Люко Дашвар - Село не люди – 2. Добити свідка

страху? Невже реально мертву людину знайдемо?» – думала старша. «Хоч би ніхто за ніч не відкопав труп, не переховав у іншому місці, бо подумають, що брешу!» – бідкалася молодша.

– Ма…тері твоїй ковінька! – мовив Петро, коли посеред здичавілого саду у ямі побачив білі кістки людської руки. До Людмили і Стаськи обернувся. – Оце ви утнули!

– Ми? – Людмила.

– А ми при чому? – Стаська.

– Біжи до машини, – наказав Петро Стасьці. – У багажнику стрічка смугаста є. Неси скоріше, обгородимо місце злочину!

Стаська побігла до «пріуса». Петро підхопив із землі міцну палицю, обережно розгріб сміття у ямі, придивився: упереміш із землю – залишки одягу, малі кістки п’ястя, зап’ястя, фаланг, і більші – променева, ліктьова. Дідько! Дістав мобільний, обернувся до дружини, яка ошелешено тупцювала за п’ять метрів від страшної ями.

– У район тре доповісти, – сказав. – І що я керівництву скажу? Що моя дружина і її сестра уві сні труп побачили?!

– Скажи: отримав анонімний сигнал від громадян. Майже не збрешеш! Ми зі Стаською – теж громадяни, але краще не вплутуй нас, Петю. Добре?

– Та ясно, що не вплутуватиму, – Петро зітхнув. – Зараз до райуправління подзвоню, місце злочину виокремлю смугастою стрічкою, а потім доведеться слідчо-оперативну групу чекати.

– Не біда! Ми зі Стаською пішки до Килимівки дістанемося.

– Краще допоможіть, Людо! – попросив підполковник поліції.

– Звичайно, Петю! Що робити?

– Труп давнішній. Багато років тут пролежав, тому треба поговорити з шанівцями, які тут давно живуть. Може, хтось і згадає якісь події незвичайні. І ти ж сама – шанівська, Людо! Походи поміж люди, попитай… І Стаська хай попитає. Вам більше, ніж мені, розкажуть.

– Ми попитаємо, але то дохлий номер! – відповіла Людмила гірко. – Не лишилося у Шанівці шанівських, Петю, самі ДНК.

Шанівка вперто відмовлялася помирати. Трималася за фетиші, курганом нагадувала: люди тут жили з давніх-давен, то хай би і далі…

Початок нового тисячоліття у колись великому селі відмітився розваленим корівником, постаментом від пам’ятника і десятками порожніх покинутих людьми обійсть. Здавалося, ось він, кінець. Помруть останні старі баби і – фініта! Та розпайована земля не відпускала: хтось пропив свій пай, хтось здав в оренду, хтось продав за безцінь через підставні договори і тіньові схеми, а хтось повернувся, щоби дати раду своєму гектару, двом, десяти. А хтось і не покидав села! Задихала Шанівка. Запрацювала.

Та розпайована земля кликала до себе не тільки трударів. Багаті теж захотіли землі, та не за законом і не клаптик – всю і задарма! Нічим не гребували. Чотирнадцять років тому вистачило інтриг і підлості лише одного зухвальця, Івана Залусківського, щоби мала Шанівка вигоріла вщент. Ох і чорна та біда була… Хто із шанівців не помер і не загинув, ті виїхали – до сусідньої Килимівки, до міста. Вже цього разу, здавалося, не відродитися Шанівці. Та вистачило сили лише однієї згорьованої дівчинки, щоби село знову захотіло жити: дитина, яка втратила у тій біді всіх, кого любила, стала з дня у день збирати каміння на його спорожнілій вулиці.

– Люди, ви чули? – пліткували шанівські баби, які перебралися до Килимівки. – Кажуть, мала Катька Кохан, яка за селом у мазанці ворожки оселилася, шанівську вулицю розчищає. А дружина Залусківського Алка і вдова Раїса, яка чоловіка і сина поховала, їй помагають. І от нащо те все, га?! Хіба Шанівку відродити? Та нізащо!

За рік після пожежі у вигорілій Шанівці лишилася одна людина: удова Раїса.

– Отепер вже кінець селу, – казали люди. – Раїсу поховаємо, і крапка.

Раїса все не помирала, довгих вісім років лишалася єдиною жителькою Шанівки.

Все змінилося у 2014-му, коли переселенці з Донбасу розтеклися країною у пошуках місць, де можна розпочати життя наново. До Шанівки тоді приїхали шість родин, та за рік лишилися дві: Поліщуки і Козлови. Артем і Неля Поліщуки мали 60 років на двох і маленьку донечку, виявилися кмітливими і нелінивими. За все бралися: і городину пробували вирощувати, і сири робити, і кекси пекти, і халати для медиків шити. Інтелігентні інженери Віра і Борис Козлови мали по 60 років на кожного, стару іномарку і кота Черчилля, якого вивезли з Горлівки.

У 2017-му ще дві порожні шанівські хати окупували приїжджі. Не донецькі. Бозна-звідки! Перекотиполе. В одній хаті розмістила свій табір багатодітна мати-одиначка Валька Шамрай. Звідки приїхала? Де блукала? Нащо виводок бідних дітей за собою по всій країні тягала? Хтозна! У другій поселилася стара баба Ада. Біографії своєї не приховувала. Шамкала беззубим ротом, розповідала:

– Ада я лише для своїх. У паспорті записано: Аделаїда. Де раніше жила? У тюрмі. Останній раз на п’ятнадцять років сіла, бо чоловіка зарізала! Та не лякайтеся! Не чужого. Свого. Я тоді саме тільки вийшла на волю…

За два роки, у 2019-му, ще одне шанівське обійстя ожило – киянка Оля Торбенко, спортивна жінка за п’ятдесят, разом із тридцятирічним сином Ярославом вирішили купити у селі хату, відремонтувати її власноруч і влаштувати мініготель для любителів зеленого туризму.

– Трясця матері! Це ж що виходить?! Що у Шанівці селян уже нема, якщо бідну Раїсу не рахувати? Лише донецькі, неблагополучні і кияни? – здивувався голова Килимівської сільради Косюк, продивляючись перелік нових шанівських житців. – ДНК якесь!

Вислів прижився. Про шанівців тепер тільки так і казали: ДНК! Донецькі, неблагополучні і кияни. Кияни були у меншості. Рулювали донецькі, бо відмовлялися почуватися тут чужими і тимчасовими. Одного дня Артем Поліщук зібрав житців Шанівки біля постаменту, на який чиясь добра рука прилаштувала велику фаянсову вазу для квітів, запропонував:

– Люди, давайте я старостою села попрацюю. Зараз же проголосуємо, складемо протокол і я відвезу його до Килимівки, у сільраду.

– Артемчику, а воно нам треба? – спитала баба Ада.

– Шанівку вже до складу Килимівської сільської ОТГ включили, а нас ніхто і не спитав. Завтра нам електрику відріжуть! Чи газ! Скажуть: ви нерентабельні! Шукайте собі інше місце на життя чи паліть свічки, а грійтеся дровами.

– А я на власні очі бачила, як хтось із килимівських сміття біля шанівських хат викидає! – додала Валька Шамрай. – За крайньою хатою скоро справжнє сміттєзвалище виросте.

– І про субсидії нас ніхто не питав, – сказала Віра Козлова.

– Нас узагалі ніхто і ні про що не питає. І хіба це справедливо? – додала Неля Поліщук. – Наче нас нема!

– А ми, до речі, громадяни України і маємо право кожний на два гектари землі, – нагадав Артем. – Ви в курсі, чиї землі навколо Шанівки, чи є вільні і коли нам землю виділять? Не знаєте?! Воно й зрозуміло! Бо хтось має у тій ОТГ за наші права дерти горлянку! Так я візьмуся за це!

Вранці 21 березня Артем Поліщук якраз і збирався до Килимівки у справах малої Шанівки. Несподівана поява поліцейського з ріднею поруйнувала плани, бо Петро Нечитайло наказав старості «попрацювати з місцевим населенням, аби під ногами не крутилося і дурними запитаннями не відволікало».

– Хоч мені скажи, що сталося, – попросив Артем.