Шекспір Вільям - Сонети (збірка з 154 сонетів в перекладі О. Грязнова), Шекспір Вільям

І довго не вагайся.
Нехай цькувати світ мене почне,
Та ти до мене вже не повертайся.

Коли я скину цей тягар із пліч,
Не завдавай удару наостанок.
Нехай бурхливу горобину ніч
Не змінить сірий, безвідрадний ранок.

Залиш мене, та не в останню мить,
Коли і мужність вже мене полише.
Залиш тепер, щоб зміг я зрозуміть,
Що горе це всіх злигоднів страшніше,

Що не буває гіршої біди,
Аніж любов втрачати назавжди.

С О Н Е Т 91

Той хвалиться шляхетним родоводом,
Той – силою, той – повним гаманцем;
Хтось – одягом, хтось – близькістю з народом,
Хтось – яструбами, псами, жеребцем.

Розрада, втіха, вигадка примхлива,
Чи навіть пристрасть – в кожного одна.
А от у мене пристрасть особлива:
Всі разом перевершує вона.

Твоя любов багатша за багатства,
Величніша розкішного вбрання,
Почесніша походження чи братства,
Дорожча за собаку чи коня.

Хвалюся тим, чим зараз володію,
Та підеш ти – і зразу я збіднію.

С О Н Е Т 92

Вкради себе у мене, поборовши
Зв'язок сердець, немов ланцюг оков.
Життя моє триватиме не довше,
Аніж твоя ув'язнена любов.

Мене найгірше лихо не лякає –
Скінчу життя в найменшому із них.
Любов давно залежності не має
Від настрою твого і примх твоїх.

Мене б тепер не засмутила зрада
І непостійність не злякала б теж.
Душа моя печальній долі рада:
Я був твоїм, і ти мене уб'єш!

Тобі я вірю, хоч не знаю сам:
Чи є любов, яка б не мала плям?

С О Н Е Т 93

Що ж, буду жити, вірячи у вірність,
Хоч це не так: ти зраджуєш мені
І за кохання видаєш манірність;
Зі мною зовні, серцем вдалині.

Ненависті в очах твоїх немає
І не віщує щось мені біди.
Невірність на обличчі залишає,
Як правило, розбірливі сліди.

Та, видно, так бажають вищі сили:
Хоч би які були твої думки,
Щоб риси маску вірності носили
Безгрішності солодкій завдяки.

Ти маєш сутність і красу ту ж саму,
Як плід, що Єва піднесла Адаму.

С О Н Е Т 94

Хто, маючи можливість зло чинить,
Обачливий і обережний в русі,
Хто, рухаючи інших, сам стоїть
Мов камінь, непіддатливий спокусі –

Тому дарує небо благодать
І скарб оберігає від розтрати,
Бо він природній величі під стать,
А інші мають велич шанувати.

Леліє сонце кожен пелюсток
У квітці, що сама цвіте і в'яне.
Якщо ж притулок в ній знайшов порок,
Тоді бур'ян за неї кращим стане.

Як наймиліші речі – то обман,
Гнилі лілеї гірші за бур'ян.

С О Н Е Т 95

Мов пелюстки троянди, що від всіх
Ховають червоточини таємні,
Ти у прикраси одягаєш гріх,
Щоб милими зробити справи темні.

Чутки торочать про твої діла.
Цей поголос ім'я твоє плямує.
Та похвалою робиться хула,
Коли краса несхвалення спростує.

Який палац, який прекрасний дім
Ти надаєш своїм ганебним вадам,
Де кожну пляму, ґандж, відомий всім,
Приховує краси казкова влада!

Цей привілей пильніше бережи,
Бо навіть меч псується від іржі!

С О Н Е Т 96

Тебе хтось ганить прагненням утіх,
Когось дратуєш успіхом давно ти.
Та ти, красою виправдавши гріх,
Пороки обертаєш на чесноти.

Підробні персні з пальців короля
Васалами під сумнів не беруться.
Так і твої недоліки здаля
Достоїнствами справжніми здаються.

Багато вовк зарізав би овець,
Прийнявши милу зовнішність ягняти.
Багато міг би знадити сердець
І ти, діставши здатність чарувати.

Та зупинись: я так тебе люблю,
Що честь твою й ганьбу твою ділю.

С О Н Е Т 97

Мені здалося, що була зима,
Коли тебе не бачив я, мій друже.
Який мороз стояв, як пітьма!
Як в серці грудень панував байдуже!

За час розлуки літо відійшло,
Змінилось все осінньою порою.
Її вдовине черево несло
Рясний врожай, зачатий ще весною.

І все ж врожай цей видався мені
Дитям, яке сирітство вже чекає:
Нема тепла, коли ти вдалині,
Без тебе і пташина не співає.

Ходжу я сиротою між людьми,
І лист тремтить в передчутті зими.

С О Н Е Т 98

П'янкого квітня музика безжурна
Нас розлучила покликом своїм,
Коли яскрава зірочка Сатурна
Сміялась і стрибала разом з ним.

Та спів пташок, і пахощі, і краски
Весняних квітів не допомогли
Народженню історії чи казки
Про дивні луки, де вони росли.

І пелюстки, що лілії розкрили,
І цвіт троянд, – зразок для красоти, –
Нагадуючи, все ж не замінили
Тих щік і вуст, що маєш тільки ти.

Була зима в мені, а їх цвітінням
Я милувався, як твоєю тінню.

С О Н Е Т 99

Не раз фіалок ганив я прекрасних,
Що крадуть свій солодкий аромат
Із подиху твого, а з щік атласних
Привласнюють красу пурпурних шат.

Лілея ніжність рук твоїх украла,
Твого волосся колір – майоран.
Одна троянда з сорому палала,
А інша зовсім зблідла без рум'ян.

Ще третя, – ні червона, ані біла, –
В обох украла дихання твоє.
Та за крадіжку кара їй приспіла,
І, з'їдена червою, зогниє.

Принади позичаючи твої,
Усі весняні квіти – крадії.

С О Н Е Т 100

О Музо, чом надовго забуваєш
Про те, що надихає твій політ?
Чому нікчемну пісеньку співаєш
Чи вихваляєш цей негідний світ?

Співай тому, хто не шукає зиску,
Хто може оцінити твою гру,
Хто надає майстерності і блиску
Твоєму неумілому перу.

Вдивляючись в його прекрасні риси,
Знайди в них слід, що врізав Часу ніж.
Змагатись зі злочинцем не берися,
Та гнівним віршем затавруй грабіж.

Услав мого коханого красу
І словом згубну зупини косу!

С О Н Е Т 101

Ледача Музо! Чим ти обґрунтуєш
Ігнорування правди й красоти?
Чому красу правдиво не змалюєш,
Якою возвеличена і ти?

Відповідай! Чи хочеш ти сказати,
Що правду перекручення уб'є
І що красу не варто прикрашати,
Бо це її довершеність псує?

Не виправдовуй цим своє мовчання.
Ні слів, ні фарб для друга не шкодуй.
Життя й краси природне пригасання
Ти славою безсмертною спростуй.

Його красу правдиво покажи –
Прекрасний образ світу збережи!

С О Н Е Т 102

Моє кохання стало мовчазним,
Хоч не зазнало прикрої остуди.
Я не купець, щоб гендлювати ним
І вихваляти свій товар усюди.

Колись своє кохання молоде
Вітав я солов'їними піснями,
Та зріле літо, що до нас іде,
Змінило щось в стосунках поміж нами.

Чи недоречність співу в пізній час
Примушує вести себе потиху?
Чи стала звична музика для нас
І радощі свою втрачають втіху?

Кохання вже не славити мені:
Я відспівав про нього навесні.

С О Н Е Т 103

Яке убозтво Муза показала,
Хоча насправді блиснути могла!
Та краще б голий зміст переказала,
Ніж друга славослів'ям сповила.

Не ображайся на безсилу славу.
Глянь в дзеркало, і ти побачиш лик,
Що сковує мою тупу уяву
І змовкнути примушує язик.

Хіба не гріх – природу прикрашати?
Прекрасне зіпсувати можеш ти.
Красу твою й чесноти змалювати –
Не мали вірші іншої мети.

Точніше віршів і таким, як є,
Тебе покаже дзеркало твоє.

С О Н Е Т 104

Для мене, друже, ти не постарієш.
Ніскільки твій не змінюється вид,
Хоч три зими холодні – що подієш? –
Трьох пишних літ запорошили слід.

І три весни три осені змінили;
Трьох теплих квітнів подих запашний
Вже три спекотні червні розчинили,
А ти для мене й досі молодий.

І все ж краса, мов стрілка циферблату,
Від цифри відхиляється на крок.
Хоч непомітний Часу рух, в оплату
Він забере красу у певний строк.

Та смерть Краси у пазурах його
Була ще до народження твого.

С О Н Е Т 105

Ні, не вбачай язичника в мені:
Коханого кумиром не зову,
Хоча йому співаю я пісні
І ним одним страждаю і живу.

А він мені віддячує сповна,
Постійний в досконалості своїй.
Тому і тема віршів лиш одна,
Хоч у незмінній формі тісно їй.

"Прекрасний, добрий, вірний" – все це він.
"Прекрасний, добрий, вірний" – ось слова,
Що шепочу я молитвам взамін, –
Три визначальні риси божества.

"Прекрасний, добрий, вірний". Далебі,
З'єднались всі чесноти у тобі.

С О Н Е Т 106

Коли читаю у старих книжках
Балади про героїв тогочасних
І бачу рими, що на власний страх
Вславляли дам і лицарів прекрасних,

Тоді у сяйві древньої краси –
Очей і вуст, волосся і постави –
Я бачу, що поетів голоси
Тобі, як слід, не висловили б слави.

Вони праобраз твій крізь товщу літ
Пророчими очима споглядали,
Та, щоб про цноту дивну дати звіт,
Достатньої майстерності не мали.

А нам, кому краса твоя близька,
Щоб вславити, бракує язика.

С О Н Е Т 107

Ні власний страх, ані пророчий зір
У майбуття задивленого світу
Не можуть знати, до яких же пір
Я збережу любов несамовиту.

Вже смертний місяць пережив своє
Затемнення, – на зло чуткам брехливим, –
І зрозуміли ми: надія є,
І довгий мир обіцяно оливам.

І навіть Смерть тепер підвладна нам:
Хай я помру, та в віршах я воскресну.
А забуття страшне лиш племенам,
Що грамоти не знають, безсловесним.

І ти переживеш в рядках моїх
Вінці тиранів і надгробки їх.

С О Н Е Т 108

Чи є в моєму мозку щось таке,
Незвичне, невідоме для спільноти,
Щоб зміг кохання висловить палке
Або ж твої уславити чесноти?

Нема нічого. Наче молитви,
Повторюю щоденно слово в слово
Одне й те саме. І хоч як назви:
Ти – мій, я – твій, та це звучить святково.

Щоб почуття, народжуючись знов,
Не укривалось пилом і лузгою,
Не знає зморщок молода любов
І робить давнину своїм слугою.

Знаходжу втіху від кохання там,
Де Час, здається, зупинився сам.

С О Н Е Т 109

Не говори, що був невірним я:
Покинути тебе не маю права.
Сама ти знаєш, що душа моя
Лежить у тебе в грудях, як застава.

Це – дім мого кохання. Я блукав
Далеко десь від тебе, манівцями,
І повертався знову, і змивав
Водою, що приніс, із себе плями.

Не вір у те, що слабості мої
Мене від тебе можуть відвернути,
Що в жилах кров, неначе ручаї,
Любов так легко донесе до скрути.

Ти – все для мене, чиста і свята;
Без тебе навіть Всесвіт – пустота.

С О Н Е Т 110

На жаль, це правда: де б я не бував,
Примушував себе до блазнювання,
За безцінь найдорожче продавав,
Новим гріхом ганьбив старе кохання.

Це правда: я на вірність поглядав
З підозрою, мов гризла недовіра.
Та другу юність серцю я надав,
Довівши, що любов до тебе – щира.

Тепер всьому кінець. Не буду знов
Розпалювати пристрасті багаття:
Безглуздо випробовувать любов.
Ти – божество моє, моє розп'яття.

Прийми мене у серце й привітай –
У тебе в грудях мій жаданий рай.

С О Н Е Т 111

Заради мене Долю насвари,
Що винна у моїх негідних вчинках,
Бо від нестатків, що не говори,
Залежить і публічна поведінка.

Фарбар не приховає ремесло.
Так і мене приховане заняття
Незмивною ганьбою одягло.
О, поможи позбутися прокляття!

Я згоден, як терплячий пацієнт,
Всі приписи й рецепти поважати,
Не розбивати пляшечки ущент
І гіркоту гіркою не вважати.

Жалій мене, мій друже.