Мирний - Лихо давнє й сьогочасне, Мирний

Федір зно­ву бу­ло ки­нув­ся цілу­ва­ти па­на, та Олексій Іва­но­вич ос­теріг.

- Буде, бу­де вже, Фе­до­ре! А то ти зра­зу всі поцілун­ки вит­ра­тиш - на дру­ге й не зос­та­неться!..

Федір, п'яний, у своєму пиш­но­му уборі, по­ко­ли­вав че­рез двір. Ма­ри­на піддер­жу­ва­ла йо­го, щоб ча­сом, бу­ва, він не впав. Усі дво­рові витріщи­ли­ся на них, як во­ни про­хо­ди­ли дво­ром. Бу­ли такі, що й насміха­ли­ся.

- Он як но­во­го ку­ма приб­ра­ли, як то­го снігу­ря!

- Та й кум же наб­рав­ся - лед­ве но­ги во­ло­че!

- Бо важ­ка, бач, ро­бо­та бу­ла!

А чи бу­дуть же й ку­ма на стай­ню во­ди­ти, як і всіх?

- А чо­му ж? Кум хрес­тив, то й ку­ма пох­рес­ти­ти. Так го­моніли між со­бою дво­рові, а про­те все-та­ки ко­жен за­ви­ду­вав, що Фе­до­рові ви­па­ло та­ке щас­тя. Та й Федір не таївся з ним. Він, прос­ту­ючи че­рез яр до своєї ха­ти, тілько й знав, що плес­кав про нього.

- От ти й знай!.. Ота­ке! - го­монів сам з со­бою. - І наїли­ся, і на­пи­ли­ся, і… діло зро­би­ли… Те­пер ти Фе­до­ра го­ли­ми ру­ка­ми не бе­ри!.. Федір - панів кум, Федір - батько хре­ще­ний йо­го си­нові!.. Он то що Федір! Он то як!.. А ти ду­мав як?.. - І Федір, зу­пи­ня­ючись і ко­ли­ва­ючись, ти­кав пе­ред се­бе пальцем, ніби ба­чив пе­ред со­бою ко­го дру­го­го, що пе­ре­чив йо­му. Потім, по­хи­тав­шись, зно­ву йшов.

Вийшовши на­го­ру, вже пе­ред ха­тою, він зно­ву зу­пи­нив­ся й Ма­ри­ну зос­та­но­вив.

- Марино! - по­вер­нув­ся він до неї,- Ти мені от що ска­жи: хто я та­кий?

- Хто ж! Звісно, батько!

- Ні, бре­шеш! Я кум панський, а ти - ку­ма. Ну, а Хівря що?.. От що ти мені ска­жи - Хівря що?.. Я - кум, ти - ку­ма, а Хівря - ду­ля з хвос­том!.. От ти й знай,- до­дав Федір, при­дер­жу­ючи Ма­ри­ну за ру­кав.

- Та годі вже вам базіка­ти! Хоч ме­не пустіть; я впе­ред піду, бо, мо­же, там ма­тері тре­ба в чо­му до­по­мог­ти,- ска­за­ла Ма­ри­на, од­во­дя­чи йо­го ру­ку.

- Ну, то йди… йди! І я прий­ду… Ти ду­маєш - мо­же, не втрап­лю?.. Ут­рап­лю! А як по правді роз­суди­ти, то все-та­ки на моє вий­де, що Хівря - ду­ля з хвос­том! Бо я, зна­чить, кум, а ти - ку­ма, а Хівря? - па­тя­кав Федір сам з со­бою, ко­ли­ва­ючись у присінки.

Тілько що Федір ус­ту­пив у ха­ту, як йо­го ще на по­розі привітав нес­тям­ний крик.

- Ох, моя матінко, моя го­лу­бонько! На ко­го ж ти нас по­ки­ну­ла? - го­ло­си­ла Ма­ри­на над по­мершою матір'ю.

Федора на­че в гру­ди ку­ла­ком ше­леп­ну­ло. Він хит­нув­ся, тро­хи не впав, от­же всто­яв і на­че бадьоріше підійшов до по­лу, де ле­жа­ла мерт­ва Хівря, а над нею, при­пав­ши, го­ло­си­ла Ма­ри­на.

- Умерла?- промовив Федір.- Так швид­ко? От ти й знай!.. Хоч би бу­ло до­ве­ло­ся по­ба­чи­ти їй, які ми те­пер, доч­ко, ста­ли з то­бою! Шко­да!.. Покійни­ця доб­ра бу­ла лю­ди­на: вік з нею зжи­ли, а не би­ли­ся, не ла­яли­ся,- про­мо­вив він із жа­лем, по­ди­вив­ся на хо­лод­не Хіври­не ли­це, на її мертві очі, потім по­ло­жив ру­ку дочці на спи­ну.

- Марино! Годі, не плач… Мо­же, во­но й кра­ще, що гос­подь її прий­няв… Бо що во­на та­ке бу­ла між на­ми?.. Я - кум, ти - ку­ма, а во­на?.. Не плач! - потішав п'яний Федір свою доч­ку.

Марина не слу­ха­ла батька, навіть не гля­ну­ла на нього, а ще дуж­че за­го­ло­си­ла…

Того ж та­ки ве­чо­ра, по­вер­та­ючись з по­ля до­до­му, го­моніли од­ра­дя­ни про нес­подіва­не Фе­до­ро­ве щас­тя, жал­ку­ва­ли, що без­та­ланній Хіврі не до­ве­ло­ся й на­раду­ва­ти­ся тим нес­подіва­ним щас­тям. "Тут би тілько жи­ти та бо­га хва­ли­ти, а во­на візьми та й ум­ри!" - го­моніли лю­ди.

Один тілько вівчар Улас, білий, як мо­ло­ко, діду­ган, що й побілів, па­су­чи ота­ри овець, і не знав та й не приз­на­вав іншо­го щас­тя на світі, як бу­ти біля овець,- один тілько він якось глу­хо бу­бонів сам з со­бою:

- Толкуються! Про що тол­ку­ються? Про по­за­торішні вишк­вар­ки!.. Тоді ска­жеш гоп, як вис­ко­чиш!.. Ко­ли б ще не до­ве­ло­ся Фе­до­рові гірки­ми слізьми по­ли­ва­ти те по­ку­ман­ня. Все брид­ня на світі, ок­ре­ме пра­вед­но­го бо­га та вівці сми­рен­ної… Та хоч ніко­му ли­ха не за­подіє-смир­на! А то все брид­ня на світі та ома­на!..

Одначе лю­ди не звер­та­ли ува­ги на ті Ула­сові речі.

- Старий став - з ума ви­жив… Що не ка­жи, як не вер­ти, а все-та­ки Федір - кум панів! - плес­ка­ли во­ни.

Через тиж­день, як по­хо­вав Федір з Ма­ри­ною Хіврю, їх пе­ре­ве­ли у двір. Ма­ри­ну - пря­мо в гор­ниці до си­на Пет­ра прис­та­но­ви­ли, а Фе­до­рові, по­ки ще бу­ду­ва­ла­ся зад­ля нього ха­та в сад­ку, на­ка­за­но в при­каж­чи­ка в хаті пе­ре­бу­ти.

Живе Федір у дворі, як у бет" за па­зу­хою. Все йо­му є, чо­го ду­ша ба­жає: чи їсти - то їсти і пи­ти-то й пи­ти, чи на­ря­диться в що-і на­рядів уся­ких Фе­до­рові на­ши­ли. Не знає Федір, де те все бе­реться, не­ма йо­му ні про що тур­бо­ти, не знає він ніяко­го кло­по­ту - все те не­на­че з не­ба па­дає.

- Ану, Фе­до­ре, панів ку­ме! Час тобі вста­ва­ти - ро­бо­та важ­ка те­бе жде… Тре­ба на­ду­ма­ти, де то йо­го цілісінький день діти,- насміхається Федір, про­ди­ра­ючи очі, як уже сон­це геть-геть підіб'ється.

Кепкує Федір із сво­го нес­подіва­но­го щас­тя й радіє йо­му. А про­те сам не знає, чо­го частіш по­ча­ло за­па­да­ти йо­му на дум­ку йо­го тру­до­ве жит­тя у своїй кри­во­бокій ха­тині, йо­го Хівря - та­ка клопітли­ва та нес­покійна. "Доб­ра бу­ла во­на жінка!"- ду­ма він, і ту­га, ти­хо підкрав­шись, щи­пає йо­го за сер­це, в душі жаль про­ки­дається: чо­го Хівря так швид­ко вмер­ла? "От би ко­ли за­жи­ли з нею! Не кло­по­та­ли­ся б: все є… Не привів же гос­подь!"- ду­ма Федір, а жаль роз­рос­тається в йо­го душі дуж­че, ко­пир­сає в серці глиб­ше; йо­му вже шко­да й сво­го тру­до­во­го жит­тя.

- Хоч і важ­ко бу­ло, ча­сом гірко бу­ло, а все бу­ло чим жи­ти, об чо­му кло­по­та­ти­ся! А те­пер? Усе є, всього до­волі, а жінки не­має, доч­ки не­має… про­па­ла сім'я! Все врозтіч пішло, шке­ре­берть за­ко­пир­са­ло! - тро­хи не з пла­чем скар­житься Федір.

Поки ще жив у дворі, у при­каж­чи­ковій хаті, то бу­ло йо­му хоч з ким по­го­моніти, сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, і ту­га йо­го не так дійма­ла. А як пе­рей­шов він у са­док, у свою ха­ту, як зос­тав­ся сам собі, без ро­бо­ти, без кло­потів,- тоді ту­га, мов га­дю­ка, вп'яла­ся в йо­го сер­це, не­ми­ло­серд­но сса­ла, ку­са­ла. Важкі дум­ки ок­ри­ва­ли йо­го го­ло­ву, не да­ва­ли ніччю спа­ти. Він не знав тоді, що йо­му ро­би­ти, де