Джейн Харпер - Посуха

на коротку асфальтовану під’їзну доріжку. Ліхтар на ґанку освітлював охайний будиночок, обшитий шалівкою. Щойно Фок зупинився, сітчасті двері, скреготнувши, відчинилися, відкриваючи очам приземкувату фігуру Барб Гедлер. Позаду неї за мить з’явився її чоловік — його висока постать кидала на доріжку довгу тінь. Піднімаючись на ґанок, Фок побачив, що вони обоє досі в тому самому одязі, що й на похороні. Тільки тепер пом’ятому.

— Аароне! Боже мій, скільки ж ми не бачилися! Дякую, що приїхав. Заходь, — прошепотіла Барб, тягнучись до Фока вільною рукою. Другою вона притискала до грудей маленьку Шарлотту, енергійно її заколисуючи. — Вибач, що я з немовлям. Воно таке непосидюче! Неможливо вкласти.

Наскільки бачив Фок, Шарлотта спала без задніх ніг.

— Барб, — нахилився через дитину Фок, щоб обійняти жінку, — так приємно знову вас бачити.

На довгу хвилю вона затримала його в обіймах, притискаючи за спину пухкою рукою, і Фок відчув, як внутрішньо він буквально трішки розслабився. Долинув легенький квітковий аромат її лаку до волосся. Той самий лак, що й багато років тому, коли вона для нього була ще місіс Гедлер. Нарешті вони відсунулися одне від одного, й Фок отримав нагоду вперше добре роздивитися Шарлотту. Червоне личко, притиснуте до бабусиної блузки, виказувало, що їй не дуже зручно. Лобик легенько морщився, і Фокові аж моторошно стало — настільки це нагадувало її батька.

Фок ступив у освітлений коридор, і Барб обвела його поглядом з голови до ніг, причому білки її очей почали швидко рожевіти. Простягнувши руку, вона теплими пучками пальців торкнулася його щоки.

— Ви тільки подивіться! Ти майже не змінився, — мовила вона. Фок відчув докори сумління, хоч це було й нелогічно. Він розумів, що зараз вона уявляє поряд з ним свого сина в підлітковому віці. Шморгнувши носом, Барб витерла обличчя серветкою, й на блузку посипалися маленькі білі клаптики. Не звертаючи на них уваги, Барб жестом припросила Фока йти за нею. Вона повела його коридором уздовж обрамлених родинних світлин, які вони обоє старанно ігнорували. Джері рушив позаду.

— Гарний будинок, Барб, — увічливо промовив Фок. Вона завжди тримала оселю в бездоганному стані, але зараз, роззираючись, Фок помічав поодинокі сліди безладу. На столику зібралися немиті горнятка, кошик брудної білизни стояв переповнений, лежали стоси нерозпечатаних листів. Горе не давало зосередитися.

— Дякую. Хотілося маленької хати, про яку легко дбати, після того як… — на мить вона затнулася, ковтнула, — як Люк викупив ферму.

Вийшли на веранду, з якої відкривався чепуристий садок. Під ногами рипіли дерев’яні мостини, а вечір уже почав трішки вистуджувати жахливу денну спеку. Трояндові кущі навколо були всі охайно підстрижені, але всохлі.

— Я намагалася їх поливати, — пояснила Барб, простеживши за Фоковим поглядом, — але спека їх доконала.

Вона вказала йому на плетене крісло.

— Джері не казав, що ми бачили тебе в новинах? Кілька місяців тому. Оті фірми, пам’ятаєш, які оббирали своїх інвесторів. Крали яйця з власного гнізда.

— Справа Пемберлі, — кивнув Фок. — Наробила галасу.

— Казали, ти дуже добре попрацював, Аароне. І по телевізору, і в газетах. Повернув людям гроші.

— Частину. А частину давно вивели.

— Ну, казали, що ти молодець, — поплескала його по нозі Барб. — Тато пишався б тобою.

— Дякую, — озвався Фок по паузі.

— Ми дуже засмутилися, дізнавшись, що він помер. Рак — страшна штука.

— Так.

Рак прямої кишки, шість років тому. Важка була смерть.

Джері, який стояв, спираючись на лутку, розтулив рота вперше за весь час, відколи Фок з’явився.

— Коли ви поїхали, знаєш, я намагався підтримувати зв’язок, — заговорив він наче мимохідь, але відчувалося, що він захищається. — Писав твоєму татові, кілька разів дзвонив. Але він ніколи не передзвонював. Урешті-решт я здався.

— Та все гаразд, — мовив Фок. — Він не дуже спілкувався з Ківарою.

І це ще м’яко сказано. Вони всі троє вдали, що не помітили цього.

— Вип’єш?

Не чекаючи на відповідь, Джері зник у будинку, а за хвильку вийшов з трьома склянками віскі. Фок вражено взяв у нього склянку. Він зроду не бачив, щоб Джері пив щось міцніше за світле пиво. Заки віскі опинилося в його руці, лід уже почав танути.

— Будьмо.

Захиливши голову, Джері зробив великий ковток. Фок чекав, що він скривиться. Цього не сталося. Ввічливо сьорбнувши віскі, Фок відставив склянку. Барб з огидою дивилася на свій напій.

— Не варто пити таке при немовляті, Джері, — зронила вона.

— На бога, люба, малій байдуже. Вона спить як убита, — озвався Джері — й запала моторошна пауза. З чорнильної темряви садка долинав білий шум нічної комашні. Фок прокашлявся.

— Як ви, Барб, тримаєтеся?

Опустивши погляд, жінка погладила Шарлоттину щічку. Відтак похитала головою, і на обличчя дівчинки впала сльоза.

— Це ж очевидно… — почала вона й зупинилася. Кілька разів кліпнула. — Ну, це ж очевидно, що Люк не винен. Він би такого в житті не зробив. Сам знаєш. Не вбив би він себе. А тим паче свою чудову родину.

Фок зиркнув на Джері. Той і далі стояв у дверях, витріщаючись на свою наполовину спорожнілу склянку.

— Я розмовляла з Люком за кілька днів до того, як це сталося, — провадила Барб. — У нього все було гаразд. Чесно, все було нормально.

Фок гадки не мав, що казати, тому кивнув. Барб сприйняла це як заохочення.

— Ну от, ти це розумієш, бо добре його знав. Але інші люди… Вони не такі. Вони вірять усьому, що їм скажуть.

Фок ледве стримався, щоб не бовкнути: з Люком він не бачився вже п’ять років. Вони обоє поглянули на Джері, який і далі роздивлявся свою склянку. Від нього допомоги не варто чекати.

— Ось чому ми сподівалися… — Барб озирнулася, завагавшись, — я сподівалася, що ти нам допоможеш.

— Чим саме допоможу? — втупився в неї Фок.

— Ну, довідаєшся, що саме сталося. Відбілиш Люкове ім’я. Заради Карен і Біллі. Й заради Шарлотти.

З цими словами вона заходилася заколисувати Шарлотту, погладжуючи її по спинці й заспокійливо мурмочучи. Немовля й не ворушилося.

— Барб, — гойднувся вперед у кріслі Фок і поклав долоню їй на вільну руку. Шкіра в неї була волога й гаряча. — Мені дуже боляче через те, що сталося. З усіма вами. Колись Люк був мені як брат, ви же знаєте. Але я не та людина, яка вам потрібна. Якщо вас щось непокоїть, зверніться в поліцію.

— Ми звернулися до тебе, — вона забрала руку. — Ти з поліції.

— Вам потрібна поліція, яка займається саме такими справами. А я цим більше не займаюся. Ви ж знаєте. Тепер я більше по фінансах. Рахунки, гроші.

— Так отож, — кивнула Барб.

Джері ледь