Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

поміж ними снували люди. Кайлін прикинула, що тут їх більше сотні. Всі озброєні. Більшість — перегукувалися:

— Дві сотні, кажу тобі, не менше двох сотень.

— Та дурня!

— Зупинилися під містом серед білого дня! Не насмілилися б, якби їх було менше.

— Серце в тебе заяче, от в очах і двоїться.

— Що-о?! Що ти оце сказав?!

— Кажу вам, буде битва. Бо не може так статися, щоб се-кохландійці приїхали сюди отак просто.

— А Ласкольник? Що він говорить?

— А хтозна. Але наскільки я знаю Сірого Вовка, він їм цього так не відпустить.

Кайлін озирнулася за плече, щоб перевірити, хто ж це зізнається в такому знанні про її командира. Цього молодика в брудному кубраці вона бачила вперше в житті.

Стенула плечима.

Підійшла до трьох чоловіків, які оглядали й чистили зброю. Були вони з чаардану Веторма.

— Вже назад? — заговорила вона із ними. — Швиденько ваш шлях промайнув.

Найстарший, якого звали Галичем, гнівно скривився.

— Та ми ледь-ледь за місто виїхали, як з’явилися Блискавки. На око — зо п’ять дюжин. Проминули нас кроків за сто, але я бачив, як їхні оченята палають від фургонів і трофеїв. Тьху! — сплюнув він на землю. — Головний нашого каравану обісрався з переляку та наказав розвертатися. І доки ми тут сидимо, доти грошик улітає, бо купці платять за перевезений товар, а не за втрачений час.

— Кайлін, а правда, що вас саме Блискавки пошарпали? — запитав найнижчий з них. Мав такі криві ноги, наче хтось їх вигинав у колесо. Вона не змогла згадати його ім’я.

— Хто це ще кого пошарпав — невідомо, — пробуркотіла.

— Зате відомо, чий чаардан прискакав уночі скривавленим і на спінених конях.

— Та що там… Ґрелле, — все ж пригадала ім’я, — позаду нас — задовга дорога.

Галич посміхнувся у вуса.

— Ти нам тут, дівчино, очей не замилюй. Куди вас старий ганяв?

— За Авенфель, — сказала вона менш впевнено, ніж того бажала, сподіваючись відповідної реакції.

І не помилилася. Уся трійця аж підстрибнула.

— Сто миль? — пихкнув Ґрелл. — Із неповними трьома десятками? Чи Ласкольник з глузду з’їхав? На таке й полку було б замало.

Вона гордовито випросталася.

— Полку було б замало, а Сірий Вовк пішов і повернувся. Ґердоони десять днів як перейшли кордон, спалили три садиби, загорнули табун коней, пошарпали військовий роз’їзд і знову втекли за річку. Ти, напевне, про це чув. І тільки наш кха-дар пішов за ними. І з них навіть один із п’яти більше не присуне сюди своєї довбешки.

Галич кивнув.

— Я чув про цей загін. В ньому, начебто, була сотня коней.

Вона усміхнулася.

— Менше шістдесяти. Людям завжди в очах двоїться під час нападу.

— І що було далі?

— По втечі за кордон вони розділилися на три групи. Перша рушила на південь, на розлоги, й погнала коней. Ми дістали їх уночі, коли вони поставили табір. Вони не знали, що хтось їх переслідує, до того ж перепили награбованого вина, тож ми взяли їх як сонних дітей. Тоді кха-дар відіслав чотирьох людей, аби ті перегнали табун назад.

— Тож далі ви поїхали лише удвадцятьох п’ятьох?

Кайлін не відповіла.

— Друга група йшла до Харег-Дир, обтяжена награбованим, ніби якісь князьки. Гей, кажу вам, силу-силенну всього везли: килими, коці, полотна, келихи, зброю. І все це взято із шляхетських та купецьких подвір’їв. Аж шкода було кидати все те начиння.

Всі ствердно закивали: саме це розуміли пречудово.

— Усіх дістали?

— Майже, — Кайлін дозволила собі легенько зітхнути. — У них були втомлені коні, навантажені понад міру. До того ж їм не дуже хотілося ставати до бою, тож вони відразу пішли у розсип. Напевне, кожен сподівався, що саме йому вдасться втекти з трофеями. Ми їх вибили, — вона роззирнулася і побачила, що навколо вже почали збиратися люди, — без жодних проблем. А був же в одного сивий жеребчик! Гей, кажу вам, що за кінь був! Як пішов чвалом, то мій Торин ледве міг його наздогнати. А потім той кочівник відрізав в’юки — і ми наче зупинилися. Я послала йому вслід стрілу, але схибила. Утік, сучий син.

— Мабуть, так йому писано, — пробуркотів хтось за її спиною.

— Стривай, — Галича, схоже, захопила розповідь. — Тож ви все добро на землі кинули?

— Не було часу забирати. А крім того, за законом, усе, що ми взяли, колишній власник може відкупити за четверту частину вартості. Шкода було коней виморювати.

Люди Ветрома лише всміхнулися. — Тож ми й узяли те, що не має господаря, — гроші, і вирушили далі. Але тоді почалися наші проблеми. З Харег-Диру за нами вийшла погоня, тому ми відійшли на північ. Кха-дар добре знав, що робить, бо саме прийшла гроза, і погоня поїхала на захід, вважаючи, що ми побігли до кордону. А ми тишком-нишком дісталися до решти ґердоонського а’кеера за дві милі від їх табору, що біля Аґґар-Думу. Надавали їм по пиках, розігнали табуни на пасовиську й лише тоді повернулися на захід.

Вона замовкла, не знаючи, що ще можна додати. Якусь мить стояла тиша.

— Ну так хто ж вас врешті-решт порубав? — не витримав Ґрелл.

Вона криво усміхнулася.

— Ну як — хто? Блискавки.

— Ха! А я казав!

— Не марудься, Ґрелле, — останній з людей Веторма штурхнув його в плече. — Відома річ, Сірий Вовк не дав би пошарпати себе будь-кому. Скільки їх було?

— Сотня. Ми наштовхнулися на них вночі, і здається, вони були так само здивовані, як і ми. Ми пробилися, але вони рушили нам услід. Два дні сиділи в нас на хвості.

Галич закивав.

— Вершники Бурі. Так далеко на заході. Йавенир рідко відсилає свою гвардію на ці землі. Це може свідчити про якісь його клопоти. Ласкольник повідомив про це кого треба?

— Так. Посланці вирушили до Верлена та Береґонта.

— Це добре. Погано буває, як Блискавки опиняються поміж незамиреними кланами. Може, готують якийсь більший похід?

Вона стенула плечима.

— Може. А може, Йавенир послав їх, аби вони нагадали тим зверхнім вождям, що це він — Батько Війни?

— Може, — Ґрелл посміхнувся. — Хоч би щось добре вийшло з того, що ви плентаєтеся там, де вас не просили. Добре бути вчасно застереженим. Як вважаєш, це ті самі, із якими ви рубалися?

— Ти бачив їх зблизька? — відповіла вона питанням на питання.

— Як оце тебе.

— Були порубані?

— Hi.

— Ну, тоді це не наші. Ті, із якими ми зіткнулися, носять порубані щити та продірявлені кольчуги.

— Це добре, — Галич підвищив голос, — бо ще б якийсь дурень почав гавкати на Сірого Вовка, що це його провина і що це він притягнув