Арістотель - Метафізика

Ось такі [20] думки ми маємо про мудрість та мудрих. Із згаданого тут знання всього необхідно має той, хто у найвищій мірі володіє знанням загального, адже він певним чином знає все, що охоплюється загальним. І далебі саме найбільш загальне людям пізнавати найважче, [25] тому що воно найбільш віддалене від чуттів. А найбільш строгими з наук є науки, що займаються першими началами, бо ті, що виходять із меншої кількості начал, точніші за ті, що використовують додаткові начала, приміром, арифметика точніша за геометрію.

Одначе і більш здатною навчати є та наука, що пізнає причини, бо навчають ті, хто вказує [30] причини кожної речі. Знання й розуміння заради них самих найбільшою мірою властиве саме науці про те, що можна пізнати найповніше, адже той, хто надає перевагу знанню заради нього самого, насамперед віддасть перевагу знанню, що є знанням найбільшою мірою, [982b] [1] а таким є знання того, що можна пізнати найповніше. Таким предметом є перші начала й причини; через них і спираючись на них пізнається все інше, але не навпаки. І найголовнішою із наук є та, що пізнає мету кожної дії і кожної речі. Цією метою є благо кожної окремої речі, а в усій природі загалом — найкраще.

Отже, з усього сказано випливає, що імені мудрості найбільше відповідає одне й те саме знання, адже потрібно, щоб воно було умоглядним пізнанням перших начал і причин, [10] бо благо, або мета, є однією з причин. Зрозуміло також, що це не може бути прикладне мистецтво, зокрема з того, що казали перші філософи. Адже через дивування люди — як зараз, так і спершу — починали філософствувати[10], дивуючись спочатку приступнішим незрозумілим речам, а потім потроху переходячи до пізнання [15] все більших явищ, як-от змін фаз місяця, сонця і зірок та походження всесвіту. Справді, той, хто не розуміє і дивується, той, отже, вважає, що не знає. Ось чому любитель міфів до деякої міри є також філософом, адже міф складається з дивних речей. Тому, якщо вони філософствували, аби [20] уникнути незнання, то очевидно, що вони прагнули пізнавати заради самого знання, а не заради якоїсь користі.

Про це кажуть самі факти життя. Справді, лише за наявності майже всього необхідного для полегшення життя і для розваг почали вже шукати таке знання. Бо очевидно, що ми прагнемо його не задля якоїсь іншої користі. І подібно до того, як ми вважаємо вільною людину, яка живе заради себе, а не заради іншого, так само лише ця наука є вільною серед інших, бо лише вона існує заради самої себе.

А тому набуття такого знання справді здається чимось, що перевищує людські можливості, адже багато в чому природа людей є рабинею, тож, згідно з Симонідом, «тільки бог міг би мати цей привілей», людям же не належне шукати невідповідного їм знання. Отож, якщо хоч почасти праві поети, і заздрити природно для богів, [983а] [1] то найімовірніше саме в цьому випадку, і горе всім, хто не знає міри.

Однак не можна припустити, щоб божество було заздрісним, до того ж, за приказкою, «багато брешуть співці». Також жодна інша, відмінна від цієї наука не може бути ціннішою і гіднішою. Адже найбожественніше знання є найціннішим. Окрім того, лише таке знання може бути божественним у подвійному сенсі: по-перше, божественною є та наука, якою насамперед міг би володіти бог; по-друге, якщо існує така наука, то це має бути наука про божественне. Тож тільки знання причин і начал відповідає обом умовам. Адже бог усім здається однією з причин і певним началом, і цією наукою міг би володіти лише, або передусім бог. [10] Тому всі інші науки є більш необхідними за цю, але жодна не є кращою.

Одначе оволодіння цією наукою має привести нас у певному сенсі до протилежності того, що ми шукали спочатку. Адже починають усі, як ми казали, з дивування з того, що стан речей є таким, яким він є, подібно до того як речі, що виникають самовільно, видаються дивними тим, хто ще не бачить їхньої [15] причини, або коли йдеться про сонцевороти, або несумірність діагоналі. Скажімо, всім видасться дивним, якщо якусь річ не можна буде виміряти найменшою мірою. А наприкінці потрібно прийти до протилежного і, за приказкою, кращого, саме так, як у цих випадках, коли причину вдасться знайти. Адже ніщо б [20] так не здивувало геометра ніж те, що діагональ виявилася б сумірною. Отже, про те, в чому полягає природа шуканої науки, а також про мету, до якої має привести пошук і весь хід дослідження, ми сказали.

3

Очевидно, що ми шукаємо знання [25] первісних причин (адже зазвичай ми кажемо, що знаємо, тоді, коли вважаємо, що пізнали першу причину), а про причини говориться у чотирьох значеннях: по-перше, ми називаємо причиною сутність, або чимбутність — адже кожне «чому» веде до останнього пояснення, а перше «чому» є причиною і началом; другу причину ми називаємо матерією, [30] або субстратом; третя — це джерело руху; і четверта — це причина протилежна цій останній, мета і благо, бо благо є метою будь-якого виникнення й руху. Отже, хоча про ці причини достатньо було сказано нами у «Фізиці»[11], [983b] [1] слід спочатку розглянути думки наших попередників, які почали вивчати суще й філософствувати про істину. Адже очевидно, що вони говорять про певні начала і причини, отож розглянути сказане ними буде корисно для нашого дослідження. Справді, або ми знайдемо якийсь інший рід причин, або ще більше впевнимося в правильності нашої думки щодо тільки-но згаданих.

Більшість із тих, хто першими почали філософствувати, вбачали начала всього тільки у видах матерії, тобто в тому, з чого складаються всі речі, з чого вони спочатку виникають і на що вони перетворюються, коли знищуються (тоді як [10] сутність при цьому лишається постійною, змінюючись лише у своїх проявах). Вони вважають це елементом і началом речей. І тому ніщо, на їхню думку, не виникає і не гине, оскільки така природа завжди зберігається; скажімо, ми не говоримо про Сократа, що він постає взагалі, коли він стає прекрасним або освіченим [15], ані того, що він гине, коли він втрачає ці властивості, тому що залишається субстрат, — сам Сократ. І так само ніщо інше не виникає і не гине. Адже завжди має бути якась природа — або одна або