Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій

І, можливо, за тим її ходом і за тим щохвилинним їхнім зближенням пильно стежило око, але не те, вправлене в трикутника, що значно пізніше стежитиме за Євою з Адамою, а цілком інше, можливо, також схоже на козлине — здається, це й був балетмейстер того балету-маскараду, кілька епізодів з якого автор викрав для написання цього дійства, а що на тому балі все попереплутувалося, то й вийшло, що автор посплутував часи, адже маруха облила Пшона фосфоричною рідиною не після того, як його відвідали Єва з Адамою, що описано в акті першому цієї драми, а до того років за п’ять, отже, все тут попереверталося з ніг на голову; вистава почала прокручуватися в часі не вперед, а відкручувалася назад; можливо, саме так звеліла чинити балатмейстерові естетика постмодернізму, мета якого — поламати всі знані й випробувані художні форми, бо все знане й випробуване хвору голову балетмейстера з козлиним оком (де ділося друге око, хто і зна) не задовольняло й не цікавило, — ось чому автор вважає свого твора повістю навиворіт.

Отож Маруська спокійно йшла вулицею околиці, за нею так само плентався козел-пес, часом зупиняючись і по-соколиному дивлячись на шлях. І якось так сталося, що ніхто із жіноцтва — пожильців цих хат — не виставив цікавого носа, отож у розмові Маруську не зупинив, ба вулиця виявилася цілком порожня, коли не рахувати сучечки, що, побачивши жахнючого пса-козла, кинулась навтьоки, але так, щоб від пса-козла і втекти, і не втекти, тобто його зацікавити. Але всі ці жіночі заходи виявилися марні, бо Марусьчин пес розумів важливість, ба серйозність їхньої з господинею ситуації, отож пішов, високо підвівши голову, і хіба нюшив довкола, ніби бажав (чи вдавав, що бажає) допомогти господині знайти таке помешкання, де сума відповідних запахів визначала б можливість щасливого Марусьчиного поселення, а це значило: і його.

Маруська зайшла до мацюпенького дворика, а пес насторожився: чи нема тут собаки іншого? Але знаків такої небажаної присутності не віднайшов, отож і Лоботряс зайшов у двір за господинею і почав по-діловому рознюхуватися. Маруська тим часом обережно постукала, але з-за дверей ніхто не обізвався. Тоді вона потягла двері до себе — виявилися незачинені.

— Привіт! — сказала вона, сідаючи на ослінчику, облізлому аж так, що вже не було куди й облізати. Лоботряс велично присів поруч, виваливши червоного язика.

— Чогось хотіла? — хрипко спитав із ліжка чоловік, його звали по-вуличному Кожух, хоча прізвище мав інше, якого, до речі, ніхто із сусідів не знав, бо й батька свого Кожух не відав, та й, здається, і мати його не могла б напевне визначити; материне ж прізвище було Зашивайло, а може, і це було тільки вуличне прізвисько — принаймні, й цього ніхто до пуття не знав, її звали Зашивайлиха та й усе.

— Це я покинула Пшона, — спокійно сказала Маруська, — ба дуже надо мною здівався. А я, хоч яка уступчива, терпіть не можу, коли надо мною здіваються.

Прорікши це, Маруська церемонно стулила губки бантиком.

— А я тут при чом? — в’яло спитав Кожух.

— А при том, шо хочу попроситься до тебе на кватіру, — незворушно сказала Маруська. — Договоримся!

Кожух аж сів від несподіванки.

— Не бач, яка конура? — спитав. — Мені самому місця мало.

Маруська спокійно обдивилася конуру, бо й справді: не кімната це була, а щось подібне до барлогу: ліжко з розкиданою в неладі постіллю, маленький саморобний стіл і один ослінець, на якому й сиділа тепер.

— А їсти де вариш? — спитала.

— Не варю! — буркнув Кожух. — Мамка приносить, хоч я од неї одділився. Дуже вже пиляла, що на роботу не хожу, от я й відділився: двері до неї забив, а їй вирубав замість вікна, — і він захихотів, а може, закрекекав, як здоровенна жаба, струшуючись усім тілом.

— То я, коли не проти, візьму тебе на своє ждівєніє, — незворушно сказала Маруська, — а ти мене пустиш на кватіру. Не знаю тіки, де варить. Може, електричну плитку купить?

— А де спать будеш? — зчудовано видивився Кожух. — Зі псом на підлозі?

— Нє, на полу я спать не привикла, — так само незворушно сказала Маруська. — Я на краваті, а ти де хоч: чи на краваті, чи на полу. А пес може в сінцях чи надворі, коли буду йому зробиш.

І тут вони зустрілися очима — пес-козел і Кожух: собака дивився розумно і трохи зневажливо, а Кожух лив болотяну воду, у якій не було ні розуму, ані сили, такої необхідної псам для пошанівного ставлення до господаря.

— Не наравиться мені твій пес, — сказав Кожух.

— Бо він вумний, — сказала Маруська, — а ти вумний тіки тоді, коли не труїш себе таблєтками. Він у мене особенной породи!

— Ще работаєш на тому складі? — уже з інтересом спитав Кожух.

— Да! І могла б приносити тобі оттудова таблєтки, бо ти все дно на тих таблєтках спорчений. А в мене на складі всяких таблєток повно, скажеш тіки які. Й тобі буде харашо, й мені.

Кожух потягся чорною — чи давно немитою, чи надто зарослою — рукою до потилиці й почухмарився.

— Не знаю, — сказав, тоскно дивлячись у єдине віконце. — І Пес мені твій не наравиться. Прожени чи віддай кому, а то він на чорта схожий.

— А це вже нє! — рішуче вимовила Маруська. — Бо я з ним всіда! Він без мене не може, а я без нього. І куди б не віддала, він усе одно прийде, бо вумний. Без пса я не можу!

— Ну, то й живи зі своїм псом! — буркнув Кожух.

— У пса кватіри нема, — звищила голоса Маруська. — Коли б була, то я лучче б із ним жила, чим з вами, бухариками і токсиками. Я тебе не принуждаю: хочеш — приймай, не хочеш — знайду другого.

— А шо в тебе із Пшоном вийшло? — спитав Кожух.

— Це можеш у нього розпитаться, — сказала Маруська, — Здівався, а я цього не люблю. Свиня твій Пшоно!

— Да, він свиня, — тоскняво згодився Кожух, дивлячись у вікно. — Не хочеться мені тебе приймать.

— А це ж чому? — здивувалася Маруська.

— Ну, як це тобі сказать… — так само печально мовив Кожух. — Бачиш, і в мене єсть недостатки, бо я ревнивий. А коли таблєток ковтну, ну поначалу, то це в мене возбуждається, і я тада чорт зна шо можу накоїть. Нє, лучче ти мене не чіпай! Іди, куди хоч, а мені дай спокій!

— То тобі і женщини не тра? — верескнула Маруська.

— Коли сказать по правді, — мовив Кожух, тоскняво дивлячись у вікно, — то женщина мені тра. Але теперички женщини в чортиць починають перекидаться, і нам з вами біда. Я вже цієї каші наївся. Лучче сам буду жить: сам сказився, сам і примирився.

— По-моєму, я тобі вигідні условія придлагаю, — сказала Маруська. — А ще приберу, постіраю, тебе в чистоті тримать буду — це крім того і таблєток. Подумай, бо я набиваться не жилаю, — і її очі знову стали, як джерельні кринички.

— А коли не зживемся? — спитав Кожух, зорячи у вікно.

— Не зживемося — піду дальше, — спокійно сказала Маруська. — Така моя судьба: іти дальше. Йду отак, у те дальше, і ніяк не прийду. І ти зі мною, мій Лоботрясику, — вона спрагло обійняла пса й поцілувала в морду. — Один ти мене в цій жизті не покидаєш, а всі другі — падло падлом!

2

І вони почали жити разом, а може, й не жити, а танцювати химерного танця на своєму балі-маскараді. І був це дамський танець, бо запросила на нього таки вона. І Кожух, а звали його Вітька, коли ковтав таблетки, що їх почала щодня приносити Маруська, чомусь уявляв, що вони щовечора приставляють до хмари драбину, відтак перша лізе по ній вона, Маруська, а за нею — її пес, а за псом — він, Кожух, і так вилазять на хмару і починають там скоки, і гоци, і геци втрійку, пес при цьому ставав на задні лапи. І перед ним, Вітькою, пливли синьо-червоні, чи мармурово-зелені, чи блакитно-чорні, чи сіро-плямисті пасмуги, які так хитро складалися, що утворювали тим часом подобу рингу, і він, Вітька, після гоців і геців одягав боксерські рукавиці, і такі ж рукавиці одягав і пес. І вони починали гамселити один одного. І щоразу, як улучав Вітька в козлину морду, то на тій голові виростали роги, а як улучав у його морду пес, то Вітьці Кожухові здавалося, що роги ростуть і в нього. А Маруська на їхній бій дивилася і чомусь їдко реготала, аж за живота бралася, а особливо тоді, коли пес-цап улучав, і то дошкульно, його. Тоді Вітька зіскакував із рингу і починав ганятися за Маруською, кричачи, що вона боліє не за нього, а за пса і що вона цю утробину любить більше, як його, а Маруська тікала й верещала, а пес там, на ринзі, заливався шаленим гавкотом, але зіскочити не міг чи й не хотів, отож несамовитів і пирскав слиною на узвишші. А роги в нього виростали майже такі, як у справжнього цапа. Тоді Вітька покидав ганятися за Маруською, яка падала й ридала на розкиданій постелі хмари, а він, утупивши печального позира в те місце, де помирало сонце, шов та йшов, а коли обертався, то бачив, що пес уже біля Маруськи, схилився і злизує їй із обличчя сльози. І від того у Вітьчину душу наливалося гірко-солоних помий, і відчував: ось-ось виблює. Але не блював, бо до їхньої хмари причалювала інша — у формі білої каруселі. Отож Вітька Кожух сідав на ту каруселю, на біле й м’яке сидіння, і починав крутитися, і крутився так до запаморочення.

Отак і виходило: вранці Маруська йшла на роботу, встигши зварити йому і псові якоїсь юшки; Кожух цілими днями тинявся околицею: присідав до рибалок, коли ті пили (сам не пив), до п’яниць, хоч би до того Єви з компанією. Інколи й сам подавався ловити рибу, але найлюбіше вдавав із себе рибінспектора й полохав на річці тих, котрі не були з околиці, а рибки увірвати хотіли, отож і ловили з гумових човнів сіточками. І він тоді дико горлав і матюкався, показуючи здаля спеціально дібрану книжечку, забирав сіточки й рибу і мав од того похмуре задоволення. І поки це все тривало, йому, Вітьці Кожухові, здавалося, що час стає гумовий, що важко й туго розтягується, а все тому, що чекав, коли закінчиться день. Тоді прийде Маруська, але не її чекав, а таблеток. Раніше ті таблетки мусив купувати сам, отож пробував удень у промислі, хоч би вдаючи рибінспектора, — на таблетки треба грошей. Увечері ж трійло ковтав і потрапляв у дивний і чудовий світ, де все ставало барвисте і плитке, де і він пливав, відчуваючи коли не щастя, то захват і радість, отож заради того щастя й жив. Тепер життя його спростилося, бо таблетки приносила Маруська; грався ж у рибінспектора не для того, щоби продати рибу чи сіточки, а щоб ту рибу принести додому, бо з неї, а ще з краденої картоплі та цибулі, варилася не раз юшка.