Коцюбинський - Подарунок на іменини, Коцюбинський

трьох куп­цiв, i вреш­тi так впрiв, що До­рi неп­риємно бу­ло ди­ви­тись на ряс­нi кра­пе­ль­ки по­ту на чо­лi в батька.

- Iдiотська за­да­ча! Чо­го вас там вчать! Вiн з злiс­тю од­ки­нув од се­бе за­дач­ник i пiд­няв­ся сер­ди­тий та збен­те­же­ний вкрай.

- Як во­ни му­чать бiд­них дi­тей!.. - обу­ри­лась пал­ко Су­сан­на, теж од нап­ру­жен­ня мок­ра пiд хма­рою пиш­них мус­лi­нiв.

Але До­ря рап­том блим­нув очи­ма, вда­рив се­бе олiв­цем в лоб i в двi хви­ли­ни за­до­вольнив куп­цiв.

- Теж арих­ме­тик! - на­па­лась на чо­ло­вi­ка Су­сан­на. - Не мiг роз­дi­ли­ти кiлька руб­лiв…

I об­ня­ла щас­ли­вим оком сi­ру фi­гу­ру си­на, чу­жу не­на­че в дов­гих, аж до пiд­ло­ги, шта­нах.

- "Арихметик"!.. Мов­ча­ла б, ко­ли ска­за­ти не вмiєш! - бурк­нув сер­ди­то Кар­по Пет­ро­вич. - У ме­не свої за­да­чi… По­бу­ла б хоч раз на дi­журст­вi.

Вiн на­вiть за­був у за­мi­шан­нi ляс­нуть по-офi­церськи чо­бо­том в чо­бiт.

Вийняв з шта­нiв важ­кий порт­си­гар, теж офi­церський, зва­жив йо­го в ру­цi i за­ку­рив па­пi­рос­ку.

Зелене свiт­ло од лам­пи м'яко зли­ва­лось з ро­же­вим, що стi­ка­ло з-пiд об­ра­за у кут­ку, но­вi гуд­зи­ки на гiм­на­зич­нiй ши­не­лi го­рi­ли, як са­моц­вi­ти, а си­нiй дим па­пi­рос­ки хви­лю­вав лег­ко у теп­лiм за­тиш­ку ха­ти. До­ря зно­ву бу­бо­нiв за две­ри­ма.

Карпо Пет­ро­вич зняв з ета­жер­ки ши­не­лю i м'яв у до­ло­нi сук­но.

- Матерiал доб­рий, здається… i по­шив не­по­га­но… Вiн лю­бов­но пог­ла­див ши­не­лю i зно­ву по­вi­сив на мiс­це.

- Ах, який До­ря смiш­ний! Одяг­ся вран­цi, нак­лав кар­туз i став на по­ро­зi у моїй спальнi. А я бу­ла ще в со­роч­цi, тiльки що вста­ла, та як крик­ну з пе­ре­по­ло­ху, що хтось чу­жий увi­й­­шов… По­то­му ми дов­го смi­ялись…

- Скiльки взяв Шмуль за кар­туз?

- Рубель двад­цять од­да­ла… Бо­жив­ся, що втра­тив трид­цять ко­пiй­ок…

- Ах, су­чий син… Бiльше руб­ля не тре­ба бу­ло да­ва­ти. Де ж той кар­туз?

Вона по­да­ла йо­му йо­го, зняв­ши обе­реж­но з стi­ни, де ви­сiв об­раз, а вiн дов­го лю­бу­вав­ся но­вим срiб­лом лис­точ­кiв - не­з­ро­зу­мi­лим i таємним для нього сим­во­лом шкiльної му­д­­рос­тi.

Потому їх очi стрi­лись й за­ся­ли, по­ро­зу­мiв­шись без слiв.

- Хе-хе! Як, шельма, ско­ро рi­шив за­да­чу!

- Хi-хi… i з ге­ог­ра­фiї п'ять.

Їх ще бiльше тi­ши­ло те, що вi­це-гу­бер­на­торський син дi­с­тав лиш па­ру.

Доря прий­шов ска­за­ти доб­ра­нiч.

Вони ли­ши­лись са­мi.

Тодi Кар­по Пет­ро­вич не­терп­ля­че на­ки­нувсь на жiн­ку:

- Показуй, що ти ку­пи­ла?

Але Су­сан­на i са­ма вже вий­ма­ла з-пiд по­душ­ки да­ру­нок. Опус­ти­лась на по­мiст се­ред бi­лих хвиль сук­нi, i пiд важ­ки­ми грудьми у неї су­хо зат­рi­ща­ла пру­жи­на.

Вiн теж з скри­пом чо­бiт при­сiв бi­ля жiн­ки, ма­ло не за­ди­х­нув­шись од со­лод­ко­го за­па­ху пуд­ри з її ли­ця.

Нарештi бля­ша­ний па­ро­хо­дик вис­лиз­нув з рук i поп­лив по по­мос­тi, по­ри­на­ючи но­сом, не­мов на хви­лях, та спов­ня­ючи ха­ту гост­рим дир­чан­ням ме­та­лу.

- Як, ти ду­маєш, Кар­пе, До­рик бу­де ра­дий?

Карпо Пет­ро­вич не од­по­вiв нi­чо­го. Вiн мовч­ки сте­жив за па­ро­хо­дом i, ко­ли той за­че­пив­ся за нiж­ку стiльця, од­че­пив та пус­тив да­лi. По­то­му ще раз нак­ру­тив.

- Прийми свiй хвiст! - не­терп­ля­че гу­кав на жiн­ку, ко­ли па­ро­хо­дик ткнувсь но­сом в її спiд­ни­цю. - Роз­сi­лась!..

Вiн на­вiть ла­зив за ним по по­мос­тi.

Сусанна си­дi­ла щас­ли­ва, одк­рив­ши зiп­со­ва­нi зу­би, вся в тi­нях од ши­ро­ко­го ко­ла во­лос­ся, на двi тре­ти­ни чу­жо­го.

Пароходик дир­чав.

Врештi Кар­по Пет­ро­вич звiв­ся на но­ги. Пе­ре­вiв очi од ця­ць­ки на жiн­ку i пре­зир­ли­во плямк­нув гу­ба­ми.

- Ет, чорт зна що…

- Як чорт зна що? - зди­ву­ва­лась Су­сан­на.

- Авжеж… Не прис­та­ло йо­му за­бав­ля­тись цяцька­ми.

- Багато ти знаєш по­за своїм участ­ком. Ти б по­ди­вив­ся, як До­ря ще й до­сi одя­гає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"!

Сусанна од нев­до­во­лен­ня скис­ла й осi­ла, як тiс­то в дi­жi.

- Цiкаво, що ти при­ду­мав?

Карпо Пет­ро­вич рап­том за­сяв. Ли­це йо­го ос­вi­ти­ла доб­ра ус­мiш­ка, i теп­ло спах­ну­ли очi.

- Я йо­му цяцьки не по­да­рую… Я для нього та­ке при­ду­мав…

Вiн на­вiть уро­чис­то пiд­няв па­лець в важ­ко­му перс­нi.

- Я для нього та­ке при­ду­мав, що… Фу-ти, ну-ти! За­па­м'я­тає до смер­тi. На­вiть вi­це-гу­бер­на­торський хло­пець не змо­­же то­го по­ба­чить, що я по­ка­жу До­рi… Не­хай…

- Та не тяг­ни ж бо…

- Нехай має чим зга­ду­вать батька. Бу­де ста­рий - уну­кам роз­ка­же… От, ска­же, був я ди­ти­ною ще, а мiй по­кiй­ний ба­ть­ко…

- Карпе! Ну, чо­му ти не ска­жеш од­ра­зу? Су­сан­на аж пхи­нь­кну­ла з не­терп­ляч­ки.

Тодi Кар­по Пет­ро­вич наб­ли­зив­ся до неї, ви­тяг чер­во­ну шию, на­щось зни­зив го­лос до ше­по­тiн­ня:

- Я по­ве­зу йо­го завт­ра ди­ви­тись, як бу­дуть вi­шать.

- Ах, ах! - на­ля­ка­лась Су­сан­на. - Як мож­на ди­ти­ну…

- "Дитину, ди­ти­ну"… - пе­рек­ри­вив­ся Кар­по Пет­ро­вич.

Власне ди­ти­ну. Хi­ба йо­му не цi­ка­во? Ди­ти­на ще кра­ще за­­тя­мить. Тре­ба, щоб во­на ма­ла вра­жен­ня, щоб в неї ли­ши­лись згад­ки на цi­ле жит­тя. А во­на ду­має як? Гла­ди­ти по го­лов­цi та три­ма­ти бi­ля спiд­ни­цi?

Вiн вже кри­чав i своїм кри­ком вга­няв в м'яке тi­ло Су­сан­ни свiй план.

- Ви-хо-ву-вать тре­ба!..

- Ах, ах! - во­на зiт­ха­ла i вит­рi­ща­ла очi на чо­ло­вi­ка. - А мо­же, й справ­дi! Не­хай би по­ба­чив. Нi, та­ки справ­дi не­хай би… Чи ще до­ве­деться уд­ру­ге. Скiльки є дi­тей: i в каз­на­че­й­­шi, i в по­лiц­мей­сте­ра… а нiх­то не по­ба­чить, лиш До­ря…

Вона звик­ла до дум­ки. По­ду­ма­ти тiльки: по­ди­ви­тись, як бу­дуть вi­шать лю­ди­ну. Во­на i са­ма б хо­тi­ла. Ах, Дорька, щас­ли­вий…

Забувала про Дорьку i всi дум­ки звер­ну­ла на се­бе. їй бу­ло гiр­ко. Про­жи­ла на свi­тi до трид­ця­то­го ро­ку, а нi ра­зу не до­ве­ло­ся нi­чо­го та­ко­го по­ба­чить. Хi­ба Кар­по ко­ли по­ду­мав про неї? Си­ди цi­лий вiк в кух­нi, баб­рай­ся у по­ми­ях i нi­ко­ли то­бi нi приємнос­тi, нi роз­ва­ги…

- А ко­го вi­ша­ти бу­дуть? - блис­ну­ла во­на очи­ма. Кар­по Пе­т­ро­вич за­ва­гавсь на хви­ли­ну i вреш­тi мах­нув ру­кою.

- Ну, доб­ре. Ти знаєш, Су­зя, ме­нi не вiльно про се го­во­ри­ти. Я то­бi ска­жу, а ти - гля­ди ме­нi - ша! Анi сло­веч­ка нi­ко­му. Вi­шаєм жiн­ку, що ки­ну­ла в гу­бер­на­то­ра бом­бу.

- Ах, ах! Ти її ба­чив? Мо­ло­да, гар­на? От би цi­ка­во… Го­луб­чи­ку, Кар­пе… я б… я б збо­ку де-не­будь… Кар­по Пет­ро­вич за­­ма­хав з ля­ку ру­ка­ми:

- Фу-ти, ну-ти! Тiльки те­бе бра­кує. Ме­нi i з Дорькою труд­но…

Сусанна на­ду­лась. Завж­ди отак. Про неї не дба­ють.

Однак її нев­до­во­лен­ня ско­ро по­гас­ло в тур­бо­тах про До­рь­ку.

Вони дов­го ра­ди­лись вдвох з чо­ло­вi­ком, ко­ли бу­ди­ти хлоп­ця, як йо­го одяг­ти, чи пус­кать до гiм­на­зiї завт­ра…

Можна б зро­бить йо­му свя­то.

- Само со­бою! - роз­ве­се­лив­ся Кар­по Пет­ро­вич. - Не­хай по­гу­ляє!..

Вiн був у чу­дес­нiм наст­рої. Нас­вис­ту­вав вальс, який те­пер щод­ня гра­ли у цир­ку, i бив чо­бо­том в чо­бiт, як пол­ко­вий офi­цер.

- За ка­та, пев­но. Яким… - ки­ну­ла на­че