Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

і в той же час мріючи про щось. Ледве навчившись ходити, вона стала вірною помічницею матері. Вона мила, чистила, куховарила, бігала в крамницю, доглядала малят. Ніхто ніколи не чув від неї ані слова скарги, хоча вона не раз замислювалась над своєю гіркою долею. Вона знала, що багатьом дівчаткам живеться куди привільніше й радісніше, але й не думала заздрити їм; їй траплялося потай сумувати, і все ж вона співала своїх пісеньок. Ясними днями, коли вона дивилася з вікна кухні на вулицю, її тягло на простір, на зелені луги! Краса природи, її лінії й фарби, світло й тіні хвилювали дівчинку, немов прекрасна пісня. Бувало, вона вела Джорджа й інших дітей у зарості ліщини, у затишний тінистий куточок, де струмувало гомінке джерело, а вдалині широко розкинулися лани. Вона не вміла, як роблять поети, вимовити словами те, що відчувала, але душа її щиро відгукувалась на всю цю красу й раділа від кожного звуку, кожного подиву.

Коли здалеку долітало неголосне, ніжне воркування лісових горлиць — цих духів літа, — вона схиляла голову й прислухалась, сповнені ніжності звуки, мов срібні краплини, западали їй просто в серце.

Коли сонце припікало дужче і ажурні тіні й золоті візерунки лягали на траву, Дженні не могла надивитися на них, її тягло туди, де проміння сяяло найясніше, і, немов зачарована, вона йшла все далі в священні хащі лісу.

Вона відчувала усю принадність фарб. Чудове сяйво, що розливається небом у вечірню годину, невимовно веселило й захоплювало її.

— Добре б поплисти з цими хмарками, — зовсім по-дитячому сказала вона одного разу.

Вона знайшла гойдалку, яку сама природа сплела з лози дикого винограду, і тепер гойдалася на ній з Мартою й Джорджем.

— Ой, коли б був такий човен, — сказав Джордж.

Закинувши голову, Дженні дивилась на далеку хмарку — багряний острів у сріблястому морі.

— От коли б люди жили на такому острові, — сказала вона.

Думками вона була вже там і легко пробігала повітряними стежками.

— Дивись, бджола, — об’явив Джордж, показуючи на джмеля, що пролітав мимо.

— Так, — мрійно відгукнулась Дженні, — вона поспішає до себе додому.

— А хіба у всіх є дім? — запитала Марта.

— Майже у всіх, — відповіла Дженні.

— І у птахів? — запитав Джордж.

— Так, — сказала Дженні, всім єством відчуваючи поезію цієї думки, — і у птахів є дім.

— А у бджіл? — наполягала Марта.

— Так, і у бджіл.

— І в собак? — запитав Джордж, побачивши недалеко на шляху пса, що самотньо кудись плентався.

— Ну, звичайно, — сказала Дженні. — Хіба ти не знаєш, що в собак є дім?

— А в комарів? — невгавав хлопчик, помітивши цілий комариний хоровод, що вився у прозорих сутінках.

— Так, — сказала вона, тільки наполовину повіривши в це. — Слухайте.

— Ого! — недовірливо вигукнув Джордж. — Хотів би я подивитись, які в них будинки.

— Слухайте! — наполегливо повторила Дженні й підняла руку, закликаючи мовчати.

Була та тиха година, коли вечірній дзвін, як благословіння, лунає над згасаючим днем. Пом’якшені відстанню звуки тихо пливли у вечірньому повітрі, і сама природа наче притихла, дослухаючись разом із Дженні. За кілька кроків від неї стрибала по траві червоногруда вільшанка. Дзижчала бджола, десь бренькав дзвіночок, підозріло потріскувало гілля — це білка кралась до горіхів. Забувши опустити руку, Дженні слухала, доки протяжний дзвін не завмер у повітрі і серце її не переповнилось. Тоді вона підвелася.

— Ой! — вирвалося у неї, і в запалі поетичного захоплення вона міцно стиснула руки. В очах у неї стояли сльози. Чудове море почуттів, які хвилювали її, виходила з берегів. Такою була душа Дженні.

Розділ III

Сенатор Джордж Сільвестр Брендер був людиною незвичайного складу. Спритність політичного ділка своєрідно поєднувалася в ньому з чутливістю народного представника. Уродженець південного Огайо, він там же виріс і здобув освіту, якщо не рахувати двох років, коли він вивчав право у Колумбійському університеті в Нью-Йорку.

Він знав цивільне та кримінальне право, мабуть, не гірше від кожного мешканця свого штату, але ніколи не займався ним з тою ретельністю, яка потрібна для визначних успіхів на адвокатському поприщі. Він непогано заробляв, і йому не раз випадала блискуча нагода заробити куди більше, коли б він побажав піти на угоду з совістю, але на це він не був здатний. А проте, попри всю свою чесність та непідкупність, він часом не міг устояти перед проханням якого-небудь приятеля. Лише недавно, на останніх президентських виборах, він підтримав кандидатуру людини, яка — і Брендеру це було добре відомо — аж ніяк не мала якостей, потрібних для правителя.

Так само він був винний у тому, що кілька разів надавав державні посади людям непевним, а в двох чи трьох випадках — явно несумлінним. Коли його починали діймати докори совісті, він заспокоював себе улюбленим прислів’ям: «Мало що в житті не трапляється». Інколи він подовгу сидів одинцем у своєму кріслі, заглиблений у невеселі думки, — і потім, встаючи, з винуватою посмішкою повторював ці слова. Совість його аж ніяк не мовчала, а його серце, що б там не було, чутливо відгукувалося на все.

Цей чоловік, який тричі був обраний до конгресу штату від округи, до складу якої входив Колумбус, і двічі — до сенату Сполучених Штатів, ніколи не був одружений. У юнацтві він був серйозно закоханий, і не його провина, що це не скінчилося шлюбом. Дама його серця не побажала чекати його, а він тоді мусив ще довго добиватися становища, яке б дало йому можливість утримувати родину.

Високий на зріст, ставний, широкоплечий, він викликав повагу одним своїм виглядом. Він пережив утрати, зазнав ударів долі, — у ньому було щось таке, що викликало симпатію в людях з живою уявою. Його вважали добрим та люб’язним, а його колеги по сенату думали про нього, що хоч він зірок з неба не хапає, але дуже милий чоловік.

У цей час сенатор Брендер перебував у Колумбусі, бо йому треба було зміцнити свій політичний престиж, що похитнувся. На останніх виборах до конгресу його партії не пощастило. Сам він мав достатню кількість голосів і міг бути знову обраний, але для того, щоб утримати їх за собою, потрібна була чимала політична спритність. Адже є ще честолюбці, крім нього. Знайдеться з півдюжини можливих кандидатів, і кожний