Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Може, боявся змін, що сталися за час його відсутності (на добрі він не сподівався!), а може, щось передчував, як те бувало уже не раз... Міг бути й звичайний страх за те ж таки вразливе серце, якому з кожним роком стає все важче й важче спостерігати людську біду й неволю, жорстокість панства, тупість й одверте здирство чиновників та духівництва...

— Пане, куди вам? — боязко опитав тим часом кучер.

— До Козачковського. Біля базару.

— Мабуть, це той, що лікар?

— Істинно!

Злетів батіг, рвонули коні швидше, й назувтріч скоро вибігли веселі білі хати в хустках садів.

Андріїв дім упізнав по в'язу, що ріс і нині біля воріт. Подальший шлях проїхав немов у сні. З ним сталося незнане щось. Торговиця, яка шуміла неподалік, хати, дерева, небо поблякли раптом, втратили чіткі знайомі обриси... Щось промовляв до нього кучер, хтось привітався, а він не чув. Отерпши, сидів і бачив того в'язка, що ніби ріс у нього перед очима, високий ґанок, квіти й паркан, якого тут не було тринадцять років тому...

Коли візок спинився, на ґанок вийшов господар дому, скинув високо брови й мовчки спустився вниз, намацуючи ногами сходинки, немов сліпий.

Тарас стрибнув на землю і теж без слів, — ба навіть без жодної сльози в очах, — обняв товариша й поцілував. Так само мовчки він привітався із господинею, що вийшла саме з хати, обняв дітей, згадавши й тих, що вмерли за час його нежитія в пустелі...

Отямився аж у кімнаті.

— Знаєш, — сказав Андрієві, що мовчки плакав, — я довго так цією миттю марив... Аж сам не свій... Сьогодні що, базарний день?

— Так... п'ятниця...

— Ходімо, друже, глянемо, — ожив ураз. — Для мене це мов одкровення, мов божий дар!..

— Я тільки трохи вмиюся, — сказав Андрій, всміхнувшись, як те дитя, крізь сльози. — Тобі також з дороги...

Небавом вийшли з дому. Все ще були обоє якісь немов напівчужі, так ніби роки розлуки пройшли між них розорою чи навіть ровом. Зиркали один на одного і полохливо ховали очі, наче було у тому вивченні недобре щось. Час марно не пролетів, на кожному лишив свій слід... Нещадний слід!..

— Ти сивий став... — зітхнув Тарас.

— А ти хіба не сивий?

Примовкли знов. Тарас дивився на ярмарковий рухливий люд, на речі, якими тут торгували, а з думки в нього не йшла реформа царська, що мала дати волю. Якусь-то панську, вділену од їх "щедрот"!.. Пани самі вирішували, як відпускати. Голих, в одній сорочці? А чи з землею? Скільки віддать землі й по скільки здерти викупу?.. Хрущов, з яким він їхав з Москви до Лихвина, про це лише й говорить. Як посланець від Харківщини возив проект реформи до Петербурга... Заворушилося собаче кодло! І жаль пускать, і хочеться побільше мати вигоди...

— Ну, як у вас із волею? — спитав Андрія.

— Балакаємо, проекти власні шлемо... — знизав Андрій плечима і спохмурнів.

— Ох, знали б ви, як тяжко її чекати, волі!

— Не так воно все просто...

— Віддав, що взяв — і всі діла!

— А як же ми, поміщики?

— Лишити й вам на потребу поля.

— Потреба в нас та у селян...

— Ви ліпші? Ви біла кість? Блакитна кров?

— Скажи, з якої речі я мушу все віддати тому, хто, може, моє добро проп'є узавтра в шинку? — спитав Андрій похмуро. — І хто робитиме на тій землі, яка мені залишиться? Тобі казати легко...

— А ти звільни своїх селян, віддай їм їхню землю і станеш також вільним!

— У мене жінка, діти... — сердито сказав Андрій. Торговиця їх закрутила в своєму вирі. То розвела, то знову зблизила поміж возів із глечиками, мисками, шлеями та різним іншим селянським скарбом. Довкола чулася солодкозвука, до сліз, до болю рідна співуча мова. Сипалися, мов із мішка, дотепні жарти, приказки. А скільки тут було красунь! Які обличчя, постава, рухи чоловіків!.. І це раби, ті чорні, темні люди, якими так гордує панство?

— Тарасе, я стомився, — спіймав-таки його Андрій. — Ходімо вже обідати.

— Поглянь, поглянь, Андрію, на цих людей, на цей народ! — прошепотів йому Тарас схвильовано.

— Оце з В'юнищ... Це з Андрушів... А ті он люди з Козинців...

— Для мене — всі з України! — різко спинив Тарас товариша. — Мої брати.

Андрій притих. Ішли базаром мовчки, заглиблені в свої думки. Тарас відчув, що знову його вгортає ота терпка відчуженість, яка було прибила йому велику радість повернення до Переяслава.

— А буде, буде воля? — спинив Андрія, мовби від нього все залежало. — Чи, може, знову все це лише обман?

— Сам імператор!.. Що ти!

— А Олександр, Миколин батько, не обіцяв, не загравав з народом і тими, хто вважав ганьбою кріпацьке рабство? Мені колись розказували у Рєпніних.

— Не встиг, напевно...

— Може, і Катерина Друга часу не мала звершити свої прожекти в дусі Дідро, Вольтера і Монтеск'є? Одна рука її листи писала до вільнодумців, а другою вона ж таки, Мінерва в образі імператриці, додушувала козацьку волю на Україні, стирала з лиця землі її останній сховок — Січ Запорозьку!

— Правда... — зітхнув Андрій.

Обідали — мов одбували. Мабуть, щось зруйнував у їхніх душах всевладний час, порушив ту колишню приязнь, що зовні ніби й витримала випробування долею. А може, їм зіпсувала зустріч розмова про майбутню волю для кріпаків? Андрій у цьому ділі... Та й що ти хочеш — власник кріпацьких душ, землі, з якою тяжко так розлучатися!..

— Мо', ще по чарці? — в'яло спитав господар.

— Досить, — сказав Тарас.

— Ти ж міг колись добряче...

— Був кінь, та з'їздився.

— Нелегко тобі пришилося у тій солдатчині?

— Пекельнішого чогось придумати не міг би й сам сатана... Порфирородний, чадолюбивий убивця, кат!

— Тихіше!.. Жінка, діти...

Тарас роздер ту сутінь, що напливла йому на очі, й перемінив розмову на веселіше:

— Поїду в Прохорівку, до Максимовичів, та й оженюсь! Марія пообіцяла знайти мені хорошу бідну дівчину...

— Що ж, бог у поміч. Добре надумав діло, брате, — сказав Андрій статечно, неначе сват. — Коли гукнеш, приїдемо тебе вітати.

— Дякую... Хто знає, як воно там буде...

Андрій примружив очі й отак, ледь-ледь усміхнений, озвався віршем:

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати...

Тарас згадав, що чув цей вірш, що знав його.

— Не впізнаєш? — спитав Андрій. Задумавшись, наморщив лоба й додав іще:

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі...

— Братику, — гукнув Тарас, — це ж мій давно загублений, забутий вірш! Ти, може, й інші знаєш?

Андрій розплився в усмішці, захвилювався, наче перед екзаменом. І став таким Андрієм, як був колись, до бід, які звалилися тоді на їхні голови...

Після обіду вирішили сьогодні ж, зараз же поїхати на ті місця, з яких Тарас побачив би й старий Дніпро, і кручі. Цей намір так розхвилював Тараса, що він не міг діждатися, коли зберуть, що треба, й позапрягають коней, і рушив пішки. Господи, як він чекав оцих хвилин, як довго й трудно до них ішов! Бувало, там, за Каспієм і за Уралом, він плакав, згадуючи Трубіж, церкви, заплави біля В'юнищ та Андрушів... Найглибше і найяскравіше йому запали в пам'ять картина круч Трахтемирова й Монастирка та вид із них на Переяслав і Задніпров'я! Він марив ними, снив наяву, і ось він тут. За кілька верст він знову взрить цю благодать, цей божий рай, і впевниться, що є вона на світі, що він таки дожив до щастя стати на цій великій тверді, над цим безкраїм обширом, під цим високим, ніби душа його народу, пречистим небом!..

Дивно, проте насправжня зустріч із рідним краєм була простіша й стриманіша, ніж він її собі намислив. І водночас схвильованіша. Дорога, верби, поле, яким котив зелені хвилі вітер, і диво-пісня жайворонка — все відзивалося в його душі, притлумлювало прогірклий біль. Оця трава медунка, цей білий цвіт ромашки, цей дрібнолистий терен...

Ліг на траву, незрячо вткнувся в пахощі землі та зела й слухав, як струменіє ніжне земне тепло до тіла, як зажива, вигоюється його душа...

— Диви, заснув... А може, вмер?.. — долинуло під стук коліс.

— Знемігся, бідний, вистраждався... — сказав Андрій.

Всміхнувся, нишком витер вологі очі й звівся.

— Чого б я ото вмирав... На волі, в такій красі!

— Знайомтесь, — кивнув Андрій на чоловіка, який сидів на возі. — Це Тарасович. Кирило, теж Григорович. Сусід і щирий приятель. А це — Тарас Шевченко.

Кирило скочив з воза й подав велику руку.

— Я ваш палкий прихильник!

— Мій? Чи моїх поезій?

— А це хіба не все єдино?

— Істинно... — сказав Тарас, подумавши. — Мене ж таки за вірші віддав сам цар в солдати... Й заборонив писати їх!

— І не писали?

— Де там! Хіба утерпиш...

Весело стрибнув на віз. Як молодий. Ще й ноги звісив. Гарно!..

— Паняй, Андрію! Як там старий Самойлов, варить щербу козацьку?

— Варить... на тому світі.

— Добрий був чоловік... Хай царствує!

Веселий настрій змінила тиха, вдумлива якась журба. Смерть не дрімає — косить, кладе людей в покоси — аж свист стоїть... Шурх, шурх!..

— А де тепер Сошенко? Не чув, бува? — спитав Андрія.

— Мабуть, і досі в Ніжині...

— Цей чоловік мене знайшов у Пітері, з неволі мудро визволив, — сказав уже Кирилові. — Зрадіє, як побачимося!..

— Вам тут усі радітимуть.

— Не всі, — заскалив око. — Є люди...

— Хто?

— Жандарми, їхні нишпорки...

— Зрадіють теж, — сказав Андрій, торкнувши коней віжками. — Така нагода вислужитися!..

— А я про це і не подумав, — тихо сказав Тарас.

— Будь обережний

— Треба... їх розвелося мов сарани. Куди не плюнь, то попадеш у нишпорку або жандарма!.. А ви не з них? — спитав рішуче у Тарасевича.

— Я?.. — спалахнув. — Ось скаже нехай Андрій!..

— Пробачте... Я став такий... Усіх би їх!..

Попритихали. Крізь стук копит раз по раз чувся високий голос жайворонка... Удалині, за ще не видимою рікою, знялись у небо кручі Правобережжя. Підсвічені вже надвечірнім сонцем, вони, здавалося, сягали хмар...

— Ти не забув ту риболовлю нашу за Андрушами? — тихо спитав Андрія Осиповича. — І ту картину-пісню, яка постала з Монастирища... Всі десять років муштри в незамкненій моїй тюрмі я жив тим дивним вечором і тим духовним злетом, що стався з нами на цих... на цих святих окрадених козацьких горах!..

— Я пам'ятаю... — озвався друг. — Не міг, було, дивитися, щоб не заплакати...

Затихли знову. Сокіл, — як і тоді! — кружляв привільне в небі... Пливли хмарки... Залиті скісно променями, світились верби...

Й не спостеріг, як став читати давні свої рядки про диво, що тримало його на світі й вело сюди, манило, як труби в рай...

Молюсь тобі, боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний владико,

Що дав мені добру силу

Пересидить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити

І твоєю красотою

Серце веселити...

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих,

І витать над ними...

— Експромт? — спитав Кирило, як він замовк.

— Ні.