Мартіна Зоріна - Неможливий романс , Мартіна Зоріна

Розділ 2

/Ярослав/

 

Непогода може зіпсувати твої плани, а може — подарувати щось цінне...

 

Сьогоднішній ранок було таким же похмурим і холодним, як й останні два тижні. Сірі хмари повільно заповнили небо, сповіщаючи про грозу, що насувається. Я вийшов з будівлі, глянув вгору й невдоволено скривився.

— Знову проклятий дощ! — констатував я, крутячи в руках надокучливу парасольку.

Ця погода стала неабияк дратувати мене. Що не день, то злива. І добре якби була осінь, але ж ні — на дворі тільки початок липня. Літо. Повинно бути гаряче, тепло й сухо. А тут одна мокрота. «І як тут працювати, дідько!»

Через те, що цей антициклон ніяк не вгамується, країну заливає водою, створюючи не бачені раніше аварійні ситуації в різних куточках нашої батьківщини. Ще трохи й це явище природи затопить й мій проєкт. Та я не можу допустити це. Нізащо.

Моя будівельна фірма понад рік намагалася виграти тендер на будівництво нового стадіону в місті, і ось тобі «На!» В таких погодних умовах просто нереально продовжувати будівництво, не кажучи вже про інші непередбачені обставини, що заважають втіленню в життя мого задуму. З першого дня початку будівництва стадіону реалізація проєкту знаходиться під загрозою: то у нас кран зламався, зовсім раптово, то якусь трубу розкопали й пошкодили так, що довелося витрачати час і сили на її відновлення, а два тижні тому, не зрозуміло як, виявили труп.

І ось тепер, вся територія об’єкту обтягнута жовтою стрічкою, й перебуває під вартою місцевої влади. Природньо, що поки ведеться розслідування — будувати там не можна. Однак, це ми ще подивимося. Я не збираюся вибиватися з термінів і прилаштовуватися під когось. Мені потрібно закінчити проєкт вчасно, і безумовно, отримати очікуваний результат. Від цього залежить не тільки грошова частина угоди, а в першу чергу, імідж моєї фірми.

У зв’язку з проблемами, що виникли, мою довгоочікувану відпустку довелося скасувати. Поки стадіон не добудували, я не зможу втекти з галасливого міста й спокійно попивати коктейлі. А якщо не докладу максимум зусиль й не знайду рішення, то взагалі, не бачити мені відпочинки в цьому році. А може, і в наступному.

У нашому місті все робиться дуже повільно, довго й кривими руками, а тому, питання про скасування арешту території під забудову стадіону — пройшло абсолютно усі етапи перевірки бюрократичною системою. Одним словом — розв’язання проблеми не зрушилося з місця. Саме тому, сьогоднішній день я проведу не на пляжі, а в кабінеті нашого юриста.

Опинившись на паркінгу, я відшукав поглядом свій хетчбек четвертого покоління від німецького виробника Мерседес-Бенц й попрямував до нього. А почувши звуки грому, я пришвидшив крок, вирішивши, що краще хутко застрибнути у своє авто й рушити до місця зустрічі. У цьому місті й так вічні затори, а погана погода лише сприяє їх збільшенню.

Щойно я сів у машину й завів мотор, почався дощ. Великі краплі застукали по лобовому склу, повідомляючи про початок хаосу на дорогах. Я включив двірники й виїхав з паркінгу. Мчав так швидко, як тільки зміг, але все одно запізнився. «Варто було виїхати на годину раніше!» — подумки вилаяв себе, припаркувавшись біля будівлі юридичної компанії. Запізнювався я на зустріч десь на пів години, але встиг попередити Попова. 

Влетівши до будівлі, я швидким кроком попрямував до ліфта. За три кроки від залізної коробки, я побачив в ній дівчину.

— Затримайте, будь ласка, ліфт! — Дівчина почула мій крик про допомогу й притримала тендітною рукою стулки дверей.

— Спасибі! Ви мене врятували! — сказав я, застрибнувши у всередину й мало не втративши шматок тканини свого піджака.

— Завжди, будь ласка! — ласкавим тоном відповіла незнайомка, посміхнувшись. Її усмішка зігрівала, як і погляд шоколадних очей. 

 — Підробляє помічницею янголів? — Пожартував я, підморгнувши їй, — Який поверх?

— П’ятнадцятий, — промовила вона, повністю проігнорувавши моє перше запитання. Я натиснув на кнопку, і ліфт рушив.

— Теж вирішили когось засудити? — Поцікавився я, повернувшись до неї обличчям. На п’ятнадцятому поверсі якраз знаходився юридичний офіс фірми, куди я так поспішав.

— Майже, — ухилилася від відповіді прекрасна незнайомка, яку я продовжував з цікавістю розглядати.

Вона була одягнена в легке літнє плаття кольору соковитої вишні й темно-синього кольору светр, який застебнула на перші три гудзики. Мабуть, бажаючи приховати вельми апетитні форми грудей.

Дівчина невдоволено кашлянула й кинула на мене принизливий розгніваний погляд. Та це лише зайвий раз повеселило мене, викликавши напівусмішку на устах. Вона була занадто милою, навіть в гніві.

Незнайомка знову фиркнула, поправивши правою рукою неслухняне пасмо чорних, немов смола, довгих кіс, що впали на обличчя. Її маленький носик вона задерла вгору, а губи прикусила, й набундючено відвернулася від мене. Всім своїм виглядом, дівчина намагалася висловити невдоволення моєю, здавалося б типовою для кожного чоловіка витівкою і можливо, навіть присоромити мене. Ось тільки я на це не звертав уваги. Й продовжував так само безсоромно розглядати її.

Можливо, мені подобалося дратувати юних дівчат, або ж я просто відвик від їх відмов. Та й життя багато чого навчило мене — не вірити в їх безневинність. Всі вони — дівчата та жінки — люблять розігрувати мініспектакль під назвою «свята безневинність», а потім з розгону стрибають нам на руки широко розставивши ноги. І як би вульгарно це не звучало, та так воно і є. Це життя, й не варто прикрашати те, що й так очевидно.

Глянувши ще раз на дівчину, я усміхнувся, роздумуючи чим би привернути її увагу. Аж раптом, ліфт затрусило. Світло згасло миттєво, й залізна коробка зупинилася. І моє серце теж.

— Тільки цього не вистачало! — приречено мовив я, важко зітхнувши.

Ліфт знову сіпнувся, але не зрушив з місця, так і продовжуючи тримати нас між поверхами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍