Рина Мир - В обіймах ночі, Рина Мир

Глава 2. Подарунок

Глава 2. Подарунок

 

Стася

Артем дивиться прямо на мене й повільно підходить, не зводячи погляду. Набираю більше повітря в легені, бо чомусь воно згущується навколо нас, коли хлопець підходить ближче. Він бере мої долоні в свої та кладе їх собі на груди. Обіймає мене за талію й притягує до себе для поцілунку. Не пручаюся, а стою рівно наче за татковою командою «Струнко». Артем нахиляється і цілує мене по-дорослому. Так, як уміє тільки він – впевнено й пристрасно. Йому належить мій перший поцілунок, тому я вже навчилася розрізняти, де звичайний, а де пристрасний. Та знову ж таки я не можу відповісти йому тією взаємністю, яку він бажає від мене відчути. Артем мені подобається, і сильно подобається, але хлопець старший від мене на чотири роки. Я не готова до таких близьких стосунків, яких хоче він. Лячно і некомфортно себе відчуваю, коли мою голову знову й знову оселяють подібні думки.

– Артеме… – відсторонююся, коли хлопець надто далеко заходить.

Він стиснув мою сідницю і я сіпнулася, наче від гарячого вогню.

– Ну, чого ти? Чому ти така полохлива? Я ж кохаю тебе, – намагається знову притиснути до себе, але я його відштовхую.

– Я знаю. Але мені потрібно йти додому. Вибач. На добраніч, – чмокнула його в щоку й поспішила зайти в під’їзд.

– На добраніч, – почула вслід незадоволену відповідь.

Відійшла на кілька кроків, але почула в цей час голос Артема:

– Стасю, чекай! Ти забула свій подарунок, – нагадав мені про маленький пакуночок, який подарував мені ще ввечері, коли збиралися їхати до клубу.

Я не знаю, що саме мені подарував хлопець, але впевнена, що його подарунок мені не сподобається. Якось навіть і брати його не хочеться після дискомфортної ситуації з поцілунком. Але я повинна. Артем старався, обирав для мене подарунок. Я повинна його прийняти. Це мій день народження, тому я повинна бути більш вдячною йому за увагу.

– Дякую, – тихо мовила, коли хлопець підійшов до мене та вдруге вручив невеличкий пакунок.

– Будь ласка, – поцілував мене у щічку. – Якщо не будеш його носити ,я дуже засмучуся.

Тепер його подарунок мені точно не сподобається. Не хочу відчувати себе під натиском.

– Гаразд, – натомість відповіла, борячись зі своїми думками.

– Тепер на добраніч, – сказав хлопець і пробуравив мене своїм поглядом.

– На добраніч, – відповіла й поспішила до під’їзду.

Коли увійшла до квартири, помітила, що батьки перебувають у вітальні й справді чекають на мене, не дивлячись на час. О, боже мій! Друга ночі, а вони знову будуть мене вичитувати за спізнення! Ну, хіба їм не набридло? Невже не спиться? Я вже доросла, повнолітня, тим паче я була не сама, а  з друзями. Навіщо мене аж так контролювати?

– Доню, чому ми маємо чекати й хвилюватися за тебе? Де ти була? – почала мама.

Тато ж стоїть і невдоволеним поглядом пропалює мене, наче я якась злочинниця. Йому не вперше так дивитися на людей. Уявляю, як він щодня буравить таким же поглядом злочинців за гратами на судовому засіданні.

– Мамо, ви ж знаєте, де я була і з ким, – спокійно відповідаю, бажаючи звести сварку нанівець і піти до своєї кімнати спати. – Навіщо знову запитувати?

– Ми відпустили тебе до дванадцятої, – веде мову далі тато. – Зараз же котра година? Друга ночі. Де ти була?

– В нічному клубі з друзями. Святкувала своє повноліття, – спеціально інтонацією підкреслила останнє слово, щоб вони вже відчепилися від мене. – В мене день народження було, якщо ви не забули.

– Воно було вчора, – наголошує батько, чим остаточно псує мій настрій, якого й так цілий вечір не було.

– Тату, мамо, зі мною все гаразд, як бачите. Артем не дасть мене нікому образити. З ним я в безпеці.

– Зате від нього ти не в безпеці, – суперечить батько і я розумію, про що він говорить.

Вони обоє хвилюються, щоб я не обезчестила родину прокурора, завагітнівши раніше часу. Адже це буде скандальною новиною, якої мій батько боїться понад усе.

– Досить вже, Вадиме, її цькувати. Я бачу, що Стася засвоїла урок. Нехай іде відпочивати, – зжалілася наді мною мама, за що отримала безмовне «Дякую».

Я пішла до своєї кімнати та поклала пакунок Артема на тумбочку поряд із ліжком. Завтра вже подивлюся, що саме він мені подарував. Зараз абсолютно не до цього. Я спочатку хотіла прийняти душ перш, ніж лягати в ліжко. Але не втрималася й впала на подушки. Від жалю до себе я заридала, хоч і закрила собі рота долонею. Скільки батьки ще мене мучитимуть? Доки буде продовжуватися цей маніакальний контроль? Невже рідні все життя будуть мене контролювати? Чому? Я ж не можу їм довіритися і відкритися. Я не можу з ними ділитися своїми проблемами, про них знає лише Оля й частково Артем. Саме батьки повинні бути підтримкою та опорою, але в мене немає ні того, ні іншого.

Мій телефон завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Взяла себе в руки та витерла сльози. Це смс від Артема. Хлопець завжди бажає мені солодких снів перед тим, як лягати спати. І сьогодні також не виключення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍