Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

class="p1">— Справа в тому, — продовжив він, — що Анк-Морпорк був категорично проти регулярної армії. 

— Нам усім відомо, чому люди не довіряють армії, — озвався лорд Дауні. — Купа озброєних людей, що стоять собі без діла… їм починають лізти в голову всякі думки… 

Ваймз побачив, як усі повернули до нього голови. 

— Нічого собі, — сказав він, пожвавившись, — ви, бува, не на старого Кам’янолицого Ваймза натякаєте? Того самого, що підняв повстання народного ополчення проти правління тиранічного монарха, щоб здобути трохи свободи та справедливості в цих краях? Схоже, що так! А хіба не він обіймав тоді посаду командора Варти? Святі небеса, таки він! Чи не його повісили, розчленували і закопали в п’ятьох домовинах? І хіба не він є далеким предком теперішнього командора? Скільки збігів, здуріти можна, еге ж? — його голос із маніакально-життєрадісного зійшов на гарчання. — Ну що ж! Із цим покінчили! Хто там ще хоче висловитись? 

Всі дружно засовались на стільцях, відкашлюючись. 

— А як щодо найманих військ? — запропонував Боґґіс. 

— Заковика з найманими військами в тому, — почав Патрицій, — щоб вони взялись воювати, потрібно їм заплатити. А потім ще доведеться докинути їм зверху, щоб вони припинили, хіба вам дуже пощастить… 

Селашіль вдарив кулаком по столу. 

— Та щоб їм, трясця! — він сердито пробурчав. — Самі — так самі! 

— Нам би все-таки не завадило військо, — заперечив лорд Ветінарі. — Але в нас нема грошей. Я веду до того, що ми не можемо собі дозволити наймані війська. 

— Як так? — не розумів лорд Дауні. — Ми хіба не сплачуємо податки? 

— Ах, я знав, що про це зайде мова, — мовив правитель Ветінарі. Він підняв руку, і, як за сигналом, його клерк нараз подав йому аркуш паперу. 

— Отож, погляньмо… а, так. Гільдія найманців… Загальний прибуток минулоріч становив 13 207 048 анк-морпоркських доларів. Сплачені податки минулоріч: сорок сім доларів, двадцять два пенси і ще щось, що після перевірки виявилося гершебським півдонґом, а це одна восьма пенні. 

— Тут все законно! Гільдія бухгалтерів… 

— А, так. Гільдія бухгалтерів — загальний прибуток: 7 999 011 анк-морпоркських доларів. Сплачені податки: нуль. Але так, звісно, я бачу, вони подали заявку на повернення податку на суму 200 000 анк-морпоркських доларів. 

— І щоб ви розуміли, нам дістався той гершебський пів-донґ, — мовив пан Биймороз з Гільдії бухгалтерів. 

— Що посієш, те пожнеш, — спокійно мовив Ветінарі. 

Він відсунув папірець убік. 

— Оподаткування, панове, схоже на молочну ферму. Потрібно видобути якомога більше молока з якнайменшою кількістю мукання. І боюся, останнім часом мені перепадає саме лиш мукання. 

— Ви хочете нам сказати, що Анк-Морпорк збанкрутував? — запитав Дауні. 

— Саме так. І водночас він кишить багатіями. Гадаю, більшість своїх статків вони спускають на мечі. 

— І ви допустили масове ухилення від податків? — запитав лорд Селашіль. 

— Ой, ніхто не ухиляється від податків. І навіть не уникає. Просто ніхто ті податки не сплачує. 

— Яка мерзенність! 

Патрицій здійняв брови. 

— Командоре Ваймз? 

— Так, сер? 

— Чи не могли би ви, якщо ваша ласка, зібрати загін своїх найдосвідченіших людей, зв’язатися з колекторами і нарешті отримати протерміновані податки? Мій клерк дасть вам список головних неплатників. 

— Гаразд, сер. А якщо вони пручатимуться, сер? — запитав Ваймз, уїдливо всміхаючись. 

— О, ну як вони можуть пручатися, командоре? Така воля наших місцевих можновладців, — він узяв папірець, який йому простягнув клерк. — Погляньмо, що в нас тут. Перший у списку… 

Лорд Селашіль квапливо прокашлявся. 

— Вже надто пізно займатися цими дурницями, — сказав він. 

— Це вже минувшина, — докинув лорд Дауні. 

— Закопана і прикопана, — додав пан Підступп. 

— Я своє заплатив, — мовив Ваймз. 

— То дозвольте мені підсумувати, — сказав Ветінарі. — Не думаю, що хтось хоче бачити, як дві дорослі держави чубляться за шмат каменюки. Ми не хочемо воювати, а втім… 

— Їй-богу, якщо нам доведеться, ми покажемо цим… — почав було лорд Селашіль. 

— У нас немає флоту. Немає армії. А також немає грошей, — нагадав правитель Ветінарі. — Ми, звісно ж, володіємо мистецтвом дипломатії. Дивовижно, на що здатні правильні слова. 

— На жаль, без великого кийка[2] люди не дуже охочі слухати, — мовив лорд Дауні. 

Лорд Селашіль ляснув по столу. 

— Нам не потрібно говорити з цими людьми! Мої лорди… панове… ми повинні показати їм, що нас так легко не злякати! Ми мусимо наново сформувати полки! 

— О, власна армія? — здивувався Ваймз. — Під командуванням людини, чия придатність вимірюється здатністю заплатити за тисячу кумедних капелюшків? 

Хтось подався аж на середину столу. До цього моменту Ваймзові здавалося, що він спить, а говорячи, лорд Іржавський немов і справді позіхав. 

— Чия придатність, пане Ваймз, вимірюється тисячолітньою традицією виховання правителів, — поправив він. 

Від слова «пан» Ваймзу аж стиснуло в грудях. Він знав, що він «пан» і завжди ним буде, та з нього, мабуть, змальовували інших «панів», але його шляк трафляв, коли хтось, хто занудно розтягує слова, не звертався до нього «сер Семюел». 

— А, гарне виховання, — мовив він. — Ні, вибачте, цього не маю, якщо саме це потрібно, щоб ваші солдати гинули просто… 

— Панове, будь ласка, — втрутився Патрицій. Він захитав головою. — До чого ця боротьба? Ми, зрештою, на воєнній раді. А що стосується формування полків, це, звісно ж, ваше давнє право. Озброєння молодих людей у важкі часи є одним із обов’язків джентльменів. Історія на вашому боці. Правила дуже чіткі, і я не можу піти проти них. Мушу визнати, я собі не можу цього дозволити. 

— Ви дозволите їм бавитись у солдатів? — не повірив Ваймз. 

— О, командоре Ваймз, — усміхаючись, мовив пан Бурлі. — Ви, як військовий, мали б… 

Іноді люди привертають до себе увагу криками. Як варіант, вони можуть гупнути кулаком по столу чи навіть на когось замахнутися. Але для досягнення цього ефекту Ваймз просто завмер на місці. 

З нього аж струмив холод, а живі лінії на його лиці враз застигли. 

— Я не військовий. 

Даремно ж Бурлі примирливо до нього усміхнувся. 

— Але ж, командоре, у вас є шолом, лати і все таке… Зрештою, це одне і те ж, правда? 

— Ні. Не правда. 

— Панове… — правитель Ветінарі поклав долоні на стіл на знак того, що нараду завершено. — Повторюсь лише, що завтра я обговорюватиму це питання з принцом Куфурою… 

— Про нього гарно відгукуються, — мовив лорд Іржавський. — Строгий, але справедливий. Можна тільки захоплюватися тим, що він робить для деяких відсталих регіонів. Найбільш… 

— Постривайте, сер. Ви говорите про принца Кадрама, — виправив його правитель Ветінарі. — Куфура — його молодший брат. Він прибуває сюди як спеціальний посланець свого брата. 

— Він? Отой інший? Та він марнотратник! Облудник! Брехун! Подейкують, він бере хаб… 

— Спасибі за ваш дипломатичний відгук, лорде Іржавський, — урвав його Патрицій. — Маємо що маємо. Але вихід є завжди. У наших держав чимало спільних інтересів. І, звісно, нам багато про що каже серйозне ставлення Кадрама до цього питання, якщо він посилає власного брата, щоб його вирішити. Так він підтримує міжнародне співтовариство. 

— То сюди приїжджає хапонське цабе? — здивувався Ваймз. — Я про це нічого не знав! 

— Як не дивно, сер Семюел, мені вряди-годи вдається кілька хвилин поспіль керувати містом і без ваших порад чи супроводу. 

— Хотів лише сказати, що на вулицях панує антихапонська атмосфера… 

— Це ще той фрукт… — лорд Іржавський прошепотів