Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

сло­вом в Єремії на­суп­лю­ються густі бро­ви, а очі ста­ють сер­диті та роз­го­рю­ються, як у вов­че­ня­ти, і він за­мовк.

«Насуплене та якесь вов­ку­ва­те і ніби звірку­ва­те кня­жа привіз до нас оцей князь, але ж безлічні маєтності князів Виш­не­вецьких… Це кня­жа - не ду­же по­хи­ле де­ре­во… але ж си­ла гро­шей… Ой ко­ли б за­лу­чи­ти оце звіря до сво­го та­бо­ру, щоб во­но ча­сом потім не на­ро­би­ло нам кло­по­ту. Бо­ро­ни бо­же, як во­но ча­сом піде слідком за Криш­то­фом Ко­синським та На­ли­вай­ком!»

Патер своїм досвідним оком про­чи­тав в очах і на ви­ду кня­жа­ти за­пеклість та зав­зят­тя, й сумні ду­ми ви­ник­ли і за­во­ру­ши­лись у йо­го ста­речій го­лові.

Несподівано в кут­ку світлиці од­чи­ни­лись двері ти­хо, без шу­му, і з две­рей ніби ви­су­ну­лась чер­во­на пос­тать єзуїта-про­фе­со­ра, глад­ко­го й си­во­го. В той час з при­хо­жої так са­мо од­чи­ни­лись двері, не­на­че самі, і звідтіль вий­шов мо­ло­дий єзуїт, нез­ви­чай­но гар­ний, увесь в чер­во­но­му, з ви­со­ким білим чо­лом, з бла­кит­ни­ми яс­ни­ми очи­ма, з осміхом ян­го­ла на ро­же­вих ус­тах, гар­ний, як хе­ру­вим. Єремія не­са­мохіть за­ди­вив­ся на йо­го. Мо­ло­дий єзуїт прос­ту­вав до сто­ла ти­хо, по­ма­леньку, не­на­че ли­нув на кри­лах. Але в той час ко­ло тієї ша­фи, де сидів Єремія, не­на­че про­ва­ли­лась стіна, і звідтіль од­ра­зу ви­су­нув­ся, не­на­че вис­ко­чив ста­рий єзуїт, су­хор­ля­вий, ху­дий, як скіпка, ли­сий, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з гост­рим ор­ли­ним но­сом. Єремії зда­ло­ся, що десь в стіні од­чи­ни­ли склеп з-під землі й звідтіль, з од­чи­не­ної до­мо­ви­ни встав мрець в чер­воній мантії. Сміли­вий хло­пець, не­бо­яз­кий на вда­чу, аж жах­нув­ся і по­дав­ся на­зад.

Усі ті про­фе­со­ри вий­шли буцімто ви­пад­ком в світли­цю й поп­ря­му­ва­ли до сто­ла ти­хою рівною сту­пою, не­на­че чер­во­нясті ляльки су­ну­лись чиєюсь за­хо­ва­ною по­тай­ною ру­кою. Не­за­ба­ром в якихсь су­точ­ках за однією ша­фою знов не­на­че про­ва­ли­лась стіна, і з чор­ної про­ва­ли­ни вис­ту­пив, як тінь, чер­во­ний па­тер, з круг­лою, не­на­че гар­буз, го­ло­вою, ли­сий, чер­во­но­ви­дий та витрішко­окий.

Князь Кос­тян­тин оки­нув світли­цю зди­во­ва­ни­ми очи­ма. Єремія зо­рив очи­ма на всі бо­ки, не­на­че він ог­ля­дав якусь нес­подіва­ну сце­ну на те­ат­ральній вис­таві, де нес­подіва­но підніма­лись по за­кут­ках завіси і звідтіля ви­хо­ди­ли чер­воні тіні, не­на­че ма­ри. Один рек­тор спокійно ди­вив­ся на чер­во­них па­терів: він знав, що усі ті па­те­ри підслу­ху­ва­ли за по­тай­ни­ми две­ри­ма, котрі ве­ли в їх су­межні по­кої, і те­пе­реч­ки усі ті па­те­ри ви­пад­ком вий­шли ра­зом до світлиці, не­на­че змо­ви­лись. Во­ни чу­ли все і вже зна­ли, яка ви­со­ка осо­ба при­ве­ла до їх ко­легії мо­ло­до­го й ба­га­то­го кня­же­ви­ча, чу­ли й зна­ли, що роз­мо­ва вже скінчи­лась. Кож­но­го взя­ла цікавість по­ди­ви­тись на князів Виш­не­вецьких, а не­терп­ляч­ка са­ма підве­ла їх ру­ки і пок­ла­ла їх пуч­ки на клям­ки ко­ло по­тай­них две­рей з м'яки­ми, підкла­де­ни­ми сук­ном завіска­ми.

Єзуїти пок­ло­ни­лись ста­ро­му кня­зеві й посіда­ли ко­ло сто­ла. За­чер­воніли чер­воні су­та­ни під здо­ро­вим чор­ним хрес­том, за­лисніли голі че­ре­пи, заб­ли­ща­ли не­на­че об­ма­зані оли­вою об­го­лені що­ки. Ти­хий світ лив­ся в довгі вузькі вікна, затінені гус­ти­ми гру­ша­ми. Зда­ва­лось, ніби під чор­ним хрес­том зібра­лись не апос­то­ли Хрис­тові, а єру­са­лимські са­ду­кеї та підлес­ливі фа­ри­сеї з хит­ри­ми ли­си­чи­ми очи­ма.

- Шановні ко­ле­ги! Ходімо до кап­лиці й по­мо­ли­мось за мо­ло­до­го кня­же­ви­ча Єремію, щоб бог по­дав си­лу й тя­му й хист мо­ло­до­му кня­же­ви­чеві до на­ук, щоб дух свя­тий просвітив йо­го ро­зум світом до прий­нят­тя світла на­уки, на­пу­тив йо­го сер­це до доб­ра й прав­ди.

Всі рап­том підве­лись, на­че ма­ши­ни. Рек­тор пішов че­рез світли­цю й од­чи­нив двері в по­дов­жас­ту тем­ну кап­ли­цю. В да­ле­ко­му кінці кап­лиці сяв прес­тол, обс­тав­ле­ний срібни­ми та зо­ло­ти­ми свічни­ка­ми, ся­ла зо­ло­та звізда над да­ро­но­си­цею, не­на­че схо­ди­ла на вечірньому обрії яс­на та блис­ку­ча зо­ря. Рек­тор впав на коліна пе­ред прес­то­лом. Па­те­ри пос­та­ва­ли нав­колішки на східцях і поз­гор­та­ли ру­ки на пер­сах на мо­лит­ву. На тем­них хо­рах ви­со­ко під склепінням за­гув ор­ган ти­хо, не­на­че ниш­ком, не­на­че в гус­то­му бо­ру за­ше­лестів та жалібно за­гув вітер в гус­тих сос­нах. Па­те­ри дов­го мо­ли­лись ниш­ком; ти­хий гук все гув рівни­ми низьки­ми то­на­ми, не­на­че бла­гав не­бо вкупі з па­те­ра­ми. Ти­хий світ лив­ся че­рез зе­лені та жовті шиб­ки дов­гих та узьких го­тицьких вікон і роз­си­пав по чер­во­них су­та­нах фан­тас­тич­ний од­лиск ко­ло­рит­ни­ми сутінка­ми, пля­ма­ми та сму­га­ми. Але не про Єреміїн ро­зум, не про доб­ро й прав­ду бу­ла та мо­лит­ва під ти­хий жалібний гук ор­га­на. Та мо­лит­ва бу­ла схо­жа на бла­ган­ня злих духів, щоб князь Єремія став во­ро­гом сво­го рідно­го краю й про­лив ріки рідної крові. Не до бо­га до­ли­ну­ли ті палкі мо­лит­ви пал­ких фа­на­тиків: пішли во­ни до тем­них сил, котрі у пеклі аж стри­ба­ли го­па­ка, за­чув­ши ті неп­рав­диві мо­лит­ви з неп­рав­ди­вих уст на за­гин та крив­ду усій Ук­раїні.

Ректор схо­пивсь про­вор­но й жва­во, не­на­че підско­чив на ра­до­щах. Підско­чив і ли­сий че­реп про­фе­со­ра, не­на­че ре­зи­но­вий м'яч, аж за­лиснів синім цвітом од світа синьої шиб­ки у вікні; підско­чив і мо­ло­денький кра­сунь Станіслав, об­ли­тий ро­же­вим світом од ро­же­вої шиб­ки в го­тицько­му вікні. Ор­ган од­ра­зу ніби гук­нув, крик­нув, а потім заспівав ве­се­ло, уро­чис­то. І по­ли­лись йо­го ве­селі ме­лодії попід тем­ни­ми склепіння­ми. Са­ма тем­на кап­ли­ця не­на­че зраділа.

Князь Кос­тян­тин вий­шов з Єремією з ко­легії. За ни­ми слідком за­чи­ня­лись і за­ми­ка­лись усі двері на зам­ки та на за­со­ви. Тим ча­сом дво­рецький Ко­ноплінський на­пи­тав кільки ква­тир для мо­ло­до­го кня­зя. Князь Кос­тян­тин ог­лядів до­ми і зай­няв жит­ло для сво­го не­бо­жа в ок­рем­но­му домі од­но­го ба­га­тенько­го куп­ця, ро­дом ру­си­на. Дім був на ті ча­си один з більших і по­казніших у Львові. Дво­рецький обс­та­вив по­кої ба­га­тою обс­та­вою, яка ли­чи­ла й по­до­ба­ла на­щад­кові слав­но­го ро­ду князів Виш­не­вецьких.

Незабаром поз'їжджа­лись після ва­кацій сту­ден­ти ко­легії. Ба­га­то між ни­ми бу­ло синів ук­раїнських князів та панів. Де­котрі ще дер­жа­лись своєї віри й мо­ви, де­котрі вже по­пе­ре­хо­ди­ли на ка­то­лицьку віру. Мо­же з по­ло­ви­на знач­них ук­раїнських маг­натів та дідичів по­пе­ре­хо­ди­ла на ка­то­лицт­во і спо­ля­чи­лась. Ці пе­ре­вертні ста­ли во­ро­га­ми Ук­раїни і ук­раїнсько­го на­ро­ду. Фа­на­тик Сигізмунд III за­пов­зяв­ся зовсім зло­ми­ти пра­вос­лав­ну віру і на­вер­ну­ти на­род і ду­хо­венст­во до ка­то­лицт­ва, спольщи­ти Ук­раїну до­ос­тан­ку. До по­мочі йо­го замірам ста­ли єзуїти. Во­ни на­по­ляг­ли з усієї си­ли на ук­раїнське дво­рянст­во, ду­хо­венст­во й на на­род.

Як де­мо­ни спо­кус­ни­ки, нашіпту­ва­ли єзуїти ніби­то ви­пад­ком в роз­мові Єремії не­на­висність до йо­го віри, до йо­го мо­ви, і мо­ло­дий гор­дий кня­же­вич, як тільки вий­шов з ко­легії, за­раз прис­тав до ка­то­лицької віри, ки­нув ук­раїнську мо­ву і спо­ля­чив­ся.

Єзуїти зап­лес­ка­ли в до­лоні на ра­до­щах, що прид­ба­ли та­кий знач­ний до­бу­ток. Во­ни одп­ра­ви­ли по­ти­хеньку мо­ле­бень за те… що пе­ре­вер­ну­ли на во­ро­га Ук­раїні ук­раїнсько­го кня­зя слав­но­го й ба­га­то­го ро­ду.

- Тепер ти, кня­зю, на­вер­тай і своїх підда­них на Ук­раїні до своєї но­вої віри,