Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Вона перевірила, чи є в яслах овес, а в поїлці — свіжа вода. Усе було якнайкраще.

Виходячи, знову наштовхнулася на командира. Цього разу уважніше оглянула його: кавалерійські штани, чоботи з найкращої телячої шкіри, темно-червоний оксамитовий кубрак, з-під якого виглядала білосніжна сорочка. Кубрак був підперезаний важким посрібленим поясом, обтяженим, хіба що для контрасту, довгим прямим мечем у невишуканих піхвах.

— Йдеш свататися, кха-даре?

Він відмахнувся.

— Йду до Ґендорицека, щоби торгуватися за тих коней, яких ми відбили. Це був чималий табун. Старий лукавець намагатиметься відбутися сіном замість золота. Але дорогою маю владнати ще одну справу.

— Ага. До опівдня є робота? Я би провідала сім’ю.

— Йди, — сказав він коротко. — Скажи Анд’еверсу, що є робота для коваля.

— Скажу…

Раптом вона побачила, як із стайні навпроти виходить Кошкодур, ведучи сивка в оздобленій сріблом упряжі та спорядженого як у дорогу. Меч і щит також були приторочені до сідла. Двоє інших коней вже стояли обік. Троє скакунів із чорними стрічками, вплетеними у гриви. Кайлін стримала стогін.

— Ав’єн?

— Так, донечко. Сьогодні вночі.

Десь в її серці відізвався сором. Один з її товаришів конав, а вона солодко спала. Навіть не попрощалася з ним.

— Він не приходив до тями, — здавалося, Ласкольник читав думки в її голові.

— Кха-даре, — вона завагалася. — Може, я піду в амрег? Буде забагато криків та сліз. Але люди поводяться трохи інакше за присутності жінки.

Він похитав головою, уникаючи її погляду.

— Hi, донечко. Тут я командую, і це мій камінь. Не покладу його на чужу спину.

Кайлін ще раз глянула на сивка.

— Сольвен був останнім сином вдови травника Інвера. Тепер вона залишилася сама. Я її знаю. Дозволь мені піти хоча б до неї.

Він увіткнув у неї погляд. Свердлив її очима.

— Ти справді хочеш піти?

Вона витримала його погляд.

— Ні, кха-даре, не хочу. Але я знаю матінку Вейру, і буде краще, якщо саме я приведу його додому.

Він потроху розслабився.

— Добре, Кайлін. Іди.

Вона прийняла від Кошкодура повід та, гладячи коня по ніздрях, прошепотіла:

— Ходімо, мандрівнику, час додому.

У ту саму мить вона немов припинила існувати. Люди поблизу ховали погляди, вдаючи, що в них з’явилася потреба зробити щось важливе на рівні, який зазвичай резервували для курей. Не годиться витріщатися, коли душа померлого повертається додому.

Кайлін з тієї самої причини не намагалася сісти на жеребчика. Місце в сідлі було призначене для душі воїна, який загинув у бою. Зброя, сідло, упряж і кінь — це був чималий спадок.

Але вона несла це все у дім жінки, чий останній син був тепер поживою для круків десь у Степах.

Амрег — дійсно важкий камінь.

Вона пройшла центром міста, який витворювався двома головними перехрещеними вулицями. Ніхто її не зачіпав, ніхто не вітав, хоча вона знала тут багатьох. Вона й сама вдавала, що є тут чужою.

Амрег — це камінь який несеш у самоті.

Ще до того як вона дійшла до місця — вже знала, що легко не буде.

Удова травника чекала її перед домом. У поріділе сиве волосся вона вплела чорні стрічки. Знала.

На відстані кільканадцяти кроків стояла юрба витрішколюбів. Стару Вейру не надто любили. Її вважали відьмою та отрутницею. Чимало глядачів прийшли сюди хлебтати її біль.

Кайлін підійшла просто до вдови. Подала їй віжки.

— Я привела його додому, матінко Вейро.

Чорні очі дивилися із похмурою завзятістю.

— Привела? А мені здається, що мій Сольвен лежить десь у травах із чорною стрілою в серці, а круки й вороння видзьобують йому очі.

Кайлін різко вдихнула повітря. За мить, згідно зі звичаєм, повторила:

— Я привела його додому. Він поліг смертю войовника.

Сміх старої жінки був жахливий.

— Смерть войовника? Мене не обдуриш, дівчино. Я знаю, як воно було. Мені це снилося. Про грозу в степу, про ніч, про вихор та дощ. Про блискавки на небі та на землі, про шалену гонитву крізь море трав. Про іржання коней, свист стріл і брязкіт клинків.

Я відчувала його ляк, ляк мого малого синочка, й чула його сором через той ляк. Відчувала його відвагу, шалену надію на життя.

Одна сльоза потекла по зморшкуватій щоці.

— Я відчувала стрілу, яка вдарила його у груди. Разом із ним я впала з коня та сконала там у степах, під дощем, у грязюці й кипінні битви.

Чорні очі запалали ненавистю.

— Тож не кажи мені, що ти привезла його додому! Ти залишила його там, у твані. Ти й той послід Проклятих, Ласкольник!

Кайлін заплющила очі. Цей камінь був важчим, ніж вона очікувала.

— Така доля, — прошепотіла.

— Доля?! Доля!!! Його долю сплів Сірий Вовк з того часу, як Сольвен пристав до вашого чаардану. Але й доля Ласкольника скоро сповниться. Чуєш? Сповниться. Смерть іде до нього: смерть під дощем, грозою і світлом блискавок. Мені це снилося минулої ночі. Стережися, Кайлін, бо я бачила й тебе. Ти їхала на жеребці чорному, наче ніч, а за твоєю спиною були вогонь і дим. Рука твоя тримала шаблю, обладунок твій був із костей і пір’я, а на обличчі запеклася кров. І ти співала, а слова пісні були чорними птахами, які летіли на учту тіл мертвих. Стережися, Кайлін.

Юрба загуділа. Всі знали, що травниця інколи віщувала. Кілька жінок зробили рухи, що відганяли зло. Кайлін втретє простягнула жінці віжки.

— Я привела його додому, — дивно, але голос її не тремтів. — Приймаєш його душу, чи я маю погнати її у степ?

Зморшкувата долоня прийняла повід. І раптом із вдови витекла вся суворість і гнів. Вона хитнулася, і коли б не віжки — то впала б на землю.

— Вітаю вдома, — прошепотіла вона ледве чутно. — Вітаю тебе вдома, синочку.

Вона обернула до дівчини залите сльозами обличчя.

— Чому?! — її голос тремтів і ламався. — Чому, Кайлін? Чому саме він? Чому не хтось інший? Чому не я?

Це останнє вона викрикнула прямо у небо. Кайлін обійняла її.

— Не знаю, матінко Вейро. Я лише дурноголова дівчина. Мало що знаю. Така доля.

Стара жінка потроху заспокоювалася.

— Доля, кажеш. Нехай буде доля.

Вона важко звільнилася від обіймів.

— Дякую, що ти привела його додому, Кайлін. Його душа вдячна, — додала традиційну формулу.

Почувши тупіт копит, дівчина розвернулася.

— Кайлін! — Лея виглядала так, ніби щойно пробігла десять миль. — Усі до «Вендора». Блискавки під містом!

* * *

У «Вендорі» було повно народу. Увесь заїзд нагадував осине гніздо, в яке хтось тицьнув палкою. На подвір’ї стояло десь зо п’ятдесят коней,