Шекспір Вільям - Сонети (збірка з 154 сонетів в перекладі О. Грязнова), Шекспір Вільям

Я долю віддаю
В заручники тобі, любов минула,
Щоб половинку втрачену мою,
Мою розраду, ти мені вернула.

Та ти жадібна й надто добрий він.
Це заважає нам у нашій справі:
За мене він віддав себе взамін
І залишився в тебе у заставі.

Він поручитель мій і твій боржник.
Ти, мов лихвар, зовеш його до суду.
Нехай в боргу лишатись я не звик,
Цей позов я оскаржувать не буду:

Хоч друг за мене все сплатив сповна,
Та володієш нами ти одна.

С О Н Е Т 135

Моє ім'я – ти знаєш – означає
Бажання й волю. Можеш без вагань,
Хоча чуже бажання докучає,
Його додати до своїх бажань.

Невже твоє бажання безбережне
Вмістити не зуміє ще й моє?
Якщо любов сприймаєш як належне,
Чому ж бажання клопіт завдає?

Хоч дощ мороку створює велику,
Приймає море надлишок води.
Поміж бажань, яким немає ліку,
Моїм бажанням прихисток знайди.

Якщо відмова не завдасть їм болю,
Бажання перетворяться на волю.

С О Н Е Т 136

Якщо душа любовним клопотанням
Постійно опирається, скажи,
Що я зовуся "волею", "бажанням",
І їй, сліпій, прозріти поможи.

Хай сповниться бажаннями скарбниця, –
Моє бажання буде незначним,
Бо між великих чисел одиниця,
Як правило, вважається нічим.

Хай буду неврахованим і скритним,
Мені у списку місце відведи.
Нехай для інших буду непомітним,
Але для тебе милим назавжди.

Ти полюби моє найменування,
Тоді й мене полюбиш. Я – бажання.

С О Н Е Т 137

Сліпа Любов засліплює нам зір.
Не бачу я того, що бачу ясно,
Хоч розумом – очам наперекір –
І правду розрізняю одночасно.

Якщо очам зіпсованим звелів
Я кинуть якір у принадні води,
Де побувала безліч кораблів, –
Чом серце ти позбавила свободи?

Чом кожному доступний острівець
Мені здається недосяжним раєм?
Чом очі зводять правду нанівець,
Мов ми самі засліплення бажаєм?

Коли у серці опору нема,
Сліпа Любов – оманлива чума.

С О Н Е Т 138

Коли вона клянеться, що цілком
Правдива, я погоджуюсь із нею.
Приємно виглядати юнаком,
Який ще не знайомий із брехнею.

Хоч знаю я, що юність відійшла
І що вона це також добре знає,
За цю брехню я не тримаю зла,
І мій язик неправді потурає.

Не зізнаюсь я їй, що вже старий;
Вона не каже, що мені не вірна.
Та, як завісу дій таких відкрий,
Довіра наша – то брехня відбірна.

Кажу неправду їй, вона – мені,
І раді ми обоє цій брехні.

С О Н Е Т 139

Не намагайся виправдать обман
І серцю заподіяну образу.
Не завдавай мені підступних ран,
А словом правди вбий мене відразу.

Скажи, що любиш іншого, проте
Не відвертай з усмішкою сумною
Від мене погляд. Досі ще росте
Твоя колишня влада наді мною.

Ти знаєш силу погляду твого:
Вже не одну ти душу загубила.
Можливо, не бажаючи того,
Мене ти милосердно пощадила?

О, не відводь очей, змінивши ціль!
Убий мене, щоб припинився біль!

С О Н Е Т 140

Розумна будь, як зла. Не дозволяй
Моїм вустам про тебе говорити,
Бо можуть перелитись через край
Мої страждання і тебе згубити.

Хоч ти мене не любиш, обдури
Брехливою, нещирою любов'ю.
Немов смертельно хворий, до пори
Хай вірю я надії на здоров'я.

Від правди збожеволію, бува,
І ще тебе обмовлю ненароком.
А в світі божевільному слова,
Хай неправдиві, нам вилазять боком.

Щоб спекатись ганебного клейма,
Викручуйся, а зовні будь пряма.

С О Н Е Т 141

У тебе не закоханий мій зір, –
Недоліки твої він добре бачить,
Хоча наївне серце з давніх пір
Засліплене і все тобі пробачить.

До голосу не звикну я ніяк,
Не вабить запах, що властивий жінці,
Не хочуть ані дотик, ані смак
З тобою залишатись наодинці.

Та все ж не можуть п'ять моїх чуттів
В правдивості своїй переконати.
І хоч би як свободи я хотів,
Рабом кохання доведеться стати.

Одна відрада серед мук моїх:
Ти – пекло, що призначене за гріх.

С О Н Е Т 142

Любов – мій гріх; і справедливий гнів
У тебе до гріховного кохання,
Хоч я не заслужив недобрих слів,
Якщо між нами зробиш порівняння.

А заслужив – то не твої вуста
Мої гріхи повинні викривати!
Зневажена давно їх чистота,
Твої безчесні вчинки ждуть відплати.

Моя любов до тебе не мине.
Тебе я домагаюся щосили.
Тож не засуджуй за гріхи мене,
Щоб і тебе також не засудили.

Якщо відмовиш в жалості, то знай:
Тоді й сама на жалість не чекай!

С О Н Е Т 143

Нерідко, щоб скоріше упіймати
Звичайну курку, зсаджує з колін
Своє дитя нетерпелива мати
І прудко мчить за нею навздогін.

Покинуте дитя невтішно плаче,
Тупцюючи за матір'ю услід,
А та не зупиняється, неначе
Не курка – мрія рветься у політ.

Так ти мене самого полишила,
За мрією своєю женучись.
Як упіймаєш і обріжеш крила,
До мене, до дитини, повернись.

Дитячий переляк мені пробач
І втихомир мій недоречний плач.

С О Н Е Т 144

Живуть і досі у душі невтішній
Кохання два, що доля надала:
Юнак білявий – ангел мій колишній –
І смугла жінка – чорний демон зла.

Мене до пекла скинути бажає
Ця жінка, як нагоду надаси,
І ангела навмисне спокушає
Розбещеністю грішної краси.

Чи стане ангел демоном, – не знаю.
Відколи він дістався їй самій,
Я у душі великий сумнів маю:
Чи в пекло не потрапив ангел мій?

Та знов побачу ангела мого,
Коли із пекла виженуть його.

С О Н Е Т 145

"Ненавиджу…" — із милих вуст
Зірвалося гнівливе слово.
І я немов би втратив глузд,
Його почувши випадково.

Я до подібних слів не звик
І став печальним і безсилим.
Вона ж притримала язик,
Що був до цього досить милим,

І вже без гніву додала
Нове закінчення до фрази,
Що у собі не мало зла
І не несло мені образи:

"Ненавиджу", — і в той же час
Промовила, — "але не вас!"

С О Н Е Т 146

О душе, центр гріховного єства,
Бунтуючи постійно без причини,
Чом ти занепадаєш, ледь жива,
І тільки зовні прикрашаєш стіни?

Чому ціну високу платиш ти
За тимчасово найняту квартиру?
Щоб хробакам у спадок принести
Усе, за що заплачено надміру?

Тоді вже краще, душе, ти купуй
Небесні строки за години тлінні
І міць свою зсередини гартуй,
А зовні не тримай надбання цінні.

Зневажмо смерть, що живиться людьми:
З тобою будьмо, душе, вічні ми!

С О Н Е Т 147

Любов – хвороба. Та душа моя
Про лікування не бажає чути.
Посилити недугу хочу я,
Постійно вимагаючи отрути.

Мій лікар – власний розум – сам знеміг
Розшукувати засоби спасіння,
Душі сваволю стерпіти не зміг
І геть подався, втративши терпіння.

Хвороба ця смертельна все одно:
Всі хитрощі і засоби безсильні,
Бо, розумом покинуті давно,
Мої думки і мова – божевільні.

А божевільним, знаєш ти сама,
Здається раєм пекло, світлом – тьма.

С О Н Е Т 148

Кохання, ти очей моїх не мруж!
Невже мій зір зробився непотрібним?
Якщо правдиві очі, то чому ж
Усе навкруг мій глузд вважає хибним?

Якщо прекрасне те, що бачить зір,
Чому не згоден світ, що це прекрасне?
Якщо ж огидне, це – очам докір,
Що прикрашають так кохання власне.

Чи можуть очі, сповнені слізьми,
Розгледіти крізь них кохання чари?
І сонце часом сліпне так, як ми,
Допоки сльози сіються із хмари.

Кохання хитре: в слізні ручаї
Приховує воно гріхи свої!

С О Н Е Т 149

Хіба, жорстока, скажеш ти, що я
Тебе уже ніскільки не кохаю?
Тобою воля зламана моя,
Про себе я з тобою забуваю.

Чи я служу ненависним тобі?
Чи я дружу з твоїми ворогами?
Коли мене образиш, далебі,
Себе корю останніми словами.

Яку з чеснот я поважаю так,
Щоб це кохання я вважав ганьбою?
Ворожість у очах твоїх – то знак,
Що розлучитись мушу я з тобою.

А привід для ворожості простий:
Ти любиш зрячих, ну а я – сліпий.

С О Н Е Т 150

О, звідки ти могутність узяла,
Щоб вадами своїми підкоряти?
Що світло дня не краще, аніж мла,
Своїм очам я змушений брехати.

Де ти взяла цю впевненість, що гріх
Привабливий, як всі людські принади?
Ти справді перевершуєш усіх
В мистецтві прикрашати власні вади.

Як ти змогла примусити мене
Без пам'яті ненависне кохати?
Кохаю те, що інших відверне,
Та ти за це не засуди до страти.

І хай моїх страждань не гідна ти,
Я гідний, щоб любов твою знайти.

С О Н Е Т 151

Не знає юність докорів сумління,
Хоча його народжує любов.
Чому ж від тебе зазнаю гоніння,
Що я його в собі не поборов?

Чи, зрадивши мене, і ти б хотіла,
Щоб я зумів сумління побороть?
Мій дух лукаво спокушає тіло,
І цілковито торжествує плоть.

Подальших аргументів їй не треба.
Чекаючи простих тілесних втіх,
Вона встає і вказує на тебе,
Щоб знову впасти біля ніг твоїх.

Лиш тим відомі докори сумління,
Хто пережив підйоми і падіння.

С О Н Е Т 152

Я був, звичайно, грішним у житті.
Ти ж двічі заслужила покарання,
Бо зрадила обітниці святі
І клятви беззаконного кохання.

Та я не певен, що дістав права
За цю подвійну зраду докоряти:
Клятвопорушень я здійснив не два –
Разів зо двадцять довелось брехати.

Я присягався, що правдива ти,
Що добра й щира, вірна і постійна.
І очі цим довів до сліпоти,
Яка уже, боюся, безнадійна,

Бо у такій безсовісній брехні
Вони не суперечили мені.

С О Н Е Т 153

Бог Купідон дрімав серед дібров,
А німфа-жартівниця ухопила
Той смолоскип, що збуджує любов,
І в джерело студене опустила.

Вогонь погас від холоду води,
Та джерело нагрілось, закипіло.
І стали хворі сходитись туди
Купанням в ньому лікувати тіло.

А Купідон новий вогонь здобув
З твоїх очей, і факелом кохання
Моїх грудей для досліду торкнув.
З тих пір і я ходив на лікування.

Та від води я ледве не зачах,
Бо зцілення моє – в твоїх очах.

С О Н Е Т 154

Маленький бог Кохання мирно спав,
А поруч смолоскип його димівся.
Гурт німф цнотливих лісом пробігав
І, сплячого побачивши, спинився.

Одна із них підкралась до вогню,
Перед яким устояти не змога,
І у струмок встромила головню,
Роззброївши беззахисного бога.

Погас вогонь і смолоскип розмок,
Але вода тепло його ввібрала.
Недужі люди лізли в той струмок:
Вода хвороби різні лікувала.

Ходив і я туди, та джерело
Мою любов зцілити не змогло.

З думок про мистецтво перекладу*.

На запитання – чим повинен бути переклад поетичного твору? – відповідь може бути лише одна: високоякісною поезією. Це – основна вимога, основний критерій оцінки перекладу. Якщо поетичний переклад став явищем національної культури, надбанням тої мови, якою він зроблений, питання про точність перекладу робиться менш суттєвим, якщо не зовсім втрачає сенс.

Точність перекладу і його художнє значення – це різні речі, часом несумісні. Поетичний твір – це не технічна інструкція чи юридичний документ, що не припускають двозначного читання.