Коцюбинський - Подарунок на іменини, Коцюбинський

- Не тре­ба!..

Од нес­по­дi­ван­ки й кри­ку, що впав, як стрiл, по­мiж ни­ми, лю­ди здриг­ну­лись в три­во­зi i мет­ну­ли очи­ма уго­ру, на ви­со­кi стi­ни яру­ги, на­че звiд­ти йшла на них не­без­пе­ка.

А До­ря все тiс­нi­ше ту­ливсь до ко­лiн, хо­ва­ючи стри­же­ну го­ло­ву в чор­нiй спiд­ни­цi, i вид­ко бу­ло, як здри­га­ли­ся пле­чi у нього вiд ди­тя­чо­го пла­чу.

- Не тре­ба!.. Не руш­те!..

Жiнка сто­яла хви­лин­ку - ви­со­ка, але якась од­ра­зу зiв'яла й не­щас­на. По­то­му наг­ну­лась i пок­ла­ла про­зо­ру ру­ку на ди­тя­чу го­лов­ку.

I так усе зас­тиг­ло в нi­мо­му че­кан­нi: жiн­ка, ди­ти­на, мос­ка­лi i на­чальство.

Першим опам'ятавсь по­лiц­мей­стер.

- Чия ди­ти­на? Заб­рать!..

Вiн не пiз­нав го­ло­су сво­го, але од то­го гру­бо­го кри­ку всi по­чу­ли се­бе вiльнi­ше, i кож­ний на­ма­гавсь по­ка­за­ти, що вiн не зля­кав­ся…

Карпо Пет­ро­вич ки­нувсь спов­ня­ти на­каз, од­нак по­чув, що не мо­же. Ко­лi­на зги­на­лись у нього i мерз­ли. Вiн се­бе пе­ре­мiг i по­бiг пiд­тюп­цем до ди­ти­ни, а шаш­ка йо­му за­ва­жа­ла, би­ла та плу­та­ла но­ги, чу­жi i без то­го.

Однак До­рю одiр­ва­ти бу­ло не­лег­ко. Вiн од­би­вав­ся всiм тi­лом i на­че в нес­тя­мi все пов­то­ряв з пла­чем, ще глиб­ше хо­ва­ючи го­ло­ву в теп­лi ко­лi­на:

- Не дам!.. Не хо­чу!..

Нарештi жiн­ка хит­ну­лась, од­дi­ле­на од ди­ти­ни. Кар­по Пе­т­ро­вич по­во­лiк си­на. По до­ро­зi пiд­няв До­рин кар­туз, об­тер ста­ран­но, хоч нес­вi­до­мо, ру­ка­вом гли­ну i по­нiс так в лi­вiй ру­цi.

- Татку, не тре­ба… тат­ку, не поз­во­ляй… - упи­равсь До­ря, але чу­ючи, що не вбла­гає батька, пiд­няв ку­лак вго­ру й кри­чав на­зад се­бе:

- Якиме! Не смiй! Я те­бе, стер­во…

- Цить! - ши­пiв батько й тяг йо­го да­лi.

Аж на го­рi вда­ло­ся До­рi вир­ва­тись iз рук. Вiн гля­нув в до­ли­ну й по­ба­чив: в по­вiт­рi, ося­яна сон­цем, гой­да­ла­ся дов­га чор­на фi­гу­ра. Пок­ру­ти­лась в один бiк - i ста­ла… По­то­му у дру­гий - i знов спи­ни­лась.

Тодi До­ря за­мовк, по­ди­вив­ся гост­ро на батька i хрип­ло ки­нув йо­му в ли­це:

- Хулiган. Осе­ле­дець.

Бiльше не встиг, бо по­ле­тiв у тра­ву, зби­тий ку­ла­ком з нiг.

***

Вони вер­та­лись до­до­му не та­кi вже па­рад­нi. Ла­ке­ро­ва­нi чо­бо­ти батька пок­ри­вав пил, ру­кав мун­ди­ра був в гли­нi. На но­венькiй гiм­на­зич­нiй ши­не­лi про­ти ко­лi­на зе­ле­нi­ла трав'яна пля­ма, а один гуд­зик жа­лiб­но ви­сiв на чор­нiй ни­т­­цi. Бi­ла ко­ня­ка, ще бi­лi­ша те­пер, на сон­цi, трю­ха­ла сум­но на трьох но­гах. Кар­по Пет­ро­вич не ди­вив­ся на неї. Си­дiв, од­вер­нув­шись од До­рi, i ту­по ду­мав. Вiн ба­жав До­рi доб­ра, а за­мiсть то­го дiс­тав нев­дяч­нiсть. Си­но­ва лай­ка го­рi­ла у ньо­му, на­че вiн на жи­во­му ви­пiк її. "Ху­лi­ган… осе­ле­дець…" I хто? Кiст­ка од йо­го кос­тi i кров од кро­вi.

Карпо Пет­ро­вич на­ма­гав­ся ду­мать про iн­ше. Хо­тiв се­бе за­пев­ни­ти, що у нього бу­ли важ­нi­шi спра­ви, над яки­ми тре­ба по­ду­мать. Те­пер гу­бер­на­тор на­пев­не ви­же­не з служ­би, а ди­рек­тор вик­лю­чить До­рю. З хо­лод­ком в сер­цi вiн чiп­ляв­ся за тi неп­риємнi дум­ки, уяв­ляв гу­бер­на­торський гнiв, свої бла­ган­ня, гуг­ня­вий ди­рек­то­рiв го­лос: "Нам про­тес­тан­тiв не тре­ба…" - i чув од­но­час­но, як щось йо­му за­ва­жає, не­мов ка­мiн­чик, що по­пав в чо­бiт. Отут, пiд бо­ком, си­дi­ла йо­го влас­на ди­ти­на, замк­нув­ши во­рож­не­чу у сер­цi, з якимсь пра­вом на батька, на йо­го вчин­ки, i су­ди­ла, на­че чу­же, а їй тре­ба бу­ло да­ва­ти од­по­вiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се йо­го дра­ту­ва­ло. Не мiг же вiн, батько i по­лi­цей­ський чи­нов­ник, яко­го бо­ялись на­вiть до­рос­лi, ско­ря­тись та ка­ятись пе­ред якимсь шмар­ка­чем. I вiн зно­ву упер­то чiп­ляв­ся за вся­кi дрiб­ни­цi, за роз­мо­ви з на­чальством, за не­ми­ну­чi сльози Су­сан­ни i на­вiть за ска­лi­че­ну но­гу ко­ня­ки - "Не пiд­ку­вав, стер­во…", - аби лиш за­си­пать i заг­лу­ши­ти те пе­ку­че i не­по­кiр­не, що му­ли­ло все­ре­ди­нi, на­че гост­рий ка­мiн­чик…

А До­ря, опус­тив­шись та впiр­нув­ши в тяж­ку ши­не­лю, ти­хо схли­пу­вав внут­рiш­нiм пла­чем. Пе­ред йо­го очи­ма все ще гой­да­лась чор­на фi­гу­ра. Раз в один бiк, раз в дру­гий… "Че­кай, - ду­мав вiн гiр­ко про батька, - бу­деш ти зна­ти, як я то­бi по­вi­шусь… За­бе­русь на го­ри­ще, здiй­му свiй по­яс, i нiх­то не по­ба­чить…" Йо­му ста­ло жал­ко се­бе. А мо­же б, кра­ще за­би­ти Яки­ма? Прий­де Яким до них на кух­ню i, як зви­чай­но, зас­не на ла­вi. То­дi До­ря вiзьме ти­хенько но­жа, на­то­чить… або нi, кра­ще со­ки­ру - i од­ру­бає Яки­мо­вi го­ло­ву по са­мi пле­чi.

Маленька пташ­ка упер­то лi­та­ла над го­ло­вою в До­рi. То пi­дiй­ма­лась, то опус­ка­ла­ся з пис­ком i з дрiб­ним трi­по­тiн­ням ко­рот­ких крил. Вiн за­цi­ка­вив­ся нею i дов­го сте­жив за її ле­том. Але рап­том зга­дав свої iме­ни­ни i лег­ку ру­ку, що так нiж­но гла­ди­ла йо­го по го­лов­цi, - i зно­ву ти­хо зап­ла­кав.

"Будеш ти зна­ти… ах, бу­деш ти зна­ти, як я то­бi по­вi­шусь…"

Крiзь теп­лi сльози, важ­кi i ве­ли­кi, в яких все розп­ли­ва­лось, не­ви­раз­но мелька­ли вер­би i те­лег­раф­нi стов­пи. Во­ни од­ри­ва­ли­ся од зем­лi, пi­дiй­ма­ли­ся вго­ру i ти­хо гой­да­лись… Раз в один бiк, раз в дру­гий…

Сiчень 1912, Капрі.