Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Кайлін озирнулася за плече. Кілька осіб намагалися розчинитися у натовпі. Вона впізнала старого Вирру та одного із синів римаря, якого Ласкольник минулого місяця не прийняв до чаардану. Ну, зрозуміло.

— А де мій кха-дар? І ваш?

Галич пирхнув.

— Як це, де? Сидять у заїзді й радяться з бурмістром, Ґендорицеком і парою інших купців. І мабуть, ще з половиною міста на додачу. Справжній ринок, щоб його.

Вона попрощалася кивком і рушила до заїзду.

Всередині було більше людей, ніж вона сподівалася. Три найбільші столи стояли посередині головної зали. За ними сиділи кільканадцятеро містян із найзаможніших. Решта товклася попід стінами, прислухаючись та вставляючи свої — часто образливі — коментарі.

Коли вона увійшла — саме говорив бурмістр адк-Вергоф. Через задуху він щомиті зупинявся та витирав спітніле обличчя лляною ганчіркою.

— …і тому кажу вам, люди, що немає приводу для стурбованості. І вже зовсім немає приводу, аби озброюватися й готуватися до якихось там військових походів. Це лише…

— Це ж Блискавки! — драв горлянку з кутка якийсь зіпака. — Послід Шейрена! Тре’ із ними порядок навести, аж-но вони з нами порядок не навели!

— Та-а-ак!

Натовп підхопив ідею наведення порядку, наче йшлося про те, аби випити пару барил дармового пива.

— Псячим дітям на погибель!

— Шкуру з них обдерти!

— Рознесемо їх шаблюками!

— Якщо не військо, то ми!

— Все ’дно…

Кайлін почала пропихатися за спину Ласкольнику, де стояла решта чаардану.

Кха-дар сидів поряд із бурмістром. Власне, поволі звівся та роздивився навколо. Там куди падав його погляд, горлані втрачали сміливість.

— Ти, Цадеже, як бачу, скорий до бою, — він увіткнув погляд у найголоснішого прихильника наведення порядку. — А баба твоя тебе щодня лупить по мордяці так, що аж гуде.

Кілька людей зареготали, він стишив їх помахом руки.

— Зрештою, бачу тут чимало таких, як ти. Та коли вас се-кохландійський спис із сідла скине, то швиденько зміните думку. Це не банда обірванців, які зібралися грабувати й убивати. Це ж, най вам, гвардія Йавенира, Батька Війни усіх степів. Вони не за трофеями ходять, бо і так з кожного походу отримують свою частину. Вважаю, бурмістр має рацію. Це, радше за все, посольство.

Він усівся. Але звівся старий Кеверс, власник найбільших у місті складів.

— Посольство чи ні, — прохрипів паскудно, — ми маємо бути обережними. Із ними ніколи нічого невідомо.

— Саме так! — крикнув цього разу хтось із найтемнішого кутка. — Може, вони шпигувати прийшли?

Залою пронісся несхвальний пошум.

— Я вже казав, що це можуть виявитися посли, — бурмістр намагався перекричати зростаючий гармидер. — І ми мусимо прийняти їх як послів. Може, вони йдуть до князя дер-Авдара і нам буде непереливки, якщо в них дорогою виникнуть якісь проблеми.

Останні його слова справили враження. Гармидер стихнув. Князь Ферґус-дер-Авдар мав чималі маєтності й був правицею імператора в цій провінції. Важкою правицею. Мало хто при здоровому глузді захотів би з ним задиратися.

— І тому я кажу: чекати. Продамо їм усе, чого вони потребуватимуть, і щоби при цьому не драли з них сім шкір, — бургомістр красномовно глянув на Кеверса, який сидів неподалік. — Може, з цього посольства щось добре вийде для міста й місцини.

— Не лише для міста й місцини, але й для слави Володарки Степів та її Дітей. А також для добра всіх справедливих та побожних людей на цій землі.

Цього разу запанувала така тиша, що хоч мак сій. Усі погляди спрямувалися на молодого чоловіка, який вийшов із кутка.

— Хто ти? — запитав адк-Вергоф.

Чоловік виконав придворний уклін, замітаючи підлогу широким плащем. Уклін той у переповненій людьми, пропахлій потом залі справляв дивне враження.

— Аредон-гі-Цирен, до ваших послуг. Квард’келл, Меч Істини, Третій Клинок Володарки Степів у храмі Милосердя та Справедливості в Йерті.

Тиша зробилася ще глибшою, на мить здалося, що ніхто не розуміє як себе поводити. Першим відреагував Ласкольник, легенько вклонившись і мовивши:

— Зазвичай Ловчі Лааль Сіроволосої мають дещо більше, ніж просто слова, аби довести, ким вони є.

— Вочевидь.

Чужинець усміхнувся, однією рукою витягнув з-під каптана срібний медальйон, а другою накинув плащ на руку. Руків’я меча блиснуло сріблом: здавалося, начебто чорні та червоні знаки, які оздоблюють піхви, трохи засяяли.

Кайлін глянула на Ласкольника. По нім не можна було сказати, що ця вистава справила на нього враження. Кха-дар простягнув долоню.

— Я можу подивитися на медальйон? І на лист?

Чоловік підійшов до столу, витягаючи з-за пояса складений листок із печаткою. Кха-дар нахилився, уважно оглянув медальйон, що висів на шиї прибульця: там було зображене лице молодої жінки, оточене кіньми в галопі; потім зламав печатку й розгорнув папір. Нарешті задоволено кивнув.

— Ловчий, — сказав. — До храму в Йерті — чималий шлях.

— На жаль, у ці неспокійні часи мусимо йти туди, де ми потрібні, й служити там, де чатує зло, — чоловік говорив це таким тоном, що було незрозуміло: він цитує якусь формулу чи насміхається.

Кайлін придивилася до нього уважніше. Молодий, світле волосся, сині очі — його можна було б назвати красивим, якби не завеликий ніс та іронічна гримаса, приклеєна до губ. Під плащем він мав синій каптан, оздоблений срібною ниткою, зелену сорочку й темні штани, що згідно із найновішою модою були заправлені в довгі, по коліна, кавалерійські чоботи. На його руках були рукавички. Виглядав наче фертик, а не представник збройної руки найпотужнішого храму в східних провінціях.

Ловчий сховав медальйона під каптан і розвернувся до натовпу.

— Ім’ям Храму й Володарки Степів, під загрозою прокляття забороняю чинити будь-які провокації проти Вершників Бурі та будь-які ворожі дії щодо них. Се-кохландійці залишаться тут максимум до вечора. Нікому не станеться нічого поганого. А тепер, — він знову підвищив голос, — я хотів би порозмовляти наодинці з бурмістром, генералом Ласкольником і капітаном Ветормом. Якщо вони потім вважатимуть за потрібне поділитися з вами, добрі люди, почутими від мене новинами — то, напевне, зроблять це.

Зала почала порожніти. Скориставшись сум’яттям, Кайлін потихеньку прокралася сходами нагору до своєї кімнати. Мала намір скористатися своїм маленьким секретом.

У кімнаті не було нікого, якщо не рахувати пса: той, схоже, ще від ранку не рушав із місця.

— Тихо, — прошепотіла вона. — Запишися.

Відсунула товстий мат, що лежав на підлозі, й опустилася на дошки. Приклала око до невеличкої шпарини. Почала підглядати.

У залі залишилося лише четверо. Бурмістр, Ласкольник, Веторм і Ловчий. Деякий час усі вони мовчали, уважно переглядаючись.

— Отже? — почав Веторм, схрещуючи руки на грудях. — Наскільки я розумію, ти маєш щось спільне з приїздом Блискавок? У чому тут річ?

— Отче, —