Олесь Ульяненко - Зимова повість, Олесь Ульяненко

— Він тобі, до речі, дарував життя.

— Життя дарує Бог, а не генерали. Навіть таким падлюкам, як Генерал, що займався онанізмом по службових кльозетах.

Лефова дружина поставила перед ним каву.

Він заплющив очі, відкинувся на спинку стільця, чув шарудіння цуценят, згадував діда, повертався назад до засніженого майдану, і з того всього вигулькував протяжний, безбарвний голос Лефа.

— Лефе, мені потрібна адреса Жида.

Леф повернув голову до дружини. По хвилі її постать бовваніла зі щілини дверей.

— Ти взявся за старе?!

— Ні.

— Для чого тобі адреса Жида?

— Щоб тобі більше не хотілося стукати. Зрозумів.

— Ні.

— Коли ти вже стукнеш на мене, то сказане давно не буде правдою.

— Не розумію, — Леф отетеріло уп'явся очима в запітнілу шибку.

— Мені треба адресу Жида.

Нарешті Леф щось зрозумів, по-гороб'ячому закліпав повіками — шукав опори, але не знаходив її. Двері у Лефа за плечима протяжно вискнули, потягли затхле повітря і зачинилися. Так, Лефе, то не та жінка — не та.

— Ти… Як ти смів…

— Лефе, не повторюй істерик першої дружини. І я тобі нічого не сказав.

— Я не знаю адреси Жида. Можу дати ключі від квартири, — видавив Леф.

— Ти мужня людина, — сказав він на виході. — Будувати світле майбутнє, коли чорнозаді азіати торгують нашими дівчатами.

— Ця проблема вічна.

— Ні, Лефе, нація перестає бути нацією, коли дозволяє торгувати своїми жінками.

Вже на східцях він повернув голову і побачив Лефа у темній амбразурі. Леф уже відійшов від вибуху переляку, встиг обдурити власні думки та здогади — напускав непробивну міну.

— Тобі тільки тридцять років. Мені безмежно жаль тебе… Повір. Я не маю нічого до тебе за минуле… За неї…

— Перестань, Лефе, то вже мазохізм, а партійні працівники повинні бути з криці, — він клацнув губою, і коли Леф непомітно, озираючись, кинув йому папірця, він підібрав зібгану брунатну кульку і вийшов східцями на білий сніг.

Дорогою німо сунув вертеп. Дзенькала коза, п'яний Ірод волікся позаду. Вертеп ішов, чавлячи перший сніг.

Він перевів погляд. Дорогу перетинав панцерник з написом «Міліція». З вікна на нього дивилося вузьке гостроносе обличчя дружини Лефа. Йшов сніг. Калюжі після короткої відлиги замерзли.

5

— Свобода — це мотузка, намащена милом з двох кінців. Все міняю обліцовку… Лампа… Все… — він почув цей голос, який линув, немов у діжу або десь здалеку, згадав, чітко вирізав з пам'яті: як муха повзла по білій порепаній стіні, і пам'ятав, що тоді він боявся обпектися, а звідти несло жаром; як він дивився зверху донизу, сидячи у когось на руках, — на чоловіка з втягнутими ребрами, запалим животом. Цей чоловік подався якось боком, біла стіна вимаячувала чорний, обстрьобаний светр, а на стіні тріпалася тінь від здоровенної голови, за вікнами — великими і стрільчастими — летів безмежний глибокий простір, а чоловік булькав словами крізь пощерблені, гнилі зуби. І через незліченну товщу років, багато років, поминувши неминучу вічність забутого, йому треба було здогадатися, а швидше пригадати, як той чоловік пішов, скоцюрблений і миршавий, до дверей, а по сволоках, підвіконнях, стелі, стінах, у світлі гасової лампи, — ламалася тінь; через тонни думок, десятки втеч і відсидок тримати незрозумілий образ нещасного, гидкого чоловіка, щоб потім в один день дізнатися, що то був батько, якого він уже пізніше не бачив, — хіба маленька фотокартка людини, більше схожої на вчителя філології.

Він ступав по товченому шклі: запах погарі, смалятини розпирав ніздрі, а він ішов — поверх за поверхом, міняв калейдоскопом думки, і вже наприкінці, зупинившись біля вузького більма вікна, відчиняючи червоні, з облупленою фарбою двері, — зрозумів: його загнано в цей велетенський кам'яний мішок, і єдине, чим може зарадити собі нормальна людина — це втекти; але втікають ті, що здаються, або ті, які ні на що не здатні. А йому лишається — померти. Для нього це і є необхідністю, яка не потребувала доказів, самозречень, запевнень. І то добре, — думав. — Смішно було б прожити серед кам'яних склепів і не померти серед них. Смішно й безглуздо шукати в цьому місті щось роками. Та перед цим йому треба вбити Генерала. Це, єдине, певне, в житті він зробить із задоволенням. Це не буде війна. Це буде зведення особистих рахунків, як і там, у тому вольєрі, коли він слухав переламані пострілами істеричні голоси хлопчаків.

Тож треба те зробити, бо нічого не лишилося, як тільки чекати смерті, в нудній смерті — короткий відпочинок.

Посеред кімнати стояв диван, навколо лежали розкидані бляшанки, в прогнутому шклі вікна, видувалося місто, голубий морок устеляв приміщення, — він сів на диван, пожбурив ногою ковдру, бляшанки проторохкотіли врізнобіч. За вікнами скрипів трамвай, і по кутках лунало громом.

Він прочинив вікно. За стінами туман снував між будинками й ліхтарями. Не поспішаючи, він відшукав плиту, присів і став розламувати стілець — лаковані ніжки неслухняно випорскували з рук. У діда виходило все, дід вмів робити всяку всячину, не те, що його батько — читати книжки, ховатися від урядової міліції, сидіти по божевільнях. Правда, це треба сприймати як само собою зрозуміле — воно є, і це не треба ставити за приклад. Правда, він і такого не може, лише вміє бути один, ні за чим не жаліти і знає, напевне знає, що може кожну хвилину загинути. Еге ж бо, думав, намахана країна, в якій батько боїться бачити сина, а син гордує батьком.

Трамвай виповз із-за пагорба, прокотився у вигнутій шибці. По вулиці цибатий підліток, в кожусі і по-військовому затягнутий паском, тягнув голос. Голос журно виривався і накочувався у сувоях туману:

— Го-о-о-лосуу-у-уу-уй-те-е-е за Генерала-а-а… за Генерала-а-а-а… го-го-о-о-лосуйте за Генерала-ла-ла-ла…

Так, віслючки, голосуйте за Генерала, він зараз друга людина після Всевишнього. Одні не мали Бога, інші прийшли з Богом. Сам чорт ногу зламає.

А будинок старий і добрий. Від будинку завжди надходить заспокоєння: від східців, кручених поручнів, дверних бронзових ручок. Раніше з вікон будинку було видно старовинну вежу. Особливо вночі, коли на вежі, в порожнечі ночі, займалося світло.

Він думав про те, скільки знав Генерала. Напевне, давно, ще тоді, коли той не був Генералом, а ловив кожне сказане більш-менш розумне слово, пхався по тусовках, зазирав у рота і кишені іноземцям, писав недолугі вірші, трактати по переворотах, а трохи пізніше по ресторанах ґвалтував кельнерш. Але щось за ним стояло. Можливо, тінь того, що є зараз. Швидше так. І треба не мати взагалі в голові ні Бога, ні чорта, щоб не вгадати, чим це скінчиться.