Террі Пратчетт - Жнець, Террі Пратчетт

— Але що ж станеться зі мною? — сказав Альберт. Жах зблиснув у його словах, як металеві щербини на лезі ножа.

— ТУТ БУДЕ НОВИЙ СМЕРТЬ.

Альберт опанував себе.

— Я дійсно вважаю, що не зможу служити новому господареві, — сказав він.

— ТО ПОВЕРТАЙСЯ У СВІТ. Я ДАМ ТОБІ ГРОШЕЙ. ТИ БУВ ДОБРИМ СЛУГОЮ, АЛЬБЕРТЕ.

— Але якщо я повернуся...

— ТАК, — сказав Смерть, — ТИ ПОМРЕШ.

В теплому кінському присмерку стайні блідий кінь Смерті визирнув зі свого вівса й тихо вітально заіржав. Кінь звався Хропунцем.

Він був справжнім конем. В минулому Смерть спробував запальних коней і скелетних коней і дійшов висновку, що вони непрактичні, особливо запальні, які мали схильність підпалювати власну устілку й стояти посеред пожежі зі зніченим виглядом.

Смерть зняв сідло з гачка і зиркнув на Альберта, який картався через муки сумління.

Тисячу років тому Альберт обрав служити в Смерті замість того, щоб померти. Він був не зовсім безсмертним. Дійсний час був заборонений в дійсності Смерті. Було тільки вічнозмінне нині, але воно тривало дуже довгий час. Йому лишалося менше ніж два місяці дійсного часу, він накопичував свої дні, як золоті зливки.

— Я, е-е-е... — почав він, — це все...

— ТИ БОЇШСЯ ПОМЕРТИ?

— Не те щоб я не хотів... я маю на увазі, я завжди... просто життя — звичка, якої важко здихатися...

Смерть зацікавлено глянув на нього, як хтось міг би глянути на жука, який упав на спину й не може перевернутися.

Зрештою Альберт розпачливо вмовк.

— Я РОЗУМІЮ, — сказав Смерть, знімаючи з гачка вуздечку Хропунця.

— Але ви, здається, геть не схвильовані! Ви дійсно збираєтеся померти?

— ТАК. ЦЕ БУДЕ ВЕЛИКА ПРИГОДА.

— Он як? Ви не боїтеся?

— Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ЦЕ — БОЯТИСЯ.

— Я би міг вам показати, якщо хочете, — наважився Альберт.

— НІ. Я Б ХОТІВ НАВЧИТИСЯ САМОТУЖКИ. Я МАТИМУ ДОСВІД. НАРЕШТІ.

— Господарю... якщо ви підете, тут буде...?

— НОВИЙ СМЕРТЬ ПОСТАНЕ З УМІВ ЖИВИХ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ох, — Альбертові наче відлягло від душі. — Ви часом не знаєте, яким він буде?

— НІ.

— Мабуть, буде краще, знаєте, трохи поприбирати тут, зробити інвентаризацію, щось типу того?

— ЧУДОВА ДУМКА, — сказав Смерть, настільки приязно, наскільки міг, — КОЛИ Я ЗУСТРІНУ НОВОГО СМЕРТЬ, Я ЩИРО ТЕБЕ ПОРЕКОМЕНДУЮ.

— Ох. Ви ж побачите його, врешті?

— О, ТАК. А ТЕПЕР Я МАЮ ЇХАТИ.

— Що, так скоро?

— БЕЗПЕРЕЧНО. НЕ ВАРТО ГАЯТИ ЧАС!

Смерть поклав сідло, а потім обернувся і гордовито струснув крихітним пісочним годинником перед гачкуватим Альбертовим носом.

— ГЛЯНЬ! Я МАЮ ЧАС. НАРЕШТІ, Я МАЮ ЧАС!

Альберт тривожно відступив.

— І тепер, коли ви його маєте, що ви збираєтеся з ним робити? — спитав він.

Смерть виліз на свого коня.

— Я ЗБИРАЮСЯ ЙОГО БАВИТИ.

* * *

Забава була в самому розпалі. Плакат із написом «Прощавай, Кошелю! 130 відпадних років!» трішки потік від жару. Дійшло до того, що було нічого пити, окрім пуншу, і нічого їсти, окрім дивного жовтого соусу з дуже підозрілими тортильями, але ніхто не зважав. Чарівники теревенили між собою з вимушеними веселощами людей, які бачать одне одного цілий день і тепер ще змушені бачити одне одного цілий вечір.

Посеред цього всього сидів Кошіль Бук із величезною склянкою рому в руках й у смішному капелюсі на голові. Він майже ридав.

— Досконала вечірка Проводів! — раз по раз бурмотів він. — Не мав такої, відколи старий Нечистий Залишив Нас. — великі літери самі собою ставали на місце, — вже років м-м-м... У рік Загрозливої м-м-м... Морської Свині. Думав, що всі вже про них забули.

— Бібліотекар розшукав для нас подробиці, — сказав Скарбій, вказавши на великого орангутана, який намагався подмухати у святковий пищик. — А ще він зробив банановий соус. Сподіваюся, хто-небудь його скоро з’їсть.

Він нахилився.

— Накласти тобі ще картопляного салату? — сказав він зумисне голосно, як говорять до імбецилів і пристаркуватих.

Кошіль приклав тремтячу долоню до вуха:

— Га? Га?

— Ще! Салату! Кошелю!

— Ні, дякую.

— Тоді ще сосиску?

— Га?

— Сосиску!

— Від них у мене цілу ніч жахливі гази, — сказав Кошіль.

Він обмірковував сказане якусь мить, а потім поклав собі аж п’ять.

— Е, — вигукнув Скарбій, — ти часом не знаєш, о котрій годині?..

— Га?

— О котрій! Годині?

— О дев’ятій тридцять, — сказав Кошіль, негайно, але невиразно.

— Що ж, це чудово, — сказав Скарбій, — це вивільняє, е-е-е, решту вечора.

Кошіль покопирсався в жахливих глибинах свого крісла на коліщатках, що стало цвинтарем старих подушок, книг із загнутими сторінками і прадавніх, наполовину злизаних льодяників. Він переможно витяг маленьку книжечку в зеленій палітурці і тицьнув її в руки Скарбієві.

Скарбій розгорнув її. На обкладинці були нашкрябані слова «Кошелю Буку належний діяріуш». Закладка зі шкірки бекону відмічала сьогоднішню дату.

Під «Списком справ» тремка рука написала: «Померти».

Скарбій не зміг утриматися від того, щоб перегорнути сторінку. Так. На завтрашню дату, в «список справ» занотовано: «Народитися».

Його погляд ковзнув убік до маленького столика в одному кінці кімнати. Хоча кімната була дуже залюднена, навколо столика було трохи вільного місця, ніби він мав певного роду особистий простір, у який ніхто не міг вторгатися.

Були певні настанови в церемонії Проводів, що стосувалися столика. Він мав бути вкритий чорною скатертиною з кількома вишитими магічними символами. На тарелі лежалі відбірні канапки. Стояв келих вина. Після тривалої суперечки між чарівниками було ще додано смішну паперову шапку-ковпак.

Всі мали вичікувальний вигляд.

Скарбій витяг свого годинника і з клацанням підняв його кришечку.

Це був найновіший кишеньковий годинник зі стрілками. Вони показували п’ятнадцять по дев’ятій. Він потрусив його. Відкрився маленький люк під цифрою 12, і дуже маленький бісик похитав головою, говорячи: «Кинь це, шефе, я кручу педалі так швидко, як тільки можу».

Він знову закрив годинник і розпачливо роззирнувся. Ніхто більше, здавалося, не потурбувався підступити надто близько до Кошеля Бука. Скарбій відчував, що завести ввічливу балачку — його справа. Він перебирав можливі теми. Усі стосувалися проблем. Кошіль Бук його виручив.

— Міркую над тим, щоб повернутися жінкою, — сказав він світським тоном.

Скарбій кілька разів розтулив і стулив рота.

— Чекаю на це з нетерпінням,