Володимир Лис - І прибуде суддя

там насправді. Взагалі нічого не напишу, хоч і обіцяв це, прощаючись. Але ж обіцяв, обіцяв, обіцяв, від цього нікуди не дітися, як і від прибуття до Старої Вишні, подумав я. Це порівняння мене здивувало. Наче я не довіряю самому собі, от як виходить.

Зненацька я пригадав свій сон. Ніколи не надавав значення снам, але тут відчув, начебто у сні є щось, чого я не можу пригадати. Ну, біг до якоїсь споруди, але до якої? Навіщо і звідки? Але ж це сон, подумав я. Дарма шукати в ньому змісту, тим паче якихось деталей.

І знову перед очима з’явилося обличчя Валерії. Тільки інше – тієї останньої ночі в Луцьку, при місячному світлі, яке падало на ліжко, де ми востаннє кохалися. Може, вона сподівалася, що те примарне світло, впавши на її голе тіло, розпалить мене по-справжньому, як було колись. Але тієї останньої ночі я був такий, як був, і обличчя Валерії нагадувало мені мертвотно-зелену маску відьми з якогось зарубіжного кінофільму.

* * *

Ми приїхали до Луцька вже після того, як проти свого прізвища на дошці, де вивісили списки розподілу цьогорічних випускників, я спіткнувся об фразу: «Направити в розпорядження Волинського обласного суду». У цьому не було нічого дивного, бо ж я родом із Волині, де й досі живуть мої батьки. Хоча мене мали залишити у Львові, в одному з районних судів. Приїхали сюди, бо раптом виявилось, що у Валерії є родичі в Луцьку, а їхній сусід працює в обласному суді.

Ми тоді ходили вулицями старовинного міста, де я віднині мав жити. Сюди, як стояло в підтексті нашої поїздки, мав забрати Валерію. Вона захоплювалася містом, а швидше – переконувала мене, яке воно прекрасне, майже нічим не гірше Львова.

Я знав – не заберу її. Чи не знав? Чи удавав, що не знаю? Чи не знав – удавав, що не знаю, чи не знав – удаю або ж ні.

Була й зустріч із сусідом, уже про мене поінформованим: Валеріїні родичі запросили його й добряче почастували. Зустріч в обласному суді із заступником голови. Дорога додому з сусідом, яка пролягала через кав’ярню «Старий замок». Балаканина пана судді про власне дитинство, яка сповнювала мене нудотою, аж я, аби її не слухати, почав думати про те, як ми проведемо з Валерією цю ніч у чужій оселі. Як нам постелять – разом чи окремо? «Мій наречений», – сказала Валерія. «Який не стане чоловіком, – спало мені на думку, – але вже давно фактично є чоловіком і тепер думав про двісті п’ятдесяту чи триста п’ятдесяту спільну ніч, шкода, що я не рахував». Чи останню, я ще тоді не знав. Коли точніше – не вирішив.

Нам таки постелили разом, у маленькій кімнатці, що колись була дитячою. Від тих часів лишилася етажерка з іграшками, килимок на стіні.

Я вже вкотре мав змогу спостерігати, як поволі роздягається Валерія.

Одночасно я отримав нагоду ні про що не думати, а спостерігати за священнодійством цього вмілого роздягання. Спостерігати за повільним наближенням до ліжка. Але фільм, який дивишся не вперше, не здатен викликати тих же емоцій, що й першого разу.

Коли вже я пригорнув «мою наречену Валерію», трапилася дивна подія. У вітальні задеренчав телефон, а потім у двері тихенько постукали. Господиня спитала, чи ми вже спимо, і, коли Валерія відповіла «ні», повідомила, що мене кличуть до телефону.

– Георгія? – здивувалася Валерія і, отримавши підтвердження, зашепотіла до мене: – Ти комусь давав їхній номер?

– Я навіть не знаю, який у них номер, – відповів я.

– Тоді не зрозуміло, – сказала Валерія і сама рішуче встала, накинула на голе тіло передбачливо захопленого халата й пішла до телефону. Правда, дуже швидко вернулася і здивовано сказала, що просять таки мене, притому голос чоловічий.

Довелося вставати, натягати штани й накидати наопашки сорочку. Але, коли я взяв слухавку і промовив: «Слухаю», – помовчавши кілька секунд, слухавку на другому кінці поклали.

– Вибачте, – сказав господині, котра з’явилася у вітальні.

– Будь ласка, – чемно відповіла вона.

Подумки я лайнувся, тоді повернувся до Валерії, а вона влаштувала допит, кому я давав номер.

– Цікаво, кому я міг давати, коли ці два дні весь час був із тобою.

– Може, до того, у Львові? – спитала Валерія.

– А ти мені його називала, цей чортів номер? – я аж розгнівався.

– Ні, – Валерія здивувалася ще більше.

Відчуваючи, що вона мучитиметься ще довго, а то й зовсім не засне, я виклав свою версію: помилилися номером, телефонували до якогось іншого Георгія, а господиня просто зреагувала на ім’я і покликала мене. Валерія погодилася, що так могло бути, і притулилася до мене – спершу несміливо мовби, потім щільніше і щільніше. Я почав пестити її, хоч і робив це без особливої пристрасті. Тоді вона й сказала, що хоче відчути місячне сяйво.

Дивна річ, коли я уявив, що маю під собою відьму, мене це чомусь розсмішило. Я гамував у собі той сміх, аби він не прорвався назовні, бо тоді Валерія могла образитись, і, гамуючи, кусав їй шию, та так, що вона аж скрикнула – од болю, а не від насолоди. Правда, потім сказала, коли було вже по всьому, що давно не давав їй такого задоволення. Я поцілував її у щоку, а потім у покусане місце й поспішно притулився губами до подушки, бо міг засміятися знову.

«Чому ж не допоміг той її родич у Луцьку?» – вкотре за останню добу подумав я. І вперше у грудях ворухнулася страшна підозра: це справа рук Валерії. Це її помста. Помста за те, що я так і не сказав тих давно очікуваних слів. Якби сказав, зараз спав би в її обіймах на розкішному старовинному ліжкові у їхній прекрасній львівській квартирі, а не тулився до стіни у пропахлому потом, сопучому та смердючому вагоні. З істеричною провідницею, що ледве не залишилась на чужій станції, а потім ні з того ні з сього зрошувала сльозами мою сорочку.

Раптом мені захотілося, щоб хтось у цьому сонному вагоні закричав уві сні, як недавно кричав я сам. Може, цей старий дідуган, що, незважаючи на свій давно пенсійний вік, преться невідомо куди, чи дівчина з одвислою губою. Я б зміг так само розбудити й заспокоїти. Але вони тихо сплять. Вони якщо й бачать сни, то солодкі й приємні, принесені добрими ангелами. А за вікном чорна-чорна ніч. Здається, що дорога до Старої Вишні нескінченна. А потяг падає у цю нудотну чорноту