Террі Пратчетт - Жнець, Террі Пратчетт

— продовжував Бук, — я гадаю, це може, м-м-м, бути чудовою забавою.

Скарбій розпачливо перебирав свій обмежений репертуар необтяжливих балачок стосовно жінок. Він нахилився до шишкуватого Кошелевого вуха.

— А хіба ж там не забагато цього... — безцільно випалив він, — прання усякого? Заправляння ліжок, куховарства і такого іншого?

— Не в тому житті, яке я маю на оці, — твердо сказав Кошіль.

Скарбій стулив рота. Архіректор постукав ложкою по столі.

— Браття — почав він, коли настало щось схоже на тишу. Це викликало голосний і шумний хор вітань.

— Як усі ви знаєте, ми тут зібралися сьогодні, щоб відзначити, е-е-е, відхід від справ (нервовий сміх) нашого старого друга і колеги Кошеля Бука. Ви знаєте, глянув я на старого Кошеля, як він оце тут сидить, і спало мені на думку, на щастя я її ще маю, про корову на трьох дерев’яних ногах. Здається, там була та корова і...

Скарбій дозволив собі відволіктися. Він знав цю історію.

Архіректор завжди змазував «сіль» анекдота, але Скарбієві і без того було про що подумати.

Він весь час поглядав на маленький столик.

Скарбій був чоловіком добрим, але тривожним, і цілком задоволеним своєю роботою. Не кажучи вже про те, що жоден інший чарівник її не хотів. Багато чарівників хотіли бути Архіректором, наприклад, чи головою одного з магічних орденів, але практично жоден із чарівників не хотів марнувати купу часу в кабінеті за тасуванням папірців і складанням чисел. Вся паперова робота Академії тяжіла до накопичення в кабінеті Скарбія, а це означало, що він ішов уночі спати зморений, але принаймні давав хропака, а не мусив спершу ретельно обшукувати нічну сорочку на предмет нежданих скорпіонів. Здихатися чарівника найвищого рівня було визнаним способом отримати підвищення в ордені.

Хай там як, єдиною особою, яка могла зазіхнути на Скарбія, був хтось такий, хто отримував безтурботну втіху від ретельно впоряджених стовпчиків цифр, а люди такого штабу нечасто йдуть на убивства.[5]

Він пригадав дитинство, давним-давно у Вівцескельних горах. Він із сестрою зазвичай лишав келих вина і печиво кожної Вепроночі для Батька Вепра. Втім, усе змінилося. Він був набагато молодший, знав небагато, зате, напевно, був набагато щасливіший.

Наприклад, він не знав, що одного дня стане чарівником і долучиться до інших чарівників, лишаючи келих вина, печиво, досить підозрілий волован із курятиною і святковий паперовий ковпак для...

...декого іншого.

Коли він був хлоп’ям, також проводилися Вепрові вечірки. Вони зазвичай відбувалися за певним порядком.

Якраз коли всі діти аж підстрибували від збудження, хтось зі старших лукаво казав:

— Гадаю, в нас особливий гість!

І на диво вчасно лунав підозрілий передзвін вепродзвоників при вікні й до хати вступав...

...до хати вступав...

Скарбій потрусив головою. Чийсь дідусь із накладними вусами, звісно. Якийсь старий веселун із мішком іграшок, обтрушуючи сніг із чобіт. Хтось, хто щось давав тобі.

Тоді як сьогодні...

Звісно, старий Кошіль щодо цього почувався інакше. Після ста тридцяти років смерть, мабуть, набуває певної привабливості. Певно, стає досить цікаво з’ясувати, що ж станеться далі.

Хитромудрий анекдот Архіректора дострибував свого кінця. Присутні чарівники поштиво посміялися, а потім спробували докумекати жарт. Скарбій крадькома глянув на свій годинник. Вже було двадцять по дев’ятій.

Кошіль Бук виголосив промову. Вона була довга, і розсипчаста, і недоладна, і в ній ішлося про старі добрі деньки, і він, здавалося, вважав, що більшість людей навколо нього — це ті, хто насправді помер років п’ятдесят тому, але це не мало значення, бо всі вже призвичаїлися слухати старого Кошеля.

Скарбій не міг відвести очей від годинника. Зісередини лунав скрип деталей, поки бісик терпляче педалював у безкінечність. Двадцять п’ять хвилин по дев’ятій.

Скарбій міркував, як би це мало статися. Чи чуєш ти — гадаю, в нас особливий гість — тупання знадвору?

Чи двері насправді розчиняться, чи Він пройде крізь них? Дурне питання. Він був знаний своєю здатністю проникати в запечатані приміщення — особливо в запечатані приміщення, якщо подумати про це логічно. Запечатайте себе де-небудь — і це стане тільки питанням часу. Скарбій сподівався, що Він скористається дверима, як годиться. Його нерви немов бриніли. Розмови вщухали. Багато інших чарівників, як помітив Скарбій, теж поглядали на двері.

Кошіль був у центрі кола, що дуже тактовно розширювалося. Ніхто насправді його не уникав, але очевидно випадковий броунівський рух злегка відсував усіх подалі.

Чарівники можуть бачити Смерть. І коли чарівники помирають, Смерть приходить особисто, щоб супроводити їх у Потойбіччя. Скарбій задумався, чому це вважалося за перевагу.

— Не знаю, на що ви дивитесь, — приязно сказав Кошіль.

Скарбій відкрив годинника. Заслонка під цифрою 12 упала.

— Не міг би ти припинити отак труситися? — скрикнув бісик, — я постійно збиваюся з ліку.

— Вибач, — просичав Скарбій. Була дев’ята двадцять дев’ять.

Архіректор виступив наперед.

— Тож прощавай, Кошелю, — сказав він, потискаючи старому руку, схожу на пергамент, — старі місця матимуть без тебе зовсім не такий вигляд.

— Навіть не знаю, як ми впораємося, — вдячно сказав Скарбій.

— Щасти в наступному житті, — сказав Декан, — забігай, якщо будеш поруч і раптом згадаєш, ну, ти знаєш, ким ти був.

— Не зникай, чуєш? — сказав Архіректор.

Кошіль Бук приязно кивнув. Він не чув, що вони казали. Він кивав загалом.

Чарівники, як один, повернулися до дверей.

Заслонка під цифрою 12 знову впала.

— Бам, бам, пам, бам, — сказав бісик, — п’янь-п’янь, бом, бам, бам.

— Що? — вражено спитав Скарбій.

— Дев’ята тридцять, — сказав бісик.

Чарівники повернулися до Кошеля Бука. Вони мали трохи звинувачувальний вигляд.

— На що ви дивитеся? — спитав він.

Секундна стрілка годинника скрипнула, посуваючись уперед.

— Як ти почуваєшся? — голосно запитав Декан.

— Добре, як ніколи, — сказав Кошіль. — Там ще лишилося трохи цього, м-м-м... рому?

Присутні чарівники споглядали, як він наливає добрячу дозу до свого келиха.

— Тобі би не налягати на ці штуки, — стривожено сказав Декан.

— Ваше здоров’я! — сказав Кошіль Бук.

Архіректор побарабанив пальцями по столу.

— Пане Буче, — сказав він, — ви цілком впевнені?

Кошіль зірвався:

— Ще трохи цих тортурильїв? Не те що я міг би назвати їх годящою їжею, — сказав він, — мачаєш в юху сухе печивце, і що в ньому такого особливого? От від чого я б не відмовився просто зараз — так це від знаменитих