Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

— Що?

— Отче. Так треба звертатися до войовника Святого Ордену Володарки Степів, коли той сповнює свої обов’язки. Знаю, що не скидаюся на такого, але я — монах ордену Ар-Квард’келл, а це дещо значить для кожної чесної побожної людини в Імперії.

Веторм легенько нахилився, обперся долонями об стіл.

— Чесні та побожні люди в цій провінції Імперії, — процідив він, — вітають се-кохландійців стрілою з лука та шаблею. Ті, що такого не роблять, є дуже підозрілими.

Кайлін дивилася на все згори, тож могла лиш уявити собі насмішкуватий вираз, який кривив обличчя Ловчого.

— Чесні та побожні люди, — сказав той, — вміють дивитися трохи далі, ніж на кінчик своєї шаблі; навіть далі, ніж летить стріла з лука. Намагаються бачити більше й більше розуміти. Решта повинна обмежитися тим, аби слухати накази та принаймні удавати, що вони розуміють щось із того, що діється навколо.

Руки Веторма стислися в кулаки. Ласкольник поклав йому долоню на плече.

— Перш ніж ви почнете ставити під сумнів чесноти матерів один одного, вислухаємо, що має сказати отче гі-Цирен, — сказав спокійно.

Монах вийняв з-під плаща шкіряний тубус.

— Перш ніж я почну, скажу, що ця акція не має нічого спільного з останнім рейдом генерала Ласкольника на се-кохландійські території, — зітхнув важко. — Нині вночі ми сподіваємося завершити слідство, яке розпочалося десь рік тому.

— Закінчити за допомогою Блискавок? — у голосі Ласкольника неможливо було почути нічого, окрім увічливої зацікавленості. — Чи ж у Храму немає власних загонів?

— Храм Володарки Степів має власні загони. Згідно з імператорськими законами, у кількості чотирьохсот сорока шести збройних. До того ж тридцять три брати ордену Ар-Квард’келл, який є збройною рукою ієрархів. Цього замало для наших потреб.

Веторм пирхнув.

— Так, вам аж сниться влада з-під трьохсот років, з часів Мікогерна, коли Храм міг скликати по першому ж слову вісімнадцять тисяч розбишак і коли він по-справжньому володарював на Сході. Ви хочете, аби люди знову падали перед жерцями ниць та цілували їхнє взуття, га?

— Це давня історія… — втрутився бурмістр, намагаючись зняти напругу.

— Давня й, що найважливіше, така, що не має нічого спільного з нашою справою, — зауважив Ласкольник. — Для чого вам потрібні Блискавки? І чому вони, а не, скажімо, якась із наших хоругв?

Ловчий стенув плечима.

— Бо ця справа понад кордонами та поділами. Блискавки — це не лише гвардія Йавенира, але й збройні загони Володаря Бур по той бік кордону. Певною мірою вони — наш відповідник: мають завдання стояти поміж людьми та силами зла.

— Коли чую про сили зла, — пробурмотів Веторм, — то відразу бачу сто тисяч кочівників, які звалилися нам на голови тридцять років тому. Села й міста у вогні, ліси паль та хрестів, небо, затягнуте димом, і стоптана земля після того, як нею пройшли се-кохландійські а’кеери. А на чолі тієї орди їхали саме Вершники Бурі, монаше. Оце і є для мене сили зла.

— Я в цьому і не сумніваюся, капітане. Не сумніваюся, що військовий на кшталт вас має справу лише з армією на марші, війною між царствами та бійками в корчмах, — Ловчий сказав це тихо та поволі, але таким тоном, що й повітря навколо нього, здавалося, стерпло. — Бо для мене немає великої різниці між бандою розбишак, які луплять один одного зламаними лавками в задимленій і смердючій від блювотиння залі, й бандою розбишак, які луплять один одного залізом десь у полі. Кількість у цьому випадку — це другорядне. Я, капітане, дивлюся на світ як на поле битви між Світлом і Темрявою. Між нашою Володаркою, її Матір’ю та Родиною і демонами з того боку Мороку, Небажаними й усім їхнім послідом. Від Воєн Богів минуло три з половиною тисячі років, і майже всі встигли забути, чому вони почалися. Не через кордони, не через те, кому платимо податки й цілуємо черевики. Одна людина може зневолити іншу, пограбувати, врешті-решт вбити, але Небажаний може зробити так, що ти й твої діти припинять бути людьми. Він може прибрати вас так добре, наче ви ніколи не народжувалися, відібрати у вас будь-яку надію, вирвати душу та підтерти нею собі сраку. Тому тих, хто кланяється Небажаним, хто тягнеться за Морок у пошуках Сили та потуг, я буду переслідувати з допомогою усіх можливих засобів. І біда тому, хто встане на моєму шляху.

Кайлін, лежачи на підлозі, почала подумки лаятися. Прокляття, прокляття, прокляття. Балакає, як якийсь…

— Йоханий фанатик, — прибулець відізвався знову. Вона легко собі уявила його усмішку. — Саме так ви й подумали, правда?

Не чекаючи на відповідь, він промовляв далі:

— Я волів би починати саме таким чином, аби не вдаватися в теологічну дискусію, бо в нас немає на це часу. Не буду розводити теревені, переконуючи вас у правдивості промови, якою я вас пригостив. Багато хто їй повірить, інші — висміють. Це їхня справа. Бо все просто. Десь рік ми вистежуємо банду Послідників, які прослизають туди-сюди через кордон. Буває, місяць чи півтора посидять у нас, потім у них, потім знову в нас — і так по колу. Коли петля починає стискатися з одного боку кордону — вони тікають на інший, а ми, Ловчі, лише раз перейшли на східний берег річки під час погоні за ними. Брат рег-Дерон разом із тридцятьма солдатами наштовхнувся на одне з племен та повернувся із половиною людей. Тому місяць тому ми нарешті встановили контакт із Другим Щитом Блискавок — їхнім командиром на заході Степів, та узгодили спільний удар. І петля почала стискатися знову. І цього разу не лише з одного боку. Якісь питання?

— Банда Послідників, кажеш… отче, — буркнув Веторм. — І чому ми досі нічого про неї не чули?

— Але ж чули, чули, — лагідно ствердив Ловчий. — Вісім місяців тому. Різанина на тракті до Верлена. Той малий купецький караван, який вибили до ноги. Нова Лет, мале село — заледве десять хат, а зараз лише згарища. Пів року не минуло від того нападу. Помістя барона кер-Гиттена пограбоване до голого каменю та спалене; пастухи з Навесха, які зникли два місця тому. Мені продовжувати?

— Більшість із тих випадків я пам’ятаю, — Ласкольник підвівся з лавки та на мить зникнув із поля зору Кайлін. — Усі говорили, що це справа кочівників, сліди вели по той бік кордону. Вина?

Десь збоку забряжчали металеві кубки.

— Охоче, — монах почав відкорковувати тубус.

Бурмістр, який досі мовчав, вийняв з рукава нову хусточку й витер лоба. Тканина миттєво просочилася потом.

— Послідники, — прошепотів. — Послідники вшановують Небажаних і приносять