Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 3

— Малий, ти як? — питає у хлопця стурбований Данило. Той декілька секунд кліпає і дивиться на нього. Напевне, як і я готувався до найгіршого сценарію розвитку подій, а вийшло не так вже все й погано. Данило не накинувся на бідолаху і не почав вичитувати за неуважність, лякати, погрожувати чи сварити. 

— Ніби добре все. І в мене, і у велосипеда, — нарешті відповідає малий. Відчувши, що небезпека минула, помітно пожвавішав і розслабився.

— Точно добре, — перепитує Данило. — Чи може все ж таки лікарю покажемося? 

— Ні, — протестує малий. — Лікаря не треба. Але можеш мене чимось пригостити за завдані моральні травми чи як там правильно казати? Магазин і кав'ярня там за поворотом, — показує рукою малий і вже облизується в очікуванні чогось смачненького. От діловий горобець!  

— Як тебе звати? — не витримую і питаю в малого. Я добре ладжу з дітьми, бо часто фотографую їх. За роки роботи навчилася знаходити спільну мову з різними віковими категоріями. 

— Богдан, але можеш кликати мене Бодя, або Богданчик, — відповідає мені малий, протягує руку для знайомства та усміхається. 

— Дуже приємно, Бодю! А я Марта, — тисну йому руку та усміхаюся малому у відповідь. Він такий милий. Кароокий, чорнявий з гарненькими кучерями, ніби купідончик, але не класичний білявий, а карпатський з власною харизмою. 

— Він твій чоловік? — Богданчик показує пальцем на Данила. Я трохи гублюся, бо питання застало мене зненацька. 

— Я бачу, що ти хочеш скласти мені конкуренцію, — відповідає замість мене Данило. — Не боїшся, що за моральну шкоду не отримаєш смаколика. Я так всіх своїх конкурентів знешкоджую. 

Богданчик задумався. Мені так подобається ця дитяча безпосередність і серйозність в кумедних ситуаціях. 

— Не турбуйся, Данило пожартував, — кажу хлопцеві. — Веди його в магазин і обирай все, що захочеш. Але перед тим, зателефонуй батькам, щоб не турбувалися де ти.

— Батьки на роботі, а мені вже дев'ять років. Я сам можу про себе подбати, — гордо каже Богданчик.

— Ти ж знаєш, що дорослі не люблять коли їх діти спілкуються з незнайомцями, тож зателефонуй краще батькам, щоб не було проблем, — включається в розмову Данило. — А потім я пригощу тебе всім, чим скажеш. І з нами за компанію ще й Мартуся піде, — усміхається Данило, а Богданчик неохоче набирає маму і каже, що йде до бабусі Магди. А потім переводить щасливий погляд на мене.

— Марто, я виберу тобі найсмачніше морозиво. З горішками і фруктовою поливкою, — захопливо каже Богданчик. — Ти ж підеш?

Я зітхаю, бо похід в магазин точно не входив в мої плани, але я не вмію відмовляти дітям, тож згоджуюся. Думаю за пів години нічого страшного не трапиться, а Бодя потішиться. Ну і ще скуштую того хваленого карпатського морозива. Плюсів більше ніж мінусів, тож киваю малому в знак згоди. Данило залишає автівку на узбіччі і ми всі разом йдемо до цієї бабусі Магди. Бодя спереду їде на велосипеді і показує дорогу, а я з Данилом — позаду. 

— Бачу, що дітей ти любиш. Може встигла вже й своїх народити? —  питає Данило.

— То не твоя справа, але раз ми всеодно скоро попрощаємося назавжди, то можу поговорити з тобою відверто. Так я люблю дітей. Ні, не встигла народити своїх, бо мій чоловік був проти. А, і доречі, колишній чоловік. 

— Ого, скільки інформації! Не боїшся, що я використаю її проти тебе? 

— Як? — цікавлюся я. — Богданчику розкажеш чи що?

— О, Мартуся виявляється вміє жартувати!

— Мартуся багато чого вміє, — усміхаюся. — Але ти про це не дізнаєшся.

На душі так легко в цей момент, ніби я заново відкриваю себе, але то вже трохи інша Марта. Впевненіша і зухваліша. То все вплив цього Данила. Не дарма кажуть з ким поведешся, того й наберешся.   

— Прийшли, — звертається до нас Бодя і спирає свій велосипед на стіну старого двоповерхового будинку з дерева. Виглядає як з минулої епохи: масивні дубові двері, високі вікна з широкими підвіконнями на яких можна сидіти. Навіть складно уявити, що ми зараз зайдемо всередину і побачимо там звичний асортимент продуктів. Як же жаль, що я не взяла з собою хоч одну зі своїх камер. Обовʼязково би пофотографувала тут. Можливо, б навіть назбирала матеріалу на фотовиставку. Я давно вже закинула художню фотографію, віддавши перевагу комерційній зйомці, бо так вигідніше.   Але коли в таких місцях, то шкода не скористатись шансом, тому я витягую мобільний і роблю декілька знімків на камеру телефону. 

—  І зі мною сфоткайся, — просить мене Бодя. 

Я згоджуюся, даю телефон Данилу і він нас фотографує.  

—  А тепер ще селфі всі втрьох, —  невгаває малий і кличе Данила приєднатися до нас. Той підходить ближче однією рукою легко приобіймає мене з Богданом, а іншою тримає телефон і робить селфі. Бодя висовує язика і дуркує, а ми з Данилом усміхаємося. 

Фото вийшли красиві. Якби не знала нас, то могла б подумати, що то якась щаслива сімʼя на відпочинку. Данило прогортує усі фотки на моєму телефоні, а потім мовчки скидає їх собі. Для чого вони йому, якщо ми мало ймовірно, що колись ще раз перетнемося? Але я не запитала про це, бо інколи всі ми робимо вчинки, які складно пояснити іншим і самому собі. Певне це один з таких вчинків. 

— Зачекайте хвилинку, я піду покличу мою бабусю, — каже Богданчик. 

— Бабуся Магда — це твоя бабуся і це її магазин? — цікавлюся в хлопчика.

— Магазин і маленька кав'ярня, — уточнює малий і показує в кутку біля вікна декілька акуратних столиків. — А ще моя бабуся морозиво сама готує. До неї навіть з Буковелі приїжджають і забирають цілі морозилки, — захопливо розповідає Богданчик. Видно, що дуже любить свою бабусю.

— Та це ж круто! — не перестаю дивуватися. — Вже не терпиться скуштувати морозива твоєї бабусі.

— А, то ти нас спеціально сюди заманив, щоб справити приємне враження на Марту! — жартує Данило. — Молодець, обійшов мене у залицяннях.

Бабуся Магда влаштовує нам справжню дегустацію морозива з різними смаками, поливками та посипками. Мені найбільше сподобався класичний пломбір з малиновою поливкою і кедровими горішками. Незвичне, але дуже смачне поєднання. Не можу згадати коли я так багато їла морозива. Навіть в дитинстві такого не було, бо мої батьки постійно боялися, щоб я не захворіла чи щоб не переїла солодкого, тож солодощами балували не часто. Пів години розтягнулося на дві. І якби в Данила не задзвенів телефон, то ми б напевне так і продовжили сидіти і слухати історії бабусі Магди. Вона така приємна жінка і чудова оповідачка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍