Ростислав Семків - Як читати класиків, Ростислав Семків

то в Непал, то в Перу, то в Ісландію. Проте можна мандрувати і з книжкою — не менш цікаво, але менш ризиковано й, головне, менш ресурсозатратно. Виходить, якщо навчитися відпочивати з книжками, то від зовнішніх обставин ми не будемо залежати взагалі.

Мої батьки — затяті автотуристи. У другій половині 80-х ми проїхали багато України, Молдову, Білорусь, західний шмат Росії, Литву, Латвію та Естонію. На початку 90-х додалися Польща, Румунія, Сербія та Угорщина. Далі я мандрував уже сам. Але літо також минало з книжкою в руках, і це була більша частина літа й точно не гірша. Без реальних подорожей, вочевидь, було б сумно, проте читання дозволяло значно розширити їхню географію. І в просторі, і в часі: від імперії Інків до стійбищ апачів на Дикому Заході. Я побачив стільки країн і стільки епох, скільки дадуть заразом хіба постійний перегляд National Geographic та Viasat History. Але сенс навіть не в корисності такого відпочинку, а в його потенційній багатоманітності й нескінченності, адже книжки ніколи не закінчуються. Плюс оперативність, так би мовити, активації: витягуєш рідер або книжечку в залі очікування аеропорту — і вже всі довкола далі чекають, а ти — відпочиваєш та мандруєш ще до відльоту.

Утім, читання — це складний тип відпочинку. Якщо охолоджений напій у літню спеку оцінять усі, то вже окремі сорти вина чи віскі, гру в елітному гольф-клубі або звучання скрипки Гварнері сприймуть лише знавці. Як вони почуваються при цьому? Правильно — обраними. Те саме і з читачами книг: вони не просто відпочивають і отримують задоволення від мандрів уявними світами письменників, а рівночасно всіма порами свого тіла, фіксуючи свіжий або, навпаки, пошерхлий запах сторінок, торкаючись приємної на дотик обкладинки, вбирають відчуття власної значимості чи й снобічної вищості. Не зізнаються в цьому, але тішити самолюбство не перестають. Нам теж може бути незрозумілою втіха сомельє від особливого смаку вина, проте що це важить для самого сомельє? Він працює елегантно, культурно — не як всі.

Цієї самої миті, коли я пишу ці рядки, дівчина йде до басейну, де хлюпочуться діти, граціозно пливуть жінки й чоловіки, а один солідний мужчина в сонцезахисних окулярах з перламутровими скельцями повагом попиває пиво «Leffe». Дівчина вмощується біля басейну в зручному шезлонзі й розгортає книжку. Наступну годину вона буде далеко звідси, так само, як і всі, вдихаючи свіже повітря й потягуючи «Піна Коладу», але краєчком ока бачачи, що Пруста тут читає лише вона. Пруста! Розказати вам ще про камін, коли за вікном зима, про теплий плед та какао із зефірками? Цим людям байдуже до нас — вони відпочивають.

Хоча… Можливо, не так уже й байдуже. Читаючи, йдучи в театр, завмираючи перед оригіналами, скажімо, Далі, вони бачать себе нашими очима і, якщо лише не повністю зануряться в переживання мистецького витвору, помічають як не повагу, то принаймні здивування: це ж треба — мають на таке час і бажання! А коли це нам було байдуже, як ми виглядаємо в очах інших?

Читання будує нам позитивний соціальний імідж. Книжки виступають універсальними знаками мудрості. Тобто ще не сама мудрість, але промовисті маркери причетності до світу знавців і тих, хто прагне знати. Навіть коли людина просто несе в руках книжку, ставлення до неї змінюється: від скептичного, мовляв, що ти тут показуєш, до сповненого поваги або й заздрості. У будь-якому разі, книжка в руках — це промовиста мітка іншості. Ще не показник інтелектуального рівня й навіть, можливо, не обіцянка його підвищити, але вже точно свідчення значущості знання як такого. Книжка — це цінність, — наче промовляє така людина.

Рівною мірою це стосується і власників бібліотек. Звісно, є затяті читачі, а є просто бібліофіли, які колекціонують книги, не встигаючи їх читати. Проте наявність у помешканні книжкової полиці чи шафки, знову ж, потверджує визнання книжки як символу культурності, навіть якщо самі книги тут розгортають нечасто. Так-так, навіть проста любов до красивих корінців є прагненням краси взагалі. Врешті, я ще не бачив настільки концептуальних колекціонерів, які б послідовно утримувалися від читання. Якщо книги вдома є, то їх хтось та й читатиме.

Те саме й у кабінетах начальства різних рангів. Здебільшого книги виконують там суто декоративну функцію. Але поєднана вона з функцією комунікативною: наявність книжок не повідомляє нам, що посадовець читає, але точно вказує, що він визнає авторитет друкованого слова. Є або принаймні хоче здаватися інтелектуально. Ну справді, не ставлять же вони за собою батарею пляшок віскі різного терміну витримки, хоча це, можливо, більше б пасувало особистим зацікавленням та активній життєвій практиці. З іншого боку, не побачимо ми у високих кабінетах і ряди компакт-дисків із переглянутими фільмами чи прослуханою музикою — лише друковані видання.

Словом, книжка в руці чи на полиці є промовистою декларацією позитивного ставлення її власника чи власниці до культури загалом. Цивілізованість вимірюється книжками, й книжка продовжує бути символом мудрості: президенти країн, присягаючи нації, кладуть руку на книгу — ну, ж не на яку-небудь древню шаблюку, справді.

Але до чого тут читання? — вже чую роздратовані голоси. Та все просто. Влада, громадська думка, які вивищують символічне значення книги, засновують у нашій свідомості дієвий критерій самооцінки. На відміну від Орвеллового Старшого брата — метафори, що позначає репресивну владу, проти якої ліберальна спільнота веде боротьбу, — Великого Іншого, про якого пише Жак Лакан, ми створюємо собі самі. Це колективна система очікувань, що вимагає від нас тих чи інших дій, — совість, якщо нам так легше чи ми більш лірично налаштовані. І ми тепер знаємо, завдяки книгам у кабінетах влади та величним будівлям національних бібліотек, що читати — добре, незалежно від того, робимо ми це самі чи ні. Ми знаємо, що варто взяти до рук книжку чи придбати її у книгарні, як наш «внутрішній голос» похвалить нас: ти мудрий, ти все робиш правильно. Майже дитяче бажання, щоб хтось великий і поважний (нехай навіть уявний) погладив по голові й серйозно так сказав: Читаєш? Молодець, малий! Або: Гарна дівчинка, давай завжди так.

Все ж, така система очікувань характерна, насамперед, людям, які працюють інтелектуально. Вважають, що вони мусять читати — це залізобетонна колективна впевненість і довкола них, і всередині них самих, незалежно від їхнього визнання цього. Тому, якщо