоче зі мною поговорити Ігор Іванович. Знову стоятиме на своєму, переконуватиме, що нам з Ольховським треба одружитися. Дядько вбив собі в голову, що діти повинні народжуватися в законному шлюбі, інакше це вже безбатченка. Зрозуміло, він людина старих поглядів, жорстка і сувора. Політик Боїться, мабуть, що моя вагітність зіпсує його репутацію.

Спустившись сходами на перший поверх, я зупиняюся навпроти кабінету і заношу кулак, щоб постукати. Не почувши відповіді, тягну ручку дверцят на себе, заглядаю в отвір, що з'явився.

– Можна зайти?

– Заходи, Улянка.

Відірвавши погляд від ноутбука, дядько посміхається і поспішає назустріч. Стілець для мене відсуває, що стоїть навпроти його столу:

– Сідай, моя гарна.

Дочекавшись, коли я влаштуюсь на стільці, дядько дивиться на мене задумливим поглядом.

– Як справи, Улю? Чи все у тебе добре?

– Дядьку, ти ж не за цим мене покликав, правда? Але якщо тобі цікаво, як у мене справи, то скажу: все добре, вагітність протікає нормально. З'явився токсикоз. Не можу в себе запхати ні крихти до самого вечора.

– Ну, може, якісь ліки потрібні від цього твого токсикозу? А гінеколог, що каже з цього приводу?

– Та нічого. Це нормально у першому триместрі.

Знизую плечима. Турбота дядька дуже приємна. Він – все, що я маю в цьому житті. Як добре, що він це розуміє і всіляко намагається оточити мене комфортом та увагою. Я це ціную, дійсно. Він робить для мене дуже багато. Ігор Іванович мене до життя повернув. Після пожежі забрав до себе додому, впустив у свою сім'ю, ніби я не дочка покійного брата, а його рідна дочка.

– Насправді я покликав тебе трохи для іншого. Але ти це… якщо що щось, то одразу говори про все лікарю. І менше працюй, Улю. Дитина має народитися здоровою.

– Добре, дядьку. То навіщо ти мене покликав? Про Ольховського хотів спитати?

– Хотів, так. Що він там? Ви вже бачились?

– Бачилися, – зітхнувши, я починаю нервувати та смикати пальцями край піджака. – Заміж запропонував.

– А ти?

– А я сказала йому ні.

– Уля…

Тяжке зітхання дядька відгукується в моєму серці уколом совісті. Дядько ж хоче як краще. Тільки для мене краще не стати нелюбою дружиною. Славка мені ніхто не замінить, а його кохання житиме в мені вічно.

– Дівчинко моя, але ж не можна так. Богдан – непоганий хлопець, молодий ще, тому й нерозумним буває моментами. Але ти не хвилюйся, я стежитиму за ним. В образу я тебе не дам. І якщо раптом заслужить, то три шкури з нього здеру.

– Та не треба здирати з нього три шкури, – посміхаюся я, відчувши жалість до Ольховського: – Нехай живе своїм життям. А з малюком і самі впораємось.

– Ні, так не піде. Як дітей робити, так вони усі молодці. А як брати за них відповідальність, то одразу: нехай живе своїм життям. Улю, ти не гарячкуй. Придивися до нього. Притерпиться, то й пригорнеться, може. Ви ж зустрічалися, отже, подобалися одне одному.

– Подобалися, так. І мені справді так здавалося спочатку.

– Ну ось і чудово.