Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

— Це вже не твоя турбота, — огризаюся я. — Ми поснідали. Тепер ти відвезеш мене до зупинки? 

— А як же «дякую» за смачний сніданок? — бадьоро запитує Данило. — Чи Мартуся грубіянка? 

— Дякую за смачний сніданок, — монотонно повторюю слова хлопця. — Цього досить чи мені ще посуд помити, щоб тебе задобрити?

— О, ти мислиш в правильному напрямку! Люблю, коли мене дівчата задобрюють, але не миттям посуду. З цим я й сам можу впоратися. 

— То ти хлопець-мрія: їсти зготуєш, посуд помиєш. Чого ж таке золотце на ферму само приперлося, та ще й так несподівано? — цікавлюся в Данила.

— Ти ж також в нас дівчина не промах, але чомусь саменька мандруєш, та ще й напросилася жити до незнайомих людей. То може поділишся зі мною своєю драмою? — питає хлопець замість того, щоб самому відповісти.

— Якби я знала, що тут мене чекає такий дарунок долі як ти, то точно не погодилася б їхати сюди. І я нікуди не напрошувалася. Мені подруга порекомендувала це місце, — кидаю гнівний погляд на хлопця. — Та краще вже було в Києві сидіти і слухати виправдання свого чоловіка.

— О, то ти значить заміжня? — ловиться за останню фразу Данило. — Ніколи б не подумав про тебе такого дурного. 

— Чому це дурного і чому не подумав би про мене? — цікавлюся.

—  Шлюб —  це лише ілюзія щастя, безліч непотрібної тяганини і зіпсовані нерви. Якщо людям добре разом, то їм за будь-яких обставин буде добре, для чого одружуватися та ускладнювати собі життя? 

—  Ти не був одружений і думаєш, що ти правий, — відповідаю Данилу. — Сам кажеш, якщо за будь-яких обставин добре, то чому б не одружитися? Шлюб це показник зрілості, а не дурості, але тобі цього незрозуміти, — відстоюю свою думку. — А що ти там казав, що ніколи б не подумав про мене?

—  Не подумав би, що ти заміжня, — повторює ще раз Данило, те що мене ображає набільше. — В тобі абсолютно не відчувається заміжня жінка. Тим більше закохана і щаслива. Я цього не бачу перед собою.

—  А ти експерт із заміжніх жінок? — обурююся. — Знаю, що по факту я вже однією ногою не заміжня, бо не пробачу зраду і подам на розлучення, але мені все одно образливі слова Данила. Чому це я не виглядаю як заміжня?

—  Ну як тобі сказати, —  задумався Данило, ніби підбирав слова. — Не те, щоб експерт, але в мене були стосунки із заміжніми, тож я можу розрізнити, коли жінка щаслива у шлюбі, а коли як ти.

—  Ти ще гірший, ніж я думала! —  дратуюся я. —  Для чого ти мені це все кажеш?

Сама не знаю на кого я зараз злюся більше — на Данила, за його слова, чи на себе, бо він сказав майже правду. Я й справді не виглядаю щасливою, принаймні зараз. 

—  Ну, бо ти мене сама запитала, тож я відповів. Які проблеми?

—  Годі з мене розмов з тобою, — кричу на Данила. — Кажи прямо ти мене підвезеш до зупинки чи ні? Якщо так, я йду за речами, якщо ні —  я закриюся в своїй кімнаті і помру з голоду, бо жити з тобою під одним дахом не витримаю. 

—  Мартусю, заспокойся. Не можна так емоційно реагувати на правду. Це шкідливо для здоровʼя і ні до чого доброго тебе не приведе, — повчає мене Данило, ніби малюка, який зробив шкоду. — Я дотримую свого слова і підвезу до зупинки. Можеш йти збирати речі. Я зачекаю тебе надворі.

—  Я й не розбирала їх вчора, — кажу Данилу. — Зараз перевдягнуся і можемо їхати. 

— Речі допомогти знести? 

—  Сама впораюся.

—  Я так і думав, але всеодно запитав, щоб потім не казала, що я був з тобою нечемним.

—  Ти і так був зі мною нечемним, тому це не сильно вплине на ситуацію, —  кажу на останок Данилу і біжу на другий поверх.

Швидко перевдягаюся в одяг у якому була вчора. Це найбільш відповідний варіант з того, що я повпихувала на фоні істерики в сумку. Стягую з другого поверху вниз свій рюкзак і виходжу у двір. Хоч би Данило не передумав, бо він такий мутний тип, що всяке може трапитися.

Хлопець закидає мій рюкзак на заднє сидіння, відкриває передні дверцята і запрошує сідати. Я вмощуюся, але вирішую ігнорувати його всю дорогу. Ми більше не перетнемося з ним, тож не має чого витрачати свої нервові клітини на цього самовпевненого засранця. Данило після декількох спроб завести зі мною розмову також заспокоюється і ми деякий час їдемо мовчки. Несподівано для нас обидвох на дорогу вискакує хлопчик на велосипеді і Данило ледве встигає пригальмувати, щоб не збити його. У всіх трьох шок. Хлопчик стоїть з велосипедом і лише великими наляканими очиськами кліпає. Данило лається і виходить з авто. Я роблю те саме, бо не знаю, що він робитиме далі, але вже подумки налаштовую себе на найгірший сценарій розвитку подій. І це ми ще навіть до зупинки не доїхали.