Юлія Бонд - Покохай мене, Юлія Бонд

2.1

Переконавшись, що виглядаю цілком пристойно й одразу не скажеш, що за останню добу я спала не більше трьох годин, я відходжу від дзеркала. Складаю у сумочку свої речі, перевіряю зарядку на айкосі.

Телефон оживає стандартним рингтоном. Відволікаюся, щоб прийняти виклик. А на екрані світиться ім'я найкращої подруги, і мій настрій летить під три чорти.

– Так...

– Насте, а я щось не зрозуміла. Ти куди взагалі злиняла? – претензійним тоном видає Люда, вирішивши пропустити момент із привітанням і одразу перейти до суті.

– Додому поїхала.

– Це я вже зрозуміла. Ну чому? – я шумно зітхаю, не бажаючи повертатися до минулої ночі навіть у своїх думках – не те щоб про неї говорити. – Насте, тебе образив хтось?

– Проїхали, Людо.

– Не хочеш говорити.

– Не хочу.

– Отже, справа в Данилі.

Усміхаюся.

А в кому ще може бути справа?

Гаразд, якщо подруга вже сама про все здогадалася, то скажу їй прямо. Розставлю всі крапки над "і".

– Людо, домовимось. У вас із чоловіком криза у відносинах, от і вирішуйте її самі. Без мене. Я не збираюся бути втягнутою у якісь ваші ігри. І передай Потоцькому, щоби тримав себе в руках, інакше я сумніваюся, що зможу з вами спілкуватися як раніше. Усі ці десять років, що ви одружені, ми були друзями. Мені не хотілося б ставити хрест на нашій дружбі.

Фух.

Нарешті я сказала.

Навіть самій не віриться, що я вирішила це зробити. Просто вчорашній день і включаючи минулу ніч, став для мене одкровенням – не дуже добрим.

Потоцький чітко дав зрозуміти, що йому треба. Його стояк упирався мені вниз живота, коли ми опинилися вночі вдвох в одному басейні. Але я сказала йому тверде "ні". І втекла. А вранці, коли всі спали, я швидко зібрала свої речі та поїхала додому. Єдиний, хто мене тоді бачив, – Євген. Він викликав таксі та тепло попрощався зі мною. По-дружньому, на відміну від Потоцького. Нічого не питав. Як справжній друг, а не мудак, який прикидається моїм другом протягом десяти років.

– Він чіплявся до тебе, так?

За голосом Люди розумію, що її зачепило. Вона сердиться, і це виглядає дивним. Вчора ще вмовляла переспати з її чоловіком, а сьогодні, протверезівши, немов божеволіє від одних тільки думок, що між мною і Данилом могло щось бути.

– Якщо хочеш дізнатися подробиці, то спитай у свого чоловіка.

– Насте, – схлипує подруга. – Він пішов.

– В сенсі?

– В прямому. Зібрав речі й щойно пішов. Зі мною навіть розмовляти не став.

– Тож ти дзвониш, вирішивши, що він пішов до мене?

– Не знаю. Коли я вийшла зі спальні, то дізналася, що ти вже поїхала. Ви обидва злиняли з дачі. Що я мала подумати?

– Людо, між мною і Данилом нічого немає. І не може бути. Ти дарма наїжджаєш не розібравшись.

Заспокоюю подругу. Але Люда навряд чи здатна зараз чути. Її розгойдує на емоціях: від схлипу до підвищеного тону вона розганяється менше ніж за хвилину.

Стиснувши зуби, я мовчки вислуховую її претензії, а потім кажу, що мені вже час на роботу.

Ткнувши на червону слухавку, відчуваю, як мене продовжує трусити від роздратування.

Данило пішов від Людки?

Через мене?

Та ну нахер. Я на це підписуватись не збираюся.

Не треба пред’являти те, що я не робила.

Нехай самі розбираються зі своїми занедбаними стосунками, а я насолоджуватимуся своїм життям і ввечері зустрінуся з Сашком.

До речі, потрібно буде по дорозі назад додому заїхати в магазин і купити лак для укладання волосся, стару банку я викинула ще минулого тижня і тільки ось зараз згадала. Нарешті у мене побачення. Я просто повинна виглядати на всі сто!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно