Тарас Мельник - Літератор, Тарас Мельник

Старший лейтенант Сергій Соболь, колишній десантник, очікував напарника на стоянці перед будинком. Він мав спокійний темперамент, тому не проявляв нетерпіння навіть у найбільш дратівливих ситуаціях. Чекати йому довелося більше години, але порушити наказ слухняний офіцер не міг.

Стеценко не любив запізнюватися, однак потрапив у затор. Через такі безглузді трати часу він не любив працювати у мегаполісах. Столиця ніколи не подобалася йому, лякаючи інтенсивністю руху та злочинів. Андрій ніби й виріс у Сполучених Штатах, але все одно тягнувся до самотності та тиші.

— Вітаю з успішним розслідуванням, — потиснув руку Соболь.

— Краще би я того всього не розслідував, — не підтримав радості Андрій.

— Розумію. Хлопці розповідали.

Стеценко рушив без запрошення, бажаючи скоріше побачити квартиру покійного письменника. Ще до війни він читав твори автора, якого хтось вбив, замаскувавши злочин під самогубство.

Зайшовши у ліфт, Соболь натиснув кнопку і почав розповідати:

— Вбитий відомий письменник Тарас Домбровський. Писав детективи.

— Я читав його книги, — перебив Стеценко. — Навіть при моєму досвіді роботи, вони змушували задуматися. Вбивцею міг виявитися будь-хто, як у реальному житті. Тому хотілося читати, не пропускаючи нічого.

— Мені також колись потрапила до рук його книга «Дворецький». Брат подарував на день народження. Одна з небагатьох книг, над якою я не спав.

 — Знаєш, що в його творах зачіпало найбільше? — запитав Андрій.

Ліфт відчинився на десятому поверсі, випустивши детективів на волю.

— Що? — поцікавився Соболь.

— Загадкові вбивства. Домбровського називали «Творцем загадок». Всі розділи починалися, як у Артура Конан Дойла. Вбивали у закритій зсередини кімнаті, не було підозрюваних, дивні сліди на тілах…

— Мене твоя репліка починає лякати, — перебив Соболь.

— Чому? — зупинився Стеценко.

— Побачиш.

Соболь відсунув стрічку перед дверима і прокрутив ключ у замку.

— Його вбили у кабінеті, — сказав він.

— Вбивця або був його знайомим, або вирішив нас заплутати.

— Погоджуюся, — кивнув Соболь. — Незнайомців у кабінет не запрошують. Особливо, якщо там відчинений сейф із заробленими коштами.

— Пограбували? — запитав Стеценко.

— Не взяли жодного цента.

Соболь звернув вправо, показавши вхід до кабінету.

— Двері були зачиненими зсередини, ключ тільки в нього.

Стеценко зайшов і поглянув на обстановку.

— Зробив собі кабінет, як у своїх головних героїв.

— Так, — підтримав думку колеги Соболь.

Майор затримався біля письмового столу, оглядаючи предмети на ньому.

— На столі тільки одна чашка, — сказав він.

— Натякаєш, що вбивця не був знайомим з жертвою.

— Він міг навмисне прибрати чашку, щоб з нами погратися.

— Занадто складно.

Соболь показав рукою на люстру, котра ледве трималася над головою.

— Він повісив його посеред кімнати? — запитав Стеценко.

— Так.

— А що під ноги підставив? Як імітував самогубство?

— У стилі покійного письменника. Віддав данину його твору.

— Тільки не кажи… — не повірив Стеценко.

— Підставив під ноги метрову брилу льоду! — випередив Соболь.

Стеценко посміхнувся, відчувши зародження інтересу.

— Ми зараз з тобою говоримо про імітацію сюжету, а не самогубства.

Соболь також встиг поцікавитися бібліографією покійного, тому погодився.

Майор підійшов до поличок з книгами і витягнув роман «Вбивця, який мав льодоруб». Той твір вважався класичним з творчого доробку вбитого, хоча за нього його також довго таврували літературні критики. Домбровський на початку був неуспішним та дивним, не мав авдиторії та перемикався дрібними гонорарами від найбідніших видавців. Ця книга була ще з того періоду.

— Вбивця повернув його до початків, — сказав Стеценко.

— Можливо, він мстився за якусь давню образу, — запропонував свій варіант Соболь.

— Або просто хотів перетворити саме цю книгу на символ смерті.

— Занадто багато складного – використав лід, зачинив двері, минув камери на коридорі. Тут дорогі квартири, тому й охорона відповідна. Зайти і не залишити слідів надзвичайно важко. Місцеві слідчі перевірять камери, а ще принесуть записи з вулиці, але надії на них мало. Багато людей проходить.

— Я пам’ятаю цю книгу, — змінив тему Стеценко, гортаючи роман. — Вбивця замаскувався під нотаріуса і зайшов до старого дворянина у кабінет. Він знерухомив його отрутою, а тоді повернувся у свій фургончик та привіз звідти на візку брилу льоду…

— А як з кімнати вибрався?

— Через вікно. Коли діти вбитого знайшли його, то одразу подумали про самогубство, бо покійник провисів так кілька днів. Тільки не могли дізнатися на чому він стояв перед повішанням.

Соболь посміхнувся з відверто складного сюжету.

— І хто виявився вбивцею? — запитав він.

— Позашлюбний син вбитого, який переробив на себе заповіт.

— Несподівано! — засміявся Соболь.

Стеценко не підтримав його іронії, продовжуючи оглядати кабінет. Всі речі педантично лежали на своїх місцях. Тільки фото з рідними не знайшло собі місця між знімками зі знаменитими видавцями та авторами вітчизняних бестселерів. Вбитий не страждав сантиментами, вибравши літературу замість родини. Його дружина, якщо вірити жовтим сторінкам журналів, пішла від нього давненько. Вбивця мусив це також знати, тому усвідомлював, що має багато часу на лід.

— А чому одразу подумали про самогубство? — запитав Стеценко.

— Тіло висіло чотири доби, доки колишня дружина не викликала поліцію. Покійний часто так тікав від світу, коли планував писати нову книгу. Однак на цей раз його не бачили ні у соціальних мережах, ні на порталі, де він почав виставляти свої романи на передплату, — розповідав Соболь. — Доки тіло гойдалося на люстрі, вода з-під люду висохла, залишивши тільки пляму на килимі…

— Килим перевіряли до зізнання вбивці?

— Так.

Стеценко пішов до вікна, відчинив і подивився вгору.