Євгенія Анатоліївна Кононенко - Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— В мене є Роман, а більше нічого й нікого мені й не треба.

— Але ж ти бачиш, який він... складний.

— Неординарні люди завжди складні. Прості — то такі, як Нінин дурень.

— Познайомитися з новим — то іще не означає закинути попереднього!

— Лино, уяви собі, Роман побачить мене десь з якимось хлопцем? І вже нічого не захоче зі мною! І що тоді?

— Навпаки, якщо ти з кимось іще почнеш — це підніме твій рейтинг, додасть тобі балів.

— Якщо йдеться про нас із Романом, прошу не вживати цих вульгарних канцеляризмів: рейтинг, бали, — заголосила Марина зі сльозами в голосі.

— Та ти б тільки глянула, хлопець не гірший за твого римського бога!

— Тобі заздрісно, що в тебе скільки всього, а такого, як мій Роман, не було? То й пропонуєш мені усілякий непотріб у штанах!

— Марино, серед моїх знайомих чоловіків непотребу не буває, — розгнівалася Лина. — Ти, здається, забула, хто тебе познайомив з Романом? І мені його мати було б нескладно!

— Якби хотіла, то мала б!

— Марино, не всі хочуть — Бога! Є жінки, яким краще самим бути богинями!

— А я не хочу. Ти знаєш, Лино, я не хочу бути богинею. Я хочу Романа. І я буду з ним! Неодмінно буду! От побачиш!

Вірші із чорного зошита

Нікого не хочу

Лише тебе хочу

В мене дуже високі пороги

Жоден принц

І жоден король

Не буває

Кращим

За Бога...

Та хіба це збагнуть жінки,

В яких були

Лише конюхи?

Тож побачивши, що Марина абсолютно не налаштована міняти об’єкт захоплення, Лина змінила стратегію й почала підтримувати в Марині впевненість, що їй таки зустрівся напівбог, хоча Марина не любила префікс «напів». Досвідчене око Лини не бачило перспектив у стосунках Романа й Марини, але, зрештою, вона знає багато, але не все. Можливо, тут справді якийсь особливий випадок.

А Марина тим часом занедбала все. Від першого року навчання вона мала високі оцінки на факультеті релігієзнавства і давніх мов. Але магістерська робота «Оригінали текстів карпократів як ключ до розуміння їхньої етики» не пишеться. Карпократи зі своєю неоднозначною етикою рятували від дівочої самоти. Але від кохання до Романа Таваса вони не рятують, а навпаки, посилюють безнадію. Науковий керівник сумно зітхав: дівчата на останньому році навчання так часто не пишуть тих добрих магістерських праць, які написати таки можуть!

Іноді вони цілувалися. Роман починав це діло завжди в недоречному місці: в кав’ярні, на лаві в сквері холодного дня, у тій Елеменії, коли Ніна й Лина товклися поряд й не знали, куди їм подітися. Та все одно, то були та-а-акі щасливі моменти! В ті миті Марина одразу починала уявляти, як вони з Романом пішли в театр на модний спектакль, і там — всі-всі-всі! А вона в антракті ходить з Романом під руку по фойє, вона в сукні кольору вина з галілейських виноградників, а в нього краватка в тон її сукні.

А потім Роман Тавас зник. Не приходив і не відповідав на дзвінки, хоча дав Марині напевне свій телефон — вони обмінялися номерами. І для Марини перестало сходити сонце. Вона закинула університет, не ходила в бібліотеку старих рукописів і на спецкурс із коптської мови. Лежала в Елеменії на вузькому ліжку чи в кращому разі тинялася вулицями міста, яке любила, і яке, зрештою прийняло її, коли вона почала вчитися в університеті. Єдине, що Марина імітувала нормальне життя лише тоді, коли відповідала на дзвоники матері.

Істеричні веселощі зимових свят були особливо нестерпні. Коли Марина була сама, зимові свята дарували надію познайомитися якщо не з долею, то бодай із кимось цікавим. А в той рік, коли виник Роман, бути самій там, де всі парами, сил не стало. В новорічну ніч Марина сиділа в порожній Елеменії. Вимкнула світло й сіла до столу зовсім гола. На другий стілець навпроти нагромадила ковдру, ніби з нею хтось поруч. То було наворожування на любов. І хтось, ні, не Роман, але хтось дуже реальний в темряві поклав їй руку на плече і дуже артикульовано вимовив:

— Ти вийдеш заміж за Романа Таваса наступного року. Але щастя не буде. То запускаємо програму?

Незнайомий голос сказав: «вийдеш заміж наступного року». Вона просила в долі меншого: стати дівчиною Романа, і щоб він завжди приходив на побачення. А тут їй пропонують одруження.

— Так, — закричала Марина. — Так, так!

Адже що таке шлюб із коханим чоловіком, як не суцільне щастя? Роман завжди буде поруч. Він не буде зникати невідомо куди, він завжди буде в неї під контролем.

А от уже й кінець січня. Попри обіцяний «запуск програми», Роман не приходив — і страждання не минало. Марина почала замислюватися про самогубство.

Самогубство, так, самогубство, страшний гріх, з погляду багатьох релігій, але не всіх. Марина почала міркувати про самогубство не лише як про порятунок від нестерпного страждання, але і як про велику тему релігії світу. І несподівано захотіла докопатися як до логіки заборон самогубства в одних релігіях, так і до дозволу, а то й до заохочення в інших. А чи пішла б вона за Романом на погребальне вогнище? Наживо, без хмільних екстрактів, які іноді дають тим, хто йде на жахливу смерть.

Самогубство парадоксальним чином врятувало Марину. І вона б напевне написала цю роботу на рівні, вищому за магістерську працю. Якби не той-таки Роман Тавас. Телефон Марини лежав на столі поряд із коптським трактатом, коли на ньому раптом майнуло повідомлення: «Чекаю на тебе у вестибюлі бібліотеки».

— То як карпократи? Ти вже розібралася з усіма їхніми гріхами?

— Звідки ти знав, що я тут?

— Ходімо, я покажу тобі трапезну Іринея-християнина.

Пальто в бібліотечному гардеробі Марині не віддали, бо для цього треба було здати матеріали до книгосховища. Тож Марина вийшла з тяжких дверей бібліотеки стародруків на холод без пальта. Роман обгорнув її своєю курткою й міцно пригорнув себе. Іти в такій конфігурації було можливо лише дуже повільно. В найчорніші дні свого майбутнього шлюбу з Романом спогади про ці кілька хвилин дороги від бібліотеки стародруків рятували Марину від повного занепаду, коли пригнічена особистість безслідно розчиняється в чорноті небуття.

А в той зимовий день вони обігнули старовинну будівлю й зупинилися біля сходів у напівпідвальне приміщення, які вели до дешевої їдальні, куди відвідувачі бібліотеки забігали з’їсти тарілку