Люко Дашвар - Село не люди
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.
– То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?!
Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув – захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.
– Йо… Та що ж це зі мною робиться?! – шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. – Ні, ні… Йди вже! Йди геть!
Катерина підхопилася, ніби його слова почула.
– Піду…
І – бігом із гори. Співає:
Ой летіли дикі гуси,
А за ними і Катруся!
Ой летіли, ґелґотали,
Милій Катрі щастя дали!
Ой-йо…
Ти тримай його, дівчино,
Не в кишені і не в скрині!
Пригорни його до серця,
Хай воно від щастя б’ється!
Ой-йо… Йо!
Чоботи під курганом – чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.
– Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають….
Тихо.
Дівка плечима знизала, пакет підхопила.
– Отак завжди. Здалося… Піду.
– Іди, йди… – молив під копою Роман. – Геть, геть…
Катерина йшла неквапно. Зупиниться, квітку зірве, знову рушить.
Баба Килина гріла старі кістки на сонці біля мазанки. Поряд нерівно дихали два старезні, як сама Килина, пси.
– Рудий! Чубчику! Гості до нас, – мовила Килина.
Пси слухняно підвели голови – і знову опустили: мовляв, із такою гостею, бабо, ти й без нашої допомоги впораєшся.
Катерина й до того ніби через силу до мазанки йшла, а псів побачила, то й зовсім зупинилася. Руки за спиною, губу закусила.
– Ходи, не бійся, – гукнула баба. – Що там у тебе?
Катерина руку з-за спини:
– Це вам…
– Квіти? – баба посміхнулася, як сонця в хмари налила. – Господи всемогутній… Дитино, мені вже років сто ніхто квітів не дарував…
Катерина розгубилася, очима – по бабиному подвір’ї.
– Таж у вас квітів повно…
– Е, то інше.
– А невже вам більш як сто років?
– Може… Та ходи вже, не бійся. Їсти хочеш?
– Їсти?.. – дівка зовсім ні в сих ні в тих. – А я вам їсти принесла… Думала, може…
– То виймай, що принесла.
На дерев’яний стіл біля мазанки Катерина виклала десяток яєць, шматок сала і півлітровий слоїк сметани.
– Може, мало?
– Посидь. – Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп’ялася, пошкандибала до мазанки. – А то й ні. Ходи сюди. Винось тарілки надвір.
Катерина до бабиної мазанки зайшла – аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.
– Отакої! Дівка стовбуром стала, – баба Килина Катерининого плеча торкнулася. – Спочатку поїж. Як за двох…
Краще б не казала. Де ті сльози взялися.
– Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.
– То ти мене знаєш?
– Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино… Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…
Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки – тиць!
– От розкомандувалася! Сказано – спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу.
І які ж то були крученики! Катерина один з’їла, другий, третього хтіла – рука не тягнеться… Соромно.
– Їж, Катрусю…
– І ви мене знаєте? – дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.
– Іще вдавишся… – баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.
Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела. А та ніби й чекала.
– От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.
* * *Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки – з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:
– Сідай поруч. І мовчи. Не тре’ нічо’ казати. Знаю.
І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі. Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери.
Катерина не сіла – впала на лаву. На бабу дивиться – і страху нема, тільки передчуття дива дивного.
Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж – раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.
– От і все, – баба розплющила очі, накрила долонею змішане з воском зілля. – А тепер слухай. Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги – оце діло нібито добре, а придивляєшся – у багнюці воно втопло. І далі бредеш без кінця і краю. І ось – знову багнюка. Ти руку простягла – та ні, це ж чисте озеро. А всі навкруги – сліпі! Сліпі й кричать тобі: «Багнюка! Багнюка!» А ти оглухни! Оглухни, дитино, бо якщо ні – брести тобі крізь життя навпростець до скону і щастя не мати.
Баба замовкла, зиркнула на Катерину спідлоба.
– Отакої! Ще мені сліз твоїх не вистачало.
А Катерина ридма ридає.
– Бабо… Бабо… Хіба після такого не заплачеш? Блукати до скону, щастя не мати… Що ж мені тепер робити? Жити як?
– А от і думай тепер.
Вони ще довго біля мазанки сиділи. Чубчик і Рудий ластилися до Катрусиних ніг, баба щось бурмотіла під ніс – чи співала, чи молилася. Уже й сонце до кургану впало.
– Бабо Килино! Можна, я до вас приходити буду?
– Дитино, я двічі в одну долю не заглядаю. Більше ти від мене нічо’ не почуєш.
– Хай. Я… просто так. Така ви віщунка… не страшна. Добре у вас. Можна? Може, колись про себе розкажете…
– Хочеш знати?
– Дуже хочу. Така ви, бабо, красива… Ох і красива ж ви, бабо! Як та ікона. Хоч молися на вас…
– Ну, приходь, поки я не сконала.
– Невже ви помрете, бабо?
– Та колись помру. Іди, доню. Тебе вже зачекалися.
Катерина згадала мамку з татком, Людку з червоними від помади губами, Сашка із Сергієм.
– Хто?! Хто мене зачекався?
– Сто сліпих і один видющий.
– Дякую вам, бабо Килино. Рудий! Чубчику! До зустрічі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.