Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

Найяскравішим виявом козацтва, найповнішим вираженням його духу стала Запорозька Січ. Козаки обрали собі край багатий і найвіддаленіший від польсько-шляхетського гніту, але найближчий до Кримського ханства.

Саме тут і сформувався, за одностайним твердженням відомих істориків М. С. Грушевського, Д. І. Яворницького та інших, тип запорожця — вільного, хороброго і загартованого воїна. «Хто хотів би за християнську віру потрапити на палю, — присягали вони, — хто хотів би прийняти всілякі муки — вступай до наших лав. Не треба смерті боятися, вмирати все рівно один раз»[16].

Запорозьке військо, яке, за свідченням польських літописців, було заведене урядом Речі Посполитої Польської, а насправді тільки отримало від нього значно пізніше санкцію, стало оплотом Польщі проти Криму. Водночас як народне військо, що поповнювалося переважно вихідцями з України, воно стало головною опорою її народу.

Політичні інтереси Запорожжя і Кримського ханства нерідко перепліталися настільки тісно, що протягом своєї історії Запорожжя ставало до Криму поперемінно у становище ворога, союзника і підданого. Це твердження дореволюційного російського історика Л. Львова має повну підставу. Так, час від виходу Кримського улусу зі складу Золотої Орди у 1437 р. та створення Кримського ханства і до підкорення його Туреччиною у 1475 р. був дуже сприятливий для мирних відносин. На думку видатного дослідника історії козацтва Д. І. Яворницького, хан Хаджі-Гірей (бл. 1420–1466) покровительствує християнським монастирям і торгівлі. Можна припустити, що спроби жити в мирі з північними сусідами були зумовлені незакінченими рахунками між ордами і боротьбою за владу Водночас торгівля невільниками з України, Польщі, Московії стала джерелом збагачення. Про страшні наслідки набігів татар у XVI–XVII ст. свідчать літописні дані, оповіді очевидців, різні історичні джерела. Під час двотижневого набігу татар на українські землі інколи захоплювалося 50 тисяч мирного населення. Українці найбільше страждали від них.

Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» наводить слова свідка тих подій М. Литвина (близько 1550 р.): «...бачачи, яка величезна кількість невільників-християн щороку йде в Крим, один міняйло-єврей, що сидів біля брами Тавріди, здивовано питав у них, невже в їхніх країнах усе ще залишаються люди»[17]. Дійсно, не минало й року, щоб татари не нападали на Україну та інші сусідні землі. Так, 1515, 1537, 1589, 1593, 1640, 1666, 1671 рр. позначені особливо страшними набігами. Татари забирали в неволю по 5, 8, 15 і навіть 55 тисяч християн[18]. Кафа (Феодосія) була головним ринком невільників. Бранців, закутих один з одним за шию, продавали партіями з прилюдного торгу.

Учений XVII ст., ректор Києво-Могилянської Академії Іоаникій Галятовський вказував на нестерпне становище невільників[19]. Жахливою була доля тих бранців (дорослих чоловіків), які потрапляли на турецькі судна — кадриги чи галери, звані запорозькими козаками каторгами.

Дещо іншим було становище бранців, проданих у рабство на територію Кримського ханства. По-перше, кримські татари з повагою ставилися до іновірців. По-друге, вражає ставлення до жінки. Так, якщо бранка народжувала дитину, вона з цього часу ставала вільною. По-третє, в Криму раб мав право після семи років праці на хазяїна відкупитись або за свої зароблені у рабстві гроші, або за гроші родичів чи побратимів.

Наприкінці XVII сторіччя, як зауважив турецький хроніст і мандрівник Євлія Челебі, українці складали не менш як вісімдесят відсотків населення півострова. Челебі подає і такі важливі дані: Кримський Ханат поділяється на 24 «судових» повіти, а населення на три групи. До першої групи належать повноцінні мусульмани. До другої православні піддані — робітники мусульман (есір), окреслювані як «козаки» — українці. А до третьої раїя — оподатковані піддані різних спільнот (євреї, караїми, вірмени, греки). Мусульманського населення налічувалось 187 000: із них 87 000 належало до військового стану. Населення українського походження складало, згідно проведеного перепису, як стверджує Е. Челебі, 920 000. Число раїя у Криму дорівнювало, за Евлією, 20 000 душ. Що ж до такої величезної кількості невірних (українців), то Челебі резонно зауважує: «...якби — але хай нас Аллах боронить від того — така велика кількість невірних-непокірливих (ак) козаків (і українців) збунтувалися, то вони перевернули б увесь Кримський півострів догори ногами»[20]. Це явище щодо кількості українців в Криму можна розцінювати двояко: можна стверджувати, що Крим «споконвічно наш», як це роблять росіяни. А можна більш уважним поглядом оцінити його і говорити про «кримськотатарський феномен». Адже це промовистий факт, що українці з часом стали кримськими татарами. І асиміляція відбувалася під дією не одного чинника. Але на одному з них (не пересічному) варто наголосити. А саме, коли більшість асимілюється до меншості, то, очевидно, варто говорити про більшу життєву силу меншості. І сьогодні ми повинні говорити про те, що татари протягом століть міцно сиділи на кримській землі, зберігаючи свою самобутність та про глибокий генетичний зв’язок двох народів: українського і кримськотатарського, про порідненість їх.

У XVI — на початку XVII ст. польський королівський уряд всіляко сприяв запорозькому козацтву, аби не допустити татар у свої володіння. У цей період на чолі козацтва стояли перші легендарні гетьмани — борці за християнську віру й рідну землю: Ланцкоронський, Ружинський, Дашкевич, Вишневецький-Байда, М. Дорошенко і Сагайдачний.

Запорозьке козацтво не тільки було надійним захисником українських земель, але й відвойовувало крок за кроком безкраї степи, де раніше жили їх предки. В 1575–1577 рр. козаки пішли на Крим у відповідь на спустошливі набіги На Україну. Нерідко такі походи були переможними. 1589 р. запорожці оволоділи Гезлевом (Євпаторією). Навесні 1616 р. дві тисячі запорожців на чолі з П. Сагайдачним на чайках при виході в Чорне море прийняли бій з турецькою ескадрою під командуванням Алі-паші, який ледве втік. До рук козаків потрапило 15 галер і 100 допоміжних суден. Після цього Сагайдачний повів своє військо до Кафи, яку спалив і визволив велику кількість українських бранців, призначених для продажу. У штурмі Кафи брали участь і 700 донців[21].

Вдалим був морський похід козаків у червні-липні 1621 р. Французький посол де Сезі повідомляв своєму уряду: «Страх, що охопив жителів цього міста (мається на увазі Стамбул — В. Ч.), був такий великий, що неможливо описати»[22]. Дізнавшись про дії козаків, турецький адмірал Халіль-Паша, який стояв зі своєю ескадрою в Кілії, атакував їх. Заманивши турків на мілководдя, козаки потопили 20 кораблів. У битві в гирлі Дунаю турки втратили ще 20 галер.

У 1628 р. запорожці прорвалися через Перекоп, завдали поразки кримсько-татарським військам під проводом Кантеміра під Бахчисараєм і обложили Кафу. Вони відійшли з