Володимир Худенко - Стрі-чен-ня

Кілька голосів викрикували:

— Вийди, вийди, Іваночку,

Заспівай нам весняночку,

Зимували — не співали,

Весни дожидали.

Там, удалині між заростей мелькали вогники якихось далеких сіл.

— Йдімте туди, люди добрі! — пожвавився одразу дяк. — Переночуємо та й підкріпимось разом у селах.

— Е ні, — мовив я, — які се, люди добрі, такі села, що опівночі веснянок співають, та вогнями світити в глупу ніч яке село буде? Ніч не для православних християн. Ніч для нечистої сили, — зиркнув я скоса на дяка.

Той проскрипів зубами злісно, але все ж замовк.

Побрели далі.

Пішки побрели, бо решту возів кинули ще другого дня подорожі, а коней хто мав — вели за вуздечки.

Тут дяк став відвертати людей, казав, що до його монастиря, як і до Ніжина, там дорога.

Я суперечив, і врешті вихопив шаблю.

— За що грозиш добрій людині? Церковнику? — спитала мене Мотрона.

— Не церковник він! — сичав я.

— Як так, аж хрест носить?

— До дідька хрест його!

— Не святотатствуй, раб божий, — шкірився дяк.

— Дітей хоч полиште мені! — хапався я хоч за якусь соломинку. — Їм ще рано помирать. Вони ще мало прожили.

— А чого це ти, шановний, розходився? — підступав до мене дячок. — Чую я за тобою недобре! Чую за тобою гріх. Де ти ходив другої ночі? Розкажи людям.

— Справді, справді! — загукали інші подорожні.

— Вартував! — ошкірився я.

— А мерців за чим прикликав? — усміхнувся дяк…

— Я їх не прикликав! — просичав я.

— Яких мерців? — спитала Мотрона.

— Яких таких мерців? — спитали інші.

— Тих, що першої ночі вмерли, — усміхався далі дяк.

Я мовчав.

— Він чаклун! Чаклун! — крикнув хтось, а інші одсахнулись вже д’ мене і закивали головами.

— Та чиніть як хочете! — махнув рукою я. — Не ’ддасте дітей?

— Як ми тобі, нечистий, дітей оддамо?! — зойкнула Мотрона. — Та це ти, виходить, у всьому винен! Ти навмисне нас сюди завів.

— Котіться під три чорти! — злісно вивів я і скочив на коня. Ляснув і погнав його прямо через хащі.

Мені все вчувався позаду лукавий сміх дяка-болотника.

А тих людей я більше ніколи не бачив.

Вони пішли, як гість у мертвецький великдень, пішли з мого життя назавжди і більш не повернуться.

Пішли у свій нечистий покинутий монастир з дяком-демоном.

А я так не озирався, не озирався на ліс, на болото, на прожите і все гнав коня.

Ранком я врешті доскакав до битого шляху і, як пророкував дух-польовик, там і заснув на обочині.

А прокинувся, так наче й геть забув усе те.

Погнав коня в бік хуторів.

І лише пізніше згадував лиця тих людей, коли чув бува од кого оповідку про моторошного дяка, що потопив з дюжину чоловік у драговині

ІІІ. Наталя

Я прибув у потрібний мені хутір десь уже по обіді.

Перші ж зустрічні мені хуторяни, що набирали води коло кринички-журавля, підтвердили мені, що я не помилився — така дівчина тут справді живе, але ніхто до цього часу не знав, що Безрідна — то її прізвище. Думали, то обзивають так, бо в неї ж і справді роду нема, ні одної рідної душі в світі.

Я завірив затим їх, що насправді хоч одна рідна душа в неї в цьому світі все ж є, і це я — її рідний дядько.

І правильно зробив — я ж і надалі думав усім так брехати.

Хе, хе!

Затим я попрямував вуличкою, на яку мені вказали, і скоро спинився, бо почув коло однієї з господ голосну мову.

Там лаялись.

Я спішився і підійшов ближче до тину.

За розлогими вишеньками під ним мене не мало бути добре видно з двора.

На подвір’ї коло ганку старої скособоченої хати було людно.

Там стояла старенька жіночка з повним фартухом якогось цибулиння, скорботно похиливши голову; над нею, наче крук, нависав огрядний статечний чоловік у дорогій свиті і шапці з червоною китицею. Навкруг них стояло четверо козаків і двійко малих дівчат.

З сусідніх дворів повисовувались люди, їм було вельми цікаво спостерігати за лайкою.

А далі я почув таке, що вже остаточно запевнило мене у правильності вибору двору.

— Та що ж я? — причитала жіночка. — Що ж я з нею, пане сотник, вдію? Як у неї така вдача, нічого ж я з нею не вдію. Вона ж і добра дитина, а отож збреде в голову…

— Не хочу я нічого чути, пані Христю! — кричав той, що, либонь, був сотник. — Та що ж це мені на старість літ…

— А хіба ж ви старий?

— Не перебивайте! Що ж це мені за напасть така — того літа клуня згоріла…

— Та то ж не вона підпалила. Вона ж і не підходила.

— А їй і підходить не треба! Їй глянуть тільки — і все! Господь сохрани! Я такого чортеняти ще в житті не стрічав! Ну ти подумай, сеї ночі з вечорниць ішла молодь, так як повз мене проходили, ваша візьмись та й каменюкою мені в шибку! У моєї жінки так ледь серце не стало! А вона ги-ги та й далі. Ну хіба можна таке пережить? Я вже скоро її стараннями сам з хутору збреду.

— Не їдьте, Петре Самойловичу! Як же ж ми без вас?

— А що мені робить, як ваша дитина взялася мене зо світу звести? Аж і зведе, пані Христю! Зведе ж, як взялася, ви її знаєте.

Я чогось раптом подумав, що звідкись знаю того сотника.

Не міг, правда, згадати, звідки, а так і мова, і статура, і рухи — щось у ньому було до болю знайоме мені.

— Чуєте? — розходився далі старшина до жінки. — Я її, пані Христю, боюсь! Чесне слово! Ні татар, ні ляхів, ні москалів, — за своє життя стільки перебачив лютих ворогів, — не боявся, а тут, хоч вірте, хоч ні — боюсь! Як огня боюсь! Де се вона, до речі, зараз? — справді якось боязко озирнувся старшина.

— Та десь по воду пішла, і досі щось нема…

— Так от послухайте, пані Христю, ви як хочете, а я вашу малу…Я…

— Пане Черниш! — закричав я і кинувся до двору, бо таки згадав того сотника. — Якого чорта розійшлися, пане Черниш? Ви на мою небогу дуже бочки не котіть, а то…

Старшина повернувся і закляк на місці.

— Хведько? Козак Хведько?

— Курінний!

— От вражий син! Хведько! — заволав мій колишній отаман і кинувся мене обіймати.

У нього навіть проступили на очах сльози.