Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

тримаючи їх під прицілом, задкують схилом, угрузаючи по коліна в рихлу землю, а мотор реве щоразу сильніше, сповнюючи повітря хлопанням, торохтінням, вібруючим гудінням. У яру не так, як на галявині, — нема вітру, тільки задуха і червонава жорстка пилюка, від якої безупинно чхається. Нагорі, над яром, ще маячать кудлаті голови агварунів, які й далі вдивляються в небо, вишукуючи серед хмар літак. Ось і човен, дівчатка плачуть, — швидше, Важкий! — а він: сеньйоре, у мене вже сили немає. Вони щодуху біжать через багнисту мілину і, засапані, добуваються до човна. Давно б так, чого було так марудитись? Важкий: ну як же мені залізти, коли ви так розсілись, ану посуньтеся. Тобі не завадило б схуднути, увага, Важкий залазить, — під його вагою човен осідає, а мати Анхеліка: знайшли час для жартів, чому ми не відпливаємо, сержанте? Вже відпливаємо, мати Анхеліко, відпусти, господи, гріхи наші, амінь.

І

Грюкнули двері, й ігуменя підвела голову над письмовим столом: до кімнати, мов смерч, увірвалась мати Анхеліка, її знекровлені руки впали на спинку стільця.

— Що трапилося, мати Анхеліко? Що з вами?

— Утекли! — пробелькотіла вона. — Жодної не залишилось, боже ж ти мій!

— Що ви кажете, мати Анхеліко? — Ігуменя підхопилася на ноги й рушила до дверей. — Вихованки?

— Боже мій, боже мій! — причитала мати Анхеліка, дрібно й швидко киваючи головою, — ну чисто тобі курка, яка дзьобає зерно.

Санта-Марія де Ньєва стоїть там, де річка Ньєва впадає до Верхнього Мараньйону, — ці дві річки охоплюють селище й визначають його межі. Навпроти нього випинаються з Мараньйону два островки, що правлять тутешньому люду за мірки припливів та спадів води. З селища, коли немає імли, можна побачити на заході узгір’я, вкрите буйною рослинністю, а на сході, нижче по річці, громаддя Кордільєрів, крізь яке Міраньйон пробивається по ущелині Понго де Мансеріче: десять кілометрів суцільних вирів, скель, швидких течій, що беруть свій початок біля гарнізону Тенієнте Пінгло, а закінчуються біля гарнізону Борха.

— Туди, мати, — мовила мати Патросінія. — Погляньте, хвіртку відчинено, певне, тікали туди.

Ігуменя піднесла лампу і нахилилася: гущавина була суцільною сутінню, де роїлися комахи. Вона сперлася рукою на відчинену хвіртку й повернулась до черниць. Морок поглинав їхні сутани, але намітки біліли, немов чубки чапель.

— Знайдіть Боніфацію, мати Анхеліко, — прошепотіла ігуменя, — й приведіть її до моєї кімнати.

— Слухаюсь, мати, вже йду. — Лампа на мить освітила тремтяче підборіддя матері Анхеліки, її кліпаючі очиці.

— Сповістіть дона Фабіо, мати Гризельдо, — звеліла ігуменя. — А ви, мати Патросініє, лейтенанта. Нехай відразу ж починають розшуки. Покваптеся, сестри.

Дві білі плями відокремилися від групки і рушили у напрямку подвір’я місії. Ігуменя разом із черницями попрямувала до головної будівлі вздовж огорожі, що оперізувала сад, де раптово, ніби підвладне чиїмось примхам, вибухало каркання, притлумлюючи тріпотіння крил кажанів та цвіркотіння цикад. Поміж фруктових дерев щось виблискувало й мигтіло. Світляки? Совині очі? Ігуменя затрималася перед каплицею.

— Зайдіть, матері, — сказала вона лагідно. — Моліть непорочну діву, аби не сталося нещастя. Я прийду пізніше.

Санта-Марія де Ньєва — це мовби неправильна піраміда, основу якої окреслюють річки. На Ньєві міститься пристань, довкола пловучого молу гойдаються каное агварунів, а також човни і баркаси білих. Трохи вище — площа, квадрат темно-жовтої землі з двома дужими безлистими стовбурами капірон посередині. На одному з них жандарми вивішують у дні національних свят прапор. А довкола площі — жандармерія, дім губернатора, будинки християн і шинок Паредеса, майстра на всі руки, — він і крамар, і тесля, і знахар, який вміє готувати любовне зілля, що всотується в тіло, сповнюючи його коханням. Ще вище, на двох узгір’ях, котрі є немовби маківками селища, бовваніють будівлі місії: бляшані дахи, колони з глини та з пони[7], стіни, побілені вапном, металеві сітки у вікнах, дерев’яні двері.

— Не будемо гаяти часу, Боніфаціє, — мовила ігуменя. — Розкажи мені все.

— Вона була в каплиці, — повідомила мати Анхеліка. — Сестри знайшли її там.

— Я запитала тебе, Боніфаціє, — вела далі ігуменя. — Чого ти ще чекаєш?

Боніфація була вбрана у блакитне плаття, що, ніби хламида, закривало її тіло від плечей до кісточок ніг, а босі ступні, поставлені щільно одна до одної, були того самого кольору, що й дошки підлоги, і скидалися на двох пласких багатоголових звіряток.

— Хіба ти не чула? — спитала мати Анхеліка. — Одізвись-бо врешті.

Напівморок кімнати і темне покривало довкола обличчя Боніфації посилювали його двозначний вираз — чи то похмурий, чи то просто байдужий, а її великі очі були непорушно втуплені в стіл; вогник каганця, піддмухнутий вітром, що повіяв із саду, час від часу запалював у них м’який зелений відблиск.

— Вони вкрали у тебе ключі? — спитала ігуменя.

— Ти просто невиправна, роззяво! — Рука матері Анхеліки знеслася над головою Боніфації. — Бачиш тепер, до чого призвело твоє недбальство?

— Залиште це мені, мати, — попросила ігуменя. — Не змушуй мене марнувати час, Боніфаціє.

Руки Боніфації мляво звисали вздовж стегон, голову вона тримала низько, груди ледь здіймалися під хламидою. Її прямі товсті губи стислися у понурій гримасі, ніздрі рівномірно роздувалися й опадали.

— Я почну сердитись, Боніфаціє, адже розмовляю з тобою по-хорошому, а ти немовби не чуєш, — сказала ігуменя. — О котрій годині ти покинула їх самих? Що, не замкнула спальні на ключ?

— Та хоч відгукнись, дияволице! — обурилась мати Анхеліка й шарпнула її за хламиду. — Бог тебе покарає за твою пиху.

— Ти маєш цілий день, щоб ходити до каплиці, а вночі твій обов’язок — пильнувати вихованок, — мовила ігуменя. — Чому ти вийшла з кімнати без дозволу?

Почулися два короткі постуки в двері, черниці обернулися, Боніфація трохи підняла повіки, і на мить її очі спалахнули, позеленівши й побільшавши.

З пагорбів селища видно хижку Адріана Ньєвеса, що стоїть десь за сто метрів, на правому березі річки Ньєви, а далі — лише хащі ліан, чагарів, дерев з розложистим гіллям та високі гірські хребти. Неподалік від площі — поселення індіанців: скупчення хижок на палях посеред грязюки, яка поглинає дикі трави, й калюж зі смердючою водою, де аж кишать пуголовки та черва. Тут і там — маленькі квадратні грядки маніоки, маїсу, крихітні садочки. Місію й площу сполучає стрімка стежка. Позаду місії — кам’яний мур, що стримує наступ лісу, несамовите просування заростей. В цьому мурі є замкнена хвіртка.

— Прийшов губернатор, — сказала мати Патросінія. — Можна запросити?

— Так, проведіть його, будь ласка, — відповіла ігуменя.

Мати Анхеліка підняла каганець, що освітив дві постаті, які з’явилися в дверях. Закутаний у ковдру, з ліхтариком у руці, вибачаючись на кожному кроці, увійшов дон Фабіо.