Джейн Харпер - Посуха

— зронила вона й мить помовчала. — Слухай, у Ківарі зараз усі на межі. Але, якщо по щирості, я б не сказала, що Люкові було важче за інших. Ніхто такого не помічав.

Гретчен похмуро задивилася вдалечінь.

— Але важко сказати напевно, — по паузі провадила вона. — Всі страшенно злі. І зляться вони насправді не на Люка. Ті, хто найбільше йому докоряє, роблять це не з ненависті до нього за те, що він зробив. Дивна річ, але вони немов йому заздрять.

— Заздрять?

— Він учинив те, на що самі вони не наважуються, ось що я думаю. Адже він уже вийшов з гри, правильно? Поки решта приречена й далі гнити тут, йому вже не потрібно хвилюватися через посіви, прострочені платежі й відсутність дощу.

— Жахливе рішення, — мовив Фок. — забрати з собою всю родину. Як тримаються батьки Карен?

— Наскільки я чула, в неї нікого не лишилося. Ти з нею не знайомий?

Фок похитав головою.

— Одиначка, — пояснила Гретчен. — Батьки померли, коли вона ще підлітком була. Сюди її забрала тітка, яка померла кілька років тому. Думаю, Карен своєю родиною вважала Гедлерів.

— Ви з нею дружили?

— Та ні. Я…

Зі скляних дверей почувся брязкіт виделки об келих. Юрма поступово затихла, всі голови обернулися до Джері й Барб Гедлерів, які стояли, тримаючись за руки. В оточенні всіх цих людей вони здавалися дуже самотніми.

Вони лишилися самі, збагнув Фок. У їхньому житті була ще донька, але недовго. Народилася мертвою, коли Люкові було три роки. Якщо вони й хотіли ще мати дітей, то нічого не вийшло. Отож вони спрямували всю свою енергію на свого міцненького єдиного сина.

Барб прокашлялася, її очі металися по обличчях присутніх.

— Дякуємо вам усім, що прийшли. Люк був чудовою людиною.

Слова пролунали надто швидко й надто гучно, і Барб стиснула вуста, немов не хотіла, щоб вихопилося ще більше. Пауза ніяково розтягнулася й усе не закінчувалася. Джері мовчки втупився в землю в себе під ногами. Барб, ледве розліпивши губи, ковтнула повітря.

— А Карен і Біллі були чарівні. Те, що сталося… — вона ковтнула, — це справжній жах. Але я сподіваюся, що Люк запам’ятається вам іншим. Таким, яким він був раніше. Він дружив з багатьма з вас. Був гарним сусідою, тяжко працював. І він любив свою родину.

— Ага, поки не порішив.

Слова, які почулися з задніх рядів, були зовсім тихі, але Фок не єдиний рвучко обернув голову. Сердиті погляди втупилися в огрядного чоловіка, який у свої сорок з хвостиком здавався старшим. На червоній пиці з нечесаною бородою застиг зухвалий вираз задираки. Чоловік витримав погляди всіх людей, які обернулися присоромити його, поки вони одне по одному не відвели очей. Барб і Джері, схоже, нічого не чули. На щастя, подумав Фок.

— Хто цей чорноротий? — пошепки поцікавився він, і Гретчен здивовано зиркнула на нього.

— Ти його не впізнав? Це ж Грант Дау.

— Та ти жартуєш.

У Фока на загривку волосся стало сторч, і він відвернувся. Він пригадав двадцятип’ятирічного Гранта, м’язистого й жилавого. Схоже, тяжке життя у чувака було останні двадцять років.

— Він на себе не схожий.

— Такий самий козел, як і раніше. Не хвилюйся. Здається, він тебе не бачив. Якби побачив, ми б уже знали.

Фок кивнув, але голови більше не обертав. Барб заплакала; присутні сприйняли це як кінець промови й інстинктивно потягнулися хто до неї, хто до виходу — в залежності від свого ставлення до ситуації. Фок і Гретчен не рухалися. До них підбіг синок Гретчен і заховав обличчя в материні брюки. Вона з деяким зусиллям всадовила його собі на стегно, й він, позіхаючи, поклав голову їй на плече.

— Думаю, йому пора додому, — сказала вона. — Ти коли повертаєшся в Мельбурн?

Фок глянув на годинник. «За п’ятнадцять годин».

— Завтра, — уголос промовив він.

Гретчен кивнула, звівши на нього погляд. А тоді, гойднувшись уперед, вільною рукою обійняла його і притиснула до себе. Спиною Фок відчував гаряче сонячне проміння, а грудьми — тепло її тіла.

— Приємно знову побачитися, Аароне, — сумно всміхнулася вона, поки її блакитні очі блукали його обличчям, немов намагалися добре закарбувати в пам’яті. — Може, знову побачимося ще за двадцять років.

Він довго проводжав її поглядом, поки вона не зникла з очей.

Розділ третій

Сидячи на краю ліжка, Фок апатично спостерігав за величеньким волохатим павуком, який сидів на стіні. Сонце сіло, але температура майже не знизилася. Після душу Фок одягнув шорти, й дешева бавовняна постіль неприємно колола вологі ноги. Суворий знак, який звисав з таймера поряд з душем, забороняв вмикати воду більш як на три хвилини. Фок відчув докори сумління вже після двох хвилин.

Знизу крізь підлогу долинали звуки з пабу; вряди-годи чийсь нечіткий голос здавався наче знайомим. Фокові навіть трішки хотілося подивитися, хто там пиячить унизу, але приєднуватися до них він не збирався. Загальний гамір перервався приглушеним брязкотом склянки, яка впала на підлогу. За мить запала тиша, а потім зірвався багатоголосий глузливий регіт. Павук переставив одну лапку.

Від несподіваного пронизливо-пластикового деренчання готельного телефону на тумбочці Фок аж підстрибнув. Він злякався, але не здивувався. Неначе багато годин чекав на цей дзвінок.

— Алло?

— Аароне Фок? Вам дзвінок.

У низькому голосі бармена відчувався шотландський акцент. Фок викликав у пам’яті імпозантного чоловіка, який дві години тому без зайвих коментарів записав номер Фокової кредитної картки в обмін на ключ від номера.

Раніше Фок з ним ніколи не зустрічався, бо таке обличчя він точно запам’ятав би. Під п’ятдесят, широкі плечі, жовтогаряча борода — бармен нагадував туриста, який занадто затримався на одному місці. Фокове прізвище йому ні про що не говорило — він просто, здавалося, не міг повірити, що хтось збирається скористатися його пабом з метою, прямо не пов’язаною з алкоголем.

— А хто дзвонить? — поцікавився Фок, хоч і так уже здогадувався.

— Самі запитаєте, — відповів бармен. — Якщо вам потрібна секретарка, зупиняйтеся в серйознішому закладі, друже. З’єдную.

На довгу мить у трубці стало тихо, а відтак почулося дихання.

— Аароне? Ти тут? Це Джері, — заговорив Люків батько виснаженим голосом.

— Джері, потрібно поговорити.

— Так. Приходь до нас. Барб теж хотіла з тобою побалакати, — мовив Джері та продиктував адресу. Запала довга пауза, потім почулося зітхання. — І слухай, Аароне. Вона не знає про листа. Взагалі ні про що не знає. І хай так і лишається, гаразд?

* * *

Фок за вказівками Джері двадцять хвилин їхав похмурими сільськими путівцями й нарешті звернув машину