Коцюбинський - Подарунок на іменини, Коцюбинський

***

Карпо Пет­ро­вич Зай­чик, око­ло­доч­ний над­зи­ра­тель, вер­нув­ся на­реш­тi з служ­би до­до­му. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був го­ло­ден i злий. Скри­пiв чо­бiтьми, гри­мав две­ри­ма. Ба­зар­нi лай­ки i гар­ми­дер участ­ка ще кле­ко­тi­ли у ньому, сер­ди­то во­ру­ши­ли гу­би i квад­ра­то­ве ли­це, на­ли­ли кров'ю ку­лак, ще важ­чий од гру­бо­го перс­ня. Ввiй­шов у свiт­ли­цю, ляс­нув по-офi­церськи ла­ке­ро­ва­ним чо­бо­том в чо­бiт i з до­са­дою ки­нув кар­туз на вiк­но. Але од то­го ру­ху пiдс­ко­чив на лут­цi жiн­чин без­зу­бий гре­бiнь i лег­кий, зби­тий жму­ток бруд­но­го во­лос­ся вче­пив­ся до ру­ка­ва.

- Фу-ти! Бар­дач­нi звич­ки!..

Сухий, га­ря­чий, весь в по­ро­сi, день вже гас за вiк­ном. На сто­лi ка­ла­мут­не бi­лi­ли двi по­рож­нi та­рiл­ки, а пе­ре­ки­ну­та лож­ка ло­ви­ла у се­бе чер­во­ний вiдб­лиск за­хо­ду.

- Сусанна!

- Несу! - обiз­вав­ся з гли­бин десь низький, осип­лий го­лос.

Карпо Пет­ро­вич при­мос­тив­ся за сто­лом i роз­щiб­нув мун­дир. Йо­му бу­ло душ­но. Су­кон­ний ко­мiр тер шию, а кi­тель ще й до­сi пе­руть!.. Во­ни пе-еруть!.. I лед­ве стри­мавсь од гру­бої лай­ки. Не­терп­ля­че по­щи­пу­вав хлiб i жу­вав, со­пу­чи но­сом. Ла­ке­ро­ва­нi чо­бо­ти дрiб­но скри­пi­ли пiд сто­лом. У две­рях з'яви­лась Су­сан­на. Прик­ри­ва­ючи па­рою стра­ви вид, м'який i бi­лий, як з си­ро­во­го тiс­та, во­на проп­ли­ла од по­ро­га до сто­лу, мов лiт­ня хма­ра, в своїх мус­лi­нах, по яких лiз­ли уроз­тiч якiсь безг­луз­дi ла­па­тi квiт­ки.

- Мусила грi­ти… все про­хо­ло­ло…

- А ти б не роз­ки­да­ла своєї ку­де­лi по всiх кут­ках… Су­сан­на зро­би­ла ве­ли­кi очi.

- Де?

Карпо Пет­ро­вич одiг­нув па­лець, ткнув ним на­зад се­бе, в вiк­но, й зас­тиг у гнi­ву ви­ряч­ку­ва­тих очей та чер­во­но­го ку­ла­ка.

- Бардачнi звич­ки!..

- Цс… - цик­ну­ла жiн­ка на нього, - там До­ря.

Карпо Пет­ро­вич ско­са пог­ля­нув на щiл­ку в две­рях, звiд­ки про­би­ва­ло­ся свiт­ло, i те­пер тiльки по­чув дзвiн­кий хло­п'я­чий го­лос, який без­пе­рес­тан­ку спi­вав:

- Сiм раз по вi­сiм - п'ятде­сят шiсть… сiм раз по вi­сiм - п'я­т­де­сят шiсть.

Се йо­го зас­по­коїло зра­зу. На­хи­ливсь над та­рiл­кою i по­ти­ху по­чав сьорба­ти юш­ку, об­во­дя­чи iн­ко­ли оком свiт­ли­цю.

В кут­ку, пiд об­ра­за­ми, бли­ма­ла мерт­во лам­пад­ка, з ета­жер­ки зви­са­ло но­веньке гiм­на­зич­не пальто, лов­ля­чи в гуд­зи­ки гост­рi чер­во­нi блi­ки.

Хiба завт­ра не­дi­ля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн за­був? Завт­ра ж До­ри­нi iме­ни­ни…

Сусанна, вип'явши зад у ве­ли­ких ла­па­тих квiт­ках, зби­ра­ла з по­мос­ту своє во­лос­ся.

Бардачнi звич­киї.. Зга­дав! Ну, i бу­ла в бур­деї, але по­то­му во­ни за­кон­но звiн­ча­лись. Хi­ба з неї не вiр­на жiн­ка? Раз, прав­да… Та ко­ли б не во­на, ко­ли б не пiш­ла на нiч до по­лiц­ме­й­сте­ра, кис би й до­сi в пи­сар­чу­ках… А те­пер - над­зи­ра­тель. До­рю в гiм­на­зiї учать, i са­ма каз­на­чей­ша у них бу­ває…

Кров за­ли­ва­ла Су­сан­нi шию, i тiльки зморш­ки на шиї бi­лi­ли, як крей­дя­нi.

Вона сер­ди­то вий­шла з кiм­на­ти.

Карпо Пет­ро­вич жу­вав i в за­ду­мi м'яко та­ра­ба­нив пуч­ка­ми в стiл.

- Доря!

Доря став на по­ро­зi, сi­рий й незг­раб­ний у своїх дов­гих, аж до пiд­ло­ги, гiм­на­зич­них шта­нах, а батько ди­вив­ся на йо­го но­ги, нег­нуч­кi й гру­бi, як в сло­не­ня­ти.

- Тебе сьогод­нi пи­та­ли?

- З ге­ог­ра­фiї п'ять.

- А ти ча­сом не то­го… не бре-бре?

Доря об­ра­же­но чмих­нув i пiд­няв вго­ру бi­лас­тi чуб­ки.

- Їй-богу, сам ба­чив… А Ко­зе­ро­го­вi па­ру влi­пи­ли.

- Що се за Ко­зе­рiг?

- Там один в нас… Дорька Сос­новський…

- Вiце-губернаторський син?

- Ми йо­го доб­ре сьогод­нi нам'яли. Аж кров но­сом пiш­ла…

Карпо Пет­ро­вич по­чув хо­ло­док пiд мун­ди­ром. Та­кий зна­й­омий i неп­риємний, з яким завж­ди стрi­чав на­чальство.

- Дорь-ка! - крик­нув вiн стро­го. - Руш ме­нi тiльки ще хоч ра­зок - я то­бi дам!..

Фу-ти, ну-ти, гос­по­ди бо­же… вi­це-гу­бер­на­торський син…

Вiн пiд­няв па­лець в важ­ко­му перс­нi i на­ки­вав.

Сусанна унес­ла лам­пу i при­су­ну­ла стра­ву. Чо­ло­вiк не ди­вив­ся на неї, ще ско­ва­ний зди­во­ван­ням й жа­хом.

Масна пля­ма ви­раз­но за­чор­нi­ла при свiт­лi на но­венькiм сук­нi мун­ди­ра.

- Їж… про­хо­ло­не… - на­га­да­ла йо­му Су­сан­на.

Вiн по­чав їсти хти­во i не­охай­не, бриз­кав со­усом на ска­терть i жвя­кав ро­том, а на гу­бах у нього, блис­ку­чих й чер­во­них, гра­ла лег­ка ус­мiш­ка. Вiн був за­до­во­ле­ний вреш­тi. Те, що йо­го хло­пець звав­ся так са­мо, як i вi­це-гу­бер­на­то­р­ський син, що во­ни ра­зом учи­лись i що До­ря зва­жив­ся би­ти та­ке па­не­ня, - спов­ня­ло йо­го ра­дiс­ним по­ди­вом. От хоч би й вiн, Кар­по Пет­ро­вич. Вiн но­сив бi­лi по­го­ни i шаш­ку, як офi­цер… Йо­го бо­ялись, бо мiг зро­би­ти лю­дям ба­га­то ли­ха… А про­те му­сив ви­тя­га­ти­ся в струн­ку та ко­зи­ря­ти то­му шма­р­ка­че­вi че­рез те тiльки, що був си­ном йо­го на­ча­ль­ст­ва. Який був вiя щас­ли­вий, ко­ли йо­му вда­лось од­но­го ра­зу пiд­са­ди­ти па­ни­чи­ка то­го у фа­етон, а от йо­го До­ря… Хе-хе!..

Сусанна тим ча­сом таємни­чо щось прик­ри­ва­ла в кут­ку на ка­на­пi та три­вож­но пог­ля­да­ла на две­рi, за яки­ми бу­бо­нiв До­ря уро­ки.

- Чого ти смiєшся?

Вiн по­шеп­ки роз­ка­зав їй, що чув од До­рi, i обоє дов­го ос­мi­ха­лись до се­бе очи­ма.

- Хе-хе!

- Хi-хi!

- Завтра наш До­ря кiн­чав де­ся­тий рiк… - мрiй­но обiз­ва­лась Су­сан­на, одк­рив­ши зiп­со­ва­нi зу­би, i одiг­ну­ла рi­жок по­душ­ки, звiд­ки щось заб­ли­ща­ло.

- Покажи, Су­зя… що там та­ке? Кар­по Пет­ро­вич пiд­няв­ся з-за сто­лу, по­хи­тав­ся на блис­ку­чих од ла­ку чо­бо­тях i пi­дiй­шов до ка­на­пи.

- Цс… - пис­ну­ла сла­бо Су­сан­на, ко­лих­нув­ши важ­ки­ми гру­дьми, i всiм м'яким тi­лом, як тiс­том, що ви­лiз­ло з дi­жi, на­ва­ли­ла­ся на по­душ­ку.

- Потому по­ка­жу… А ти що йо­му по­да­руєш?

Карпо Пет­ро­вич ляс­нув у пальцi. Фу-ти, ну-ти! Йо­го ни­зь­ке чо­ло, що за­бi­га­ло у за­росль во­лос­ся, як мiл­ке пле­со у ло­зи, пок­ри­ли зморш­ки. Вiн одк­рив ро­та i тро­хи по­ду­мав.

- Я…

Але Су­сан­на по­лох­ли­во за­ма­ха­ла на нього ру­ка­ми. Ще До­ря по­чує!

Доря їм за­ва­жав. Во­ни хо­тi­ли, щоб вiн швид­ше йшов спа­ти.

За две­ри­ма чу­лось ше­лес­тiн­ня сто­рi­нок, ля­пан­ня книж­кою в стiл i сер­ди­те бур­чан­ня.

- Чого ти там, До­рик?

Вiн став на по­ро­зi, з чор­ни­лом на ло­бi й на пальцях, i кис­ло пхинькнув:

- Задачi не мо­жу рi­ши­ти.

- Фу-ти, ну-ти! От яке го­ре… А по­дай-но сю­ди за­да­чу, по­ди­ви­мось, що се за звiр.

Карпо Пет­ро­вич по­ти­рав ру­ки, як доб­ро­душ­ний вед­мiдь пе­ред ули­ком ме­ду.

Вiдставив да­ле­ко книж­ку i чи­тав, на­че ра­порт:

- Троє куп­цiв по­дi­ли­ти­ся ма­ли… Ти уяви со­бi троє куп­цiв, нап­рик­лад - наш Сруль, Iцько i Пiнька… Здається не труд­но… Дру­гий мав гро­шей два ра­зи бiльше, нiж пер­ший… Ро­зу­мiєш, як пер­ший, а тре­тiй стiльки, як тi два ра­зом... Зна­чить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зро­зу­мiв? Се ж ду­же прос­то.

Але Кар­по Пет­ро­вич i сам не вi­рив, що це так прос­то. Вiн плу­тав, кри­чав на До­рю, ти­цяв гру­бим пальцем в за­дач­ник, на­че хтiв роз­ду­ши­ти всiх