Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

до но­вої вітчиз­ни, до польської мо­ви. Ти те­пер зра­зець для дрібних ук­раїнських панів, для тем­но­го хлопст­ва й міщанст­ва на Ук­раїні, а не во­но для те­бе. Ви, ук­раїнські па­ни, що пе­рей­шли на ка­то­лицьку віру й на­шу мо­ву, те­пе­реч­ки дбай­те й пек­люй­тесь, щоб на­вер­ну­ти на свій зра­зець усю тем­ну ук­раїнську ма­су. Ведіть за со­бою слідком тих тем­них то­ва­ряк, «те бид­ло», пе­ре­роб­люй­те їх навіть си­лою, а во­ни, як сліпці, по­винні йти слідком за ва­ми, за своїми про­во­ди­ря­ми. А ко­ли во­ни не підуть, кня­же, за то­бою, маєш в ру­ках меч. Ору­дуй ме­чем во ім'я Хрис­то­ве!

Так на­пу­тив рек­тор ко­легії Єремію на про­щанні, як той ви­хо­див з ко­легії, по­вер­нув­ши хрис­ти­янст­во нав­па­ки та на­ви­воріт. Замість єднан­ня та бра­терст­ва між дво­ма на­ро­да­ми, єзуїти в ко­легіях посіяли пе­кельну не­на­висність та во­ро­гу­ван­ня. Ріки людської крові по­ли­лись і… все-та­ки не за­ли­ли то­го пек­ла…

II

Але мо­ло­дий Єремія по­чу­вав у душі, що не місіонерст­во ма­ни­ло йо­го до Польщі. Не той бог змал­ку за­па­ну­вав в йо­го душі. Він змал­ку вже лю­бив війну, лю­бив бит­ви, лю­бив сла­ву, йо­го мо­ло­да чес­то­люб­на ду­ша по­ри­ва­лась до чо­гось ве­ли­ко­го та слав­но­го, до ве­ли­ких слав­них подій на полі бит­ви. Кри­ки побіди й сла­ва бу­ли най­со­лодші для йо­го.

Вийшовши з єзуїтської шко­ли, мо­ло­дий Єремія за­раз ви­ря­див­ся за гра­ни­цю, щоб там нав­чи­тись військовій справі. Він дов­го про­бу­вав в Гол­ландії, блу­кав по Рейні і скрізь, пе­редніше за все, при­див­ляв­ся до військо­вої спра­ви. Зга­са­юче в Європі ли­царст­во ма­ни­ло йо­го, не­на­че пиш­ний квіт.

Пробувши кільки років за гра­ни­цею, на­ди­вив­шись на усякі ди­ва в Європі, без міри ви­щої в усьому і за Польщу і за Ук­раїну, Єремія вер­нув­ся 1632 ро­ку до­до­му.

Переїжджаючи че­рез свої маєтності на Во­лині, Єремія тільки те­пер, дой­шов­ши до пов­но­го зрос­ту, впер­ше зап­римітив, яка в йо­го си­ла землі, борів, сте­пу, сіл та пан­щан­них лю­дей. Він впер­ше по­чу­тив свою си­лу і на Ук­раїні, й у самій Польщі. В Києві він всту­пив у свій ще батьківський па­лац і, гля­нув­ши кру­гом се­бе, по­чер­вонів од со­ро­му. Па­лац зда­вав­ся йо­му те­пе­реч­ки тісний, нікчем­ний, не вар­тий давнього князівсько­го ро­ду Виш­не­вецьких. Йо­го взя­ла до­са­да й злість на своїх предків, не­на­че пред­ки бу­ли винні в то­му, що не по­ва­жа­ли сво­го слав­но­го ро­ду і не збу­ду­ва­ли па­ла­цу, вар­то­го слав­но­го давнього ро­ду князів Виш­не­вецьких.

«Для сла­ви на­шо­го ве­ли­ко­го ро­ду мені не по­до­бає жи­ти в та­ких пе­че­рях та ще й віта­ти в їх слав­них маг­натів з Польщі й Ук­раїни. Ме­не підіймуть на сміх. Не в та­ких зам­ках жи­ли славні ли­царі на Рейні, не в та­ких ко­ну­рах жи­ли і їх славні діди та прадіди, в яких жи­ли мої», - по­ду­мав Єремія, хо­дя­чи по тісненьких по­ко­ях, з ву­зеньки­ми вікон­ця­ми, з тем­ни­ми за­кут­ка­ми, зас­тав­ле­ни­ми ряд­ка­ми давніх тем­них об­разів.

Скинувши з се­бе опіку кня­зя Кос­тян­ти­на, Єремія впер­ше поїхав за Дніпро ог­ля­да­ти свої лу­бенські маєтності. Ті маєтності бу­ли ще більші за во­линські, їм не­на­че й краю не бу­ло в без­меж­них сте­пах. Ще йо­го батько, князь Ми­хай­ло, вик­ли­кав з Київщи­ни та Полісся лю­дей на оса­ди, за­во­див че­рез осад­чих се­ла та ху­то­ри по­над Су­лою, Удаєм, Ворск­лою. Дикі по­ля не­на­че ожи­ва­ли; се­ла й ху­то­ри рос­ли; збільшу­ва­лись міста: Луб­ни, Ром­ни, При­лу­ки, Хо­рол. В безк­раїх сте­пах за­во­ру­ши­лись оса­ди, за­во­ру­ши­лось жит­тя. Єремія привіз з со­бою шлях­тичів ка­то­ликів Яна Бе­ся­довсько­го та сво­го слу­гу Криш­то­фа Сіно­жацько­го, чернігівсько­го хо­рун­жо­го, нас­та­но­вив їх ста­рос­та­ми та осад­чи­ми й звелів їм пра­ви­ти маєтнос­тя­ми і за­се­ля­ти оса­да­ми по­рожні сте­пи. Осадчі вик­ли­ка­ли лю­дей з Київщи­ни та По­до­лу, з Полісся, з Мінщи­ни і зак­ла­да­ли нові оса­ди. Луб­ни, давніший Олек­сандрівськ, став вже містом. Єремія виб­рав пиш­не місце на го­рах, не­да­леч­ко од Лу­бен, над са­мою річкою Су­лою і пос­та­но­вив збу­ду­ва­ти там па­лац, щоб на­завсіди осе­ли­тись в йо­му. Вольні сте­пи ма­ни­ли йо­го, не­на­че яки­мись ча­ра­ми.

«Оттут мені жи­ти на цих го­рах, се­ред вольно­го сте­пу. На Во­лині в моїх маєтнос­тях бу­де мені тісно се­ред тих Сан­гушків, Зас­лавських, Ост­рожських, Зба­ражських й інших маг­натів. Тут не­має маг­натів. Сю­ди не зай­де й власть ко­ро­ля. Ту­теч­ки моє царст­во й панст­во. В цих вольних кра­ях бу­де чи­ни­тись моя од­на во­ля. Я бу­ду в цих сте­пах ніби уділо­вим кня­зем, який був князь Кос­тян­тин Ост­рожський. Тут за Дніпром я бу­ду ко­ро­лем в моїх безк­рай­ніх маєтнос­тях. Ніхто мені не ста­не на до­розі. Тут я пос­тав­лю па­лац, кра­щий, як у ко­ро­ля, за­ве­ду си­лу війська, піду в сте­пи на та­тар, до­бу­ду сла­ви, мо­же візьму та­тарські сте­пи, за­во­юю са­мий Крим… А тоді при­бу­ду до Вар­ша­ви, при­ве­ду своє військо, роз­пу­щу свої пра­по­ри на вар­шавських ули­цях, засліплю очі маг­на­там своєю си­лою, своєю сла­вою, ста­ну пер­шим на усю Польщу, на усю Ук­раїну. От тоді знов за­сяє давній рід князів Виш­не­вецьких, а потім… мо­же ме­не жде й ко­ролівська ко­ро­на… В Польщі це мож­ли­ва річ…»

Єремія ог­ля­дав ви­сокі круті го­ри по­над Су­лою, і йо­го дум­ки ли­ну­ли все ви­ще та ви­ще, за ті го­ри, все далі та далі, за ті сте­пи, ся­га­ли да­ле­ко-да­ле­ко, до пиш­но­го Кри­му, до Чор­но­го мо­ря, летіли за мо­ре й міри не зна­ли. Од­на ве­ли­ка подія, од­на ви­со­ка мрія підійма­лась над дру­гою й не­на­че на­ма­га­лась діста­ти до са­мо­го не­ба й тільки там спи­ни­тись, де вже не бу­ло й кінця, й прос­то­ру, де гас­ли най­сміливіші мрії в бе­зодні без­меж­ності.

Єремія зійшов з ґанку не­ве­лич­ко­го дом­ка, в кот­ро­му ча­сом про­бу­вав йо­го батько, навіду­ючись в Луб­ни, ско­чив на ко­ня й по­летів че­рез греб­лю на Сулі, ви­летів воз­во­зом на го­ри і побіг ко­нем по го­рах, по гор­бах та до­ли­нах, вкри­тих пиш­ни­ми ста­ри­ми ліса­ми. Він за­ду­мав виб­ра­ти собі місце на тих го­рах для сво­го па­ла­цу.

День був га­ря­чий, со­няч­ний. Сто­яла су­ша й спе­ка. Повітря ми­га­ло ма­ре­вом, на­че дри­жа­че жи­ве срібло. Єремія об'їхав ви­сокі го­ри по­над Су­лою, ог­лядів до­ли­ни і спи­нив ко­ня на одній ви­сокій горі. Кра­са місця вра­зи­ла мо­ло­до­го кня­зя. Ви­со­ка го­ра не­на­че спа­да­ла на­низ, роз­си­па­ючись дрібни­ми гор­ба­ми, не­на­че ус­те­ля­ла се­бе схо­да­ми до са­мої річки. І гор­би й за­па­ди­ни, пог­нуті й по­ла­мані в най­ве­ред­ливіші звив­ки, бу­ли вкриті віковічним лісом, не­на­че за­ку­тані в пишні зе­лені ша­ти. Су­ла ви­ла­ся на­ни­зу срібною стрічкою по зе­ле­них лу­гах, по сіно­жа­тях, по гус­тих оче­ре­тах. З-за лісів на зак­руті Су­ли виг­ля­да­ли вер­хи Мгарсько­го мо­нас­ти­ря. А по дру­гий бік на горі роз­ки­ну­лись Луб­ни. За Су­лою сла­ли­ся ска­тер­тю зе­лені сте­пи, скільки ся­га­ло око, без кінця, без краю, не­на­че зе­ле­не мо­ре. Сте­пи зе­леніли, а далі сизіли й зли­ва­ли­ся з синім не­бом в про­зорій імлі. Імла лисніла, мріла кру­гом не­бок­ру­га, не­на­че фан­тас­тич­на мрія, і ма­ни­ла