Стівен Кінг - Салимове Лігво

– Я подумала, що бачу привида.

Вона поставила книжку стійма в себе на колінах. На торці товстого зшитка сторінок між палітурками він краєм ока помітив штамп «Публічна бібліотека Єрусалимового Лігва». Книжка називалася «Повітряні танці», його другий роман. Дівчина показала його власну фотографію на задній обкладинці, знімок, якому тепер уже було чотири роки. Обличчя виглядало хлопчачим і лячно серйозним – очі неначе чорні діаманти.

– З таких випадкових зародків розпочинаються династії, – промовив він, і хоча це було лише жартома кинуте зауваження, воно повисло в повітрі, немов глузливе пророцтво.

Поза ними купка малечі щасливо хлюпалася в дитячому басейні, а якась матінка наказувала Родді не розгойдувати сестричку аж так високо. Попри це, сестричка злітала вгору на гойдалці, пурхало платтячко, прагнучи в небо. Це була та мить, яку він пам’ятав довгі роки по тому, немов якийсь невеличкий, вирізаний з пирога часу, особливий шматочок. Якщо ніщо не спалахує між двома людьми, така мить просто ховається серед загального галуззя пам’яті.

Тоді вона розсміялася і подала йому книгу.

– Ви її підпишете?

– Бібліотечну книжку?

– Я в них її викуплю і заміню іншою.

Він знайшов у себе в кишені светра механічний олівець, розгорнув книгу на форзаці і запитав:

– Як вас звуть?

– Сюзен Нортон.

Він написав швидко, не роздумуючи: «Сюзен Нортон, найгарнішій дівчині в парку. Зі щирими побажаннями, Бен Міерз». Під своїм підписом він додав дату косими цифрами.

– Тепер ви мусите її вкрасти, – сказав він, віддаючи книжку назад. – На жаль, «Повітряні танці» вже розпродано.

– Я знайду її в якогось букініста в Нью-Йорку. – Вона завагалася, і цього разу її погляд йому в очі був трішки довшим. – Це страшенно гарна книжка.

– Дякую. Коли я беру її з полиці і переглядаю, сам дивуюся, як її взагалі надрукували.

– Ви її часто берете?

– Йой, але намагаюся відвикнути.

Вона весело вищирилася до нього, і вони обоє розсміялися, від чого все стало природнішим. Пізніш він матиме можливість подумати, як легко це відбулося, як гладенько. Ця думка ніколи не була затишною. Вона наворожувала образ долі, і зовсім не сліпої, а озброєної на 100 % розумною прозорливістю і наміром перемелювати безпорадних смертних між величезними жорнами всесвіту для виготовлення якогось незнаного хліба.

– Я також читала «Дочку Конвея». Мені вона теж дуже сподобалася. Гадаю, ви це чуєте повсякчас.

– Надзвичайно рідко, – чесно сказав він.

Міранді теж подобалася «Дочка Конвея», але більшість із кола приятелів, з якими він спілкувався в кав’ярнях, залишались ухильними в судженнях, а критики цей роман роздовбали. Ну, такі вони, критики. Геть сюжет, нумо мастурбувати.

– Ну, а я навпаки.

– А новий роман ви читали?

– «Біллі сказав не здавайся»? Поки ні. Міс Куґан в аптеці казала, що це доволі безсоромна книжка.

– Де там, у біса, вона майже пуританська, – сказав Бен. – Мова там груба, але коли пишеш про неосвічених селюків, просто неможливо… послухайте, можна, я пригощу вас морозивом з газованкою чи ще чимось? Мені самому оце страх як схотілося.

Вона втретє перевірила його очі. Потім усміхнулася, тепло.

– Звісно. Я залюбки скуштую. У Спенсера все чудове.

Це було лише початком.

– Це та міс Куґан?

Бен запитував стиха. Він дивився на високу, сухорляву жінку в червоному нейлоновому фартуху поверх білої уніформи. Її трохи підсинене сиве волосся було укладене східчастими кучериками[19].

– Так, вона. У неї є візок, з яким вона щочетверга ввечері ходить до бібліотеки і заповнює там цілу тонну формулярів-замовлень, зводячи з розуму міс Старчер.

Вони сиділи на обтягнутих червоною шкірою дзиґликах біля апарата содової, він пив газованку з шоколадним морозивом, вона – з полуничним. Заклад Спенсера також слугував як місцева автостанція, і з того місця, де вони сиділи, крізь старомодну кручену арку було видно почекальню, де з валізкою між розставлених ніг самотньо сидів смутний молодик у синій формі військово-повітряних сил.

– Не схоже, щоби він був радий їхати туди, куди йому треба їхати, правда? – промовила вона, простеживши за поглядом Бена.

– Я так уявляю, відпустка закінчилася, – сказав той. Тепер вона спитає, подумав він, чи я сам служив.

Але натомість:

– Колись і я сяду на цей автобус рейсом о десятій тридцять. Прощавай, Салимове Лігво. Напевне, матиму такий само смутний вигляд, як у того хлопця.

– Куди?

– До Нью-Йорка, сподіваюсь. Подивитися, чи зможу я зрештою жити власним коштом.

– А тут чим кепсько?

– У Лігві? Я його люблю. Але мої рідні, розумієте. Вони завжди, типу, зазиратимуть мені через плече. А це такий облом. Ну й, насправді Лігво мало що може запропонувати молодій дівчині, яка мріє про кар’єру.

Вона нахилила голову, щоб посмоктати крізь свою соломинку. Шию мала засмаглу, красиво пружну. Одягнена була в барвисту вибійчану сукню-туніку, яка натякала на гарну фігуру.

– Якої роботи ви прагнете?

Вона знизала плечима.

– У мене диплом бакалавра мистецтв Бостонського університету… не вартий паперу, на якому його надруковано, якщо по правді. Основна спеціалізація мистецтво, додаткова – англійська мова і література. Істинний подвійний глухий кут. Абсолютно поза конкуренцією в категорії освічених ідіоток. Мене навіть не навчали, як опорядкувати офіс. Дехто з дівчат, з якими я ходила до старшої школи, зараз займають ситні секретарські посади. Мені ж нелегко дався навіть курс «Друкування на машинці для особистих потреб», мені, особисто.

– То що залишається?

– Ох… можливо, якесь видавництво, – невпевнено промовила вона. – Або якийсь часопис, реклама, можливо. У таких місцях завжди знайдуть, як використати того, хто вміє малювати на замовлення. Я вмію. Я маю портфоліо.

– Ви маєте пропозиції? – запитав він лагідно.

– Ні… ні. Але…

– Не варто вам їхати до Нью-Йорка без пропозицій, – сказав він. – Повірте мені. Ви стопчете собі всі підбори на туфлях.

Вона знічено усміхнулась.

– Гадаю, вам краще знати.

– У вас тут що-небудь продавалося?

– О, так, – раптом засміялась вона. – Найбільший мій продаж на сьогодні був на замовлення корпорації «Сінекс». Вони відкривали в Портленді новий кінотеатр із трьома залами і разом купили дванадцять картин, щоби повісити у себе в фоє. Заплатили сімсот доларів. Я сплатила перший внесок за мою маленьку машину.

– Вам треба зняти номер у якомусь готелі в Нью-Йорку, десь на тиждень, – сказав він, – і обійти з вашим портфоліо всі журнали і видавництва, які тільки зможете знайти. Домовляйтеся про візити місяців за шість заздалегідь, щоби редактори й кадровики не мали нічого на той час у своїх календарях. Тільки заради Бога не зривайтеся з прикілка навмання у велике місто.

– А як щодо вас? – запитала вона, полишивши соломинку й зачерпуючи ложкою своє морозиво. – Що ви робите у штаті Мейн, у процвітаючій громаді Єрусалимового Лігва з населенням тринадцять сотень душ?

Він знизав плечима:

– Намагаюся написати роман.

Вона вмить спалахнула схвильованістю.

– У Лігві? Про що він? Чому тут? Чи ви…

Він серйозно подивився на неї:

– У вас капає.

– У мене?.. Ой, точно. Вибачте.

Вона витерла дно своєї склянки серветкою.

– Послухайте, я не мала наміру випитувати. Насправді, як правило, я не така збудлива.

– Не треба ніяких вибачень, – сказав він. – Усі письменники люблять поговорити про свої книжки. Інколи, лежачи вночі в ліжку, я уявляю статтю з моїм інтерв’ю в «Плейбої». Марна трата часу. Вони вибирають тільки тих авторів, чиї книжки модні в студентських кампусах.

Військово-повітряний молодик підвівся. Перед фасадом до бордюру з сичанням пневматичних гальм причалював «Ґрейгавнд»[20].

– Дитиною я чотири роки прожив у Салимовому Лігві.