Олесь Ульяненко - Зимова повість, Олесь Ульяненко

class="p1">Диван зі спущеною на підлогу ковдрою — брунатна підбивка прогнулася, коли він сів, м'яко замуркали пружини, а він повагом опустився, глянув на себе в тріснуте навпіл старовинне люстро, що навпроти, і те, що накотилося на нього в кімнаті Лефа, те, що вдарило в груди, вдавило плечі, — відплинуло, потягнулося слизькими від туману та мокрого снігу вулицями. І він вирішив, що так повинно бути.

Об люстро бився білий аркуш паперу, по кімнаті гуляв протяг, від плити пашіло жаром, і в грубі вибухали ніжки стільця.

Кімнатою пролетів джміль. Це здивувало. Джміль зробив коло, сів на аркуш паперу, що колихався від протягу, і в кімнаті запала тиша. Він почув стукіт власного серця, а потім вирішив, що джмеля відігріло тепло. Ніщо так не руйнується, як ілюзія мертвого міста. Танки ввійдуть, і барикади вибухнуть, але це лайно із закрученими вусами зникне і з'явиться. В якій ролі?

Потім він подумав про Оксану, але нічого не міг згадати, окрім теплої спальні з високою стелею, вираз очей і ще щось таке, яке забувається так швидко, як усе попереднє. Оксана не була першою, як і та жінка, яка приходила до нього, де росли велетенські яблуні, а голуби на світанку билися в шибки протилежного будинку.

Східцями хтось підіймався. Він весь витягнувся, міцніше втягнув ніздрями запах погарі, смалятини. Звідки. Кроки по хвилі врівноважено, спокійно, впевнено наближалися до його кімнати.

Вони зайшли, здорові й упевнені, шурхіт шкіряних плащів заповнив простір, і джміль, що знявся, — німо сунув у сизині, коли стек, тонко цвяхнувши повітря, збив його на підлогу.

Він сидів упівоберта біля груби, в червоних спалахах, навіть не повернув голови в бік двох здорованів, що стояли й тупо, майже по-дитячому дивилися на нього. Одного він знав, з вип'яченою губою, з вічними балачками про секс і політику.

— Що, свинопаси, вирішили пробздітися?

— Здоров, — сказав той, що з вип'яченою губою. — На тебе чекає Генерал.

Джміль злетів з підлоги, прогудів над головами прибулих, сів на закіптюжену фіранку і гойдався на протязі. Двоє провели його поглядом. Той, що з вип'яченою губою, бив по халяві чобота стеком.

Він п'ялив мізки і старався згадати Оксану.

— Що йому треба?

— У Генерала не питають, що від нього треба, — сказав другий.

— Да, — він говорив не повертаючи голови, — свинопаси завжди хворіли на манію величі.

— Збирайся.

Східцями прокотилася зламана лялька, коли вони прямували до виходу. Волога впереміш зі смородом, облуплені стіни. Будинок старий, повторив він власну думку. Це нагадує дитинство, яке не пам'ятаєш: ялинку, апельсини, добрих затишних духів, що мостяться по всіх кутках і крадуть даровані цукерки і пряники.

Вулицею снував туман, і крізь прошарки видно асфальт. Довгий смугастий автомобіль чекав на них. У одного з прибулих дрібно затремтіли руки.

— Поїхали, — промурмотів той, з вип'яченою губою. Він сидів позаду, без охорони, тепло грало в грудях, повертався в той будинок: як літав джміль, і як той, з вип'яченою губою, збив джмеля стеком і розчавив важким яловим чоботом.

— Свинопас ти, і лишишся свинопасом, — сказав він, коли авто підкочувало до палацу.

— Це ти скажеш Генералові, а мені хоч кілок на голові теши.

Він глянув на руки: одутлуваті, довгі, на кінцях немов обсмикані, закінчувалися кургузими пальцями, і більше вони видавалися тваринами з мініатюрними вічками нігтів.

Крокуючи Галереєю, він дивувався, нащо стільки вікон, ловлячи своє відображення в десятках дзеркал, він не розумів, нащо всього стільки, — на той час, що він знав про цей палац, то навіть ті, хто був до цього при владі, не дозволяли собі такого. А потім згадав ворожку, що бачив через вікно авта: як вона розкидала карти на втоптаний сніг, вітер ворушив розірване намисто, вона голосно кричала.

Минаючи десятки вікон, дзеркал, прямуючи в кінець світлого і чистого коридору, він зловив себе на тому, що не думав про Генерала, а якщо і думав, то як про покійника. І ще від самого початку він думає про неминучість смерті: власної, Генерала, всього міста. Для нього зараз не було ніякої різниці. Місто мертве. Це дійшло до нього, коли відчинилися двері з червоного дерева, і його втягнула темрява, хлюпнуло жовте світло, в носі закрутило від запаху дорогих сиґар і коньяку.

Так, він помре у цьому місті. Тільки у цьому місті — всіма забутий, де циганка розсипала буклі, карти і не дивилася у вічі. Охорона відійшла. Він кинув:

— А зараз, свинопаси, бігом рятувати батьківщину.

— У-у-у, сволота… — прогудів губатий.

Генерала майже не було видно з-за столу.

— Привіт… привіт, старий… Радий тебе бачити живим і здоровим. — Генерал задріботів ніжками, обминаючи велику кількість стільців, підсвічників на високих підставках.

— Як ся маєш?…

Він стояв навпроти Генерала у рожевому мороці між десятками гнутих підсвічників у людський зріст.

— Та так… У тюрмі кормили добре що ті, що ваші.

— О-о-о… Не говори «ваші»… Ти, той, не ображайся, але ж ми недавно прийшли до влади. Та й час… сам розумієш. Те та се. Коньяк, сиґару?

— Не відмовлюся.

— Сідай.

— Тільки вийшов.

— Та перестань.

— На 'кий хрін я тобі здався.

— Завжди приємно бачити соратників… Завжди… Особливо після всього… того…

Генерал все бігав навколо нього, потирав руки, а він весь час чомусь не випускав з поля зору місце між бровою і чолом. Низьким, трохи випуклим наперед чолом.

— Ти думаєш, що ми мали коли-небудь щось спільне?

— Я дуже радий тебе бачити, — сказав Генерал, витягнув куценькі руки, розвернувся на лівій нозі і пішов до світлого вікна. За шклом падав сніг, і він бачив чорні дахи і як подвір'ям розходжують водії біля смугастих авт.

— Давай вип'ємо, — він подивився на Генерала, що вже примостився на купі паперу.

— Вироки… Все вироки. Якби ти знав, старий, яка це нудна робота займатися усім цим.

— Для чого ти мені це говориш — я не беруся рятувати батьківщину.

— Як знати… Як знати… — очі Генерала вигулькнули десь ізсередини.

В кімнату зайшов Леф.

— Пізнаєш? — Генерал добродушно реготнув, потер руки.

— Налий нам коньяку, — наказав Генерал Лефові.

— Я б краще поцідив чифірю, — мляво, немов з тієї сторони кабінету, почув свій голос.

— Ти вільний.

Леф із потупленими очима, в яких нічого не можна прочитати, подався задом, крутнувся балеруном і тихо, як не було, зник.

— Ти здивований?

— Хто хоч раз влазив у таке лайно, як улаштування держави, не може здивуватися. — Він процідив коньяк крізь зуби, але зробив це так швидко, що по миті пожалкував. Додав: — Тільки шкода, бо цей мітив дуже високо.

— Ще коньяку?…

— Давай.

Надворі заскрипіло, подалося