Роза Фаєр - Няня для олігарха, Роза Фаєр

-Софія, сонечко,що ти тут робиш,-запитую, пропускаючи її вглиб квартири.

-Ти,що не рада мене бачити,-хмурить носика маленька.Я сідаю навпочіпки, оглядаючи цю красуню. Виглядає засмучено і наче доросла розставила руки в боки. Я беру ці маленькі ручки у свої долоні і заглядаю в очі.

-Ну, що ти таке кажеш,Софіє. Просто,те, що ти тікаєш до мене не правильно,розумієш. Ми з тобою знайомі всього лише один день і... твій тато, впевнена,не знаходить собі місця від хвилювання.

-Ні, йому байдуже, він на своїй роботі одружений,-зовсім серйозно говорити,а в очах смуток від якого ріже серце. Вірю, що це знову та нянька лапнула. От,що за людина таке каже дитині. Хто її взагалі дозволив вибрати таку професію. З такими словами їй потрібно працювати не з людьми,а з тряпками. Щоб поки підлогу мила,вся дурість з голови виходила.

Притягую до себе маленьку, гладжу по цьому неспокійному волоссі і впевнено промовляю:

-Твій батько тебе любить. Таку красу неможливо не любити і нікого не слухай. Сім'я саме найдорожче. А люди, якщо говорять щось інше не слухай. Відстоюй свою думку і сім'ю. Ти мене зрозуміла?

Пильно дивлюся в очі і маленька чемно киває. Сміюся з такої серйозності у такій крихітці.

-А тепер пішли на кухню. Я тебе погодую і батькові заодно зателефоную.

Ми вирушили за ручки. Через декілька хвилин, Софія поглинала мої оладки,а я набирала телефон її батька. Кривлячись від самої думки,що нам знову доведеться зустрітися.

-Алло,-на тому кінці чується змучений чоловічий голос і мені враз стає соромно за свою поведінку.

-Доброго вечора,Сергій Миколайович. Софія знову знаходиться у мене,-повідомляю йому,всіма силами намагаючись надати голосу привітності.

-Софія?Яка Софія?- перепитує він і я передивляюся на телефоні чи точно набрала той номер.

-Ну, ваша донька,-впенено відповідаю,бо точно не помилилася.

-Виїжджаю,-чути по той бік,а далі гудки. Що ж. Коротко і по суті. Одразу видно, що він бізнесмен. При цьому, дуже зайнятий, але за доньку, також,забувати не варто. Можливо йому про це нагадати або хоча б порекомендувати змінити няньку,бо ця явно не на своєму місці. Сподіваюся, що він спокійно сприйме мої слова..

Десь через пів години і пів тарілки оладок,я почула стук у двері. 

-Хто це?-запитує маленька,бо я говорила так, щоб вона не чула.

-Я подзвонила твоєму батькові,-говорю, рухаючись до дверей.

-Ти не хочеш більше мене бачити,-долітають слова мені в спину і я різко зупиняюся.

-Ну, що ти таке кажеш,-розвертаюся і прямую до неї,-Я вже ж пояснювала тобі, чому ми не можемо бути разом,-пильно дивлюся в очі і мала здається, кидаючись в обійми.

 Проте, це триває недовго, бо відчуваю, що ще мить і мені просто винесуть двері з петель.Що ж він нестримний такий і гарячий..Хоча це не завжди є недоліком. Подумала я, прямуючи до дверей. Тому,зустріла свого настирливого гостя з безглуздою усмішкою.

-Ви,що знущаєтеся з мене,-замість вітання, одразу наїжджає на мене.

-Не розумію про що це ви,-з останніх сил намагаюся не накричати на нього. Не розумію, чого цей чоловік з одного тільки слова, може мене настільки вивести з себе.

-Телефонуєте,говорите, що моя дитина у вас і не відчиняєте двері. Я хвилювався, взагалі то,-випалює він.

-Це, звичайно люб'язно,але...

-Не про вас,не хвилюйтеся,а за дитину,-не дає він мені договорити і його слова остаточно зносять мені дах.

-Та що ви кажете, хвилювалися за дитину, серйозно.Якщо так,то вона б не тікала до мене сьогодні ввечері. Дітям перш за все потрібна увага,а ви на роботі постійно сидите!-оце мене занесло. Сама не вірю, що сказала тільки що оце все. Бачу, що Сергію це тоже не до вподоби. Від моїх слів на його обличчі одна емоція змінювала іншу. І хочу вам сказати, що ці емоції всі були негативні. Я враз навіть злякалася,але виду не подала, звичайно. Хоча мені і здалося, що він готовий розірвати мене прямо на цьому місці.

-Це не ваше діло.  Народите своїх дітей і будете виховувати їх,як хочете,-цідить він мені, крізь зуби. А я в думках молюся і дякую Богу за те, що в цьому чоловіка все ж є стопи в голові. Що не сказати про мене. Бо його слова з приводу дітей мене зачепили і язик був швидше голови..

-Не переживайте,коли в мене з'являться діти,то вся моя увагу буде тільки для них. З вас приклад я точно брати не буду.

-Наврядчи у вас будуть діти. Хто ж захоче таку мегеру,як ви,-глузливо підіймає брову він,окидаючи мене поглядом.

Я відчуваю себе під цим наче голою і червонію,як рак.Але не від сорому,а від злості. І не знаю, скільки б ще часу ми сварилися,і чого б ще наговорили один одному,якби не звук посуду,що б'ється,а за ним крик малої.

Вмить стало не по собі і ми одночасно кидаємося на кухню. Здається, що поки я бігла,то все життя перед очима пройшло. При цьому,у мене не дуже і великий коридор. Проте,я дуже злякалася за цю рижу крихітку.

Але можна сказати все обійшлося легким переляком у Софії. Бо вона стояла біля мийки,а на підлозі валялися друзки від миски. Точніше те, що від неї залишилося. Справжнього ж жаху дістала я. Ну,і може цей Сергій. 

-Вибачте мене,я не хотіла,-схлипнула маленька і це привело мене до тями. Тим часом, Сергій підійшов до неї і обережно взяв на руки.

-Ну, що ти, сонечко. Це ж звичайна миска. Посуд б'ється на щастя,-втішаю я її і починаю очима шукати віник, щоб швидко зібрати усе. Бо мало,що статися може,з моїм то везінням.

-Але ж вона грошей коштує і за це мене потрібно покарати,-продовжую маленька і суть її слів,враз доходить до мене.

-Тобто покарати? Про що це ти. Ти ж це зробила випадково і взагалі,які ще покарання,-розвертаюся я до неї. Переводжу очі на Сергія. Бачу, що він тоже стоїть в ступорі. Далі підходить до столу, садить малу на стілець і запитує:

-Софіє, тебе,що  Маргарита Львівна карала?

Маленька опускає очі і мовчки киває. Пам'ятаєте, я говорила, що від виразу його обличчя мені стало боязко. Забудьте,бо те,як він перемінився в обличчі,після слів Софії, говорить тільки про одне. Тій жінці вже сміло можна копати могилку.