Нечуй-Левицький - Не той став, Нечуй-Левицький

- По-моєму, то це зовсім не по­га­но.

- А по-моєму, то навіть гар­но, що дівчи­на про­вор­на, - ска­зав Ро­ман, - хіба ж во­но гар­но, як дівка стоїть, мов пень, а хо­дить, не­на­че сту­па про­со тов­че. Я люб­лю про­вор­них, жва­вих дівчат, та­ких, як Со­ломія.

- І я люб­лю Со­ломію, - до­да­ла Нас­тя, - гос­по­ди. яка про­вор­на та ве­се­ла! і на­го­во­рить, і на­ка­же, і на­ще­бе­че, і наспіває тобі повні ву­ха! Мені з нею і по­ба­ла­ка­ти, й по­гу­ля­ти ве­се­ло. Ве­селішої за неї дівчи­ни не­ма на всі Те­реш­ки.

Настя та­ки не пос­лу­ха­ла ма­тері: по­мив­ши лож­ки та приб­рав­шись, во­на забігла до Ма­русі, а з Ма­ру­сею вкупі пішла до Со­ломії і вже над­вечір вер­ну­лась до­до­му.

Надходив вечір. Ста­ра ма­ти знов приміти­ла, що вівці ни­ка­ють по дворі, не­заг­наті в свій час, і навіть во­ли сто­ять не­на­поєні. А Ро­ман десь зно­ву зслиз.

- Де це Ро­ман? - спи­та­ла ма­ти в Насті.

- Десь пішов че­рез ого­род до кри­ниці, - ска­за­ла Нас­тя, - там же Со­ломія во­ду бе­ре з кри­ниці.

- Оце на­вис­ла йо­му на очі ота Со­ломія! Зовсім од­бив­ся па­ру­бок од ро­бо­ти, - ска­за­ла спе­ре­сер­дя ма­ти.

А Ро­ман знов став за ти­ном під вер­ба­ми, діждав­ся, по­ки Со­ломія вий­шла по во­ду, знов по­ба­ла­кав з нею, на­ди­вив­ся на її блис­кучі очі. Со­ломія до­ко­ря­ла йо­му, чо­му він не ви­хо­дить на ули­цю гу­ля­ти. Ро­ман обіцяв вий­ти на ули­цю то­го-та­ки ве­чо­ра.

- Побачимо, як то ти вий­деш на ули­цю. Те­бе, ма­буть, ма­ти не пус­кає на ули­цю, як не пус­кає во­на й Насті, - ска­за­ла йо­му Со­ломія.

- Парубки не пи­та­ються в ма­терів, як на ули­цю йдуть, - обізвав­ся з-за ти­ну зобідже­ний смішка­ми Ро­ман.

Настав вечір, ти­хий, теп­лий та по­го­жий. Ро­ман не втерпів; надів жу­пан і пішов на ули­цю, прос­ту­ючи че­рез су­купні ого­ро­ди по­над са­мим бе­ре­гом річеч­ки Рас­та­виці. В бе­резі бу­ло чу­ти, як співа­ли на улиці дівча­та десь да­ле­ко-да­ле­ко, не­на­че за лісом. Ро­ман ішов на той гук швид­ко, по­хап­цем, аж сам собі ди­ву­вав­ся, чо­го це він так поспішає та ха­пається, не­на­че до якої ро­бо­ти. Поспіша­ючи, він за­гу­бив стеж­ку, кот­ра ви­ла­ся й кру­ти­ла­ся поміж ку­ща­ми вер­бо­ло­зу, ка­ли­ни та смо­ро­ди­ни. Він пішов прос­то че­рез ого­ро­ди, навп­рос­тець. Дівча­ча пісня ма­ни­ла йо­го, як ма­нить ме­те­ли­ка квітка. Гук пісні бу­ло чу­ти все ближ­че та ближ­че. Ро­ман йшов навс­ко­си че­рез го­ро­ди, поміж со­няш­ни­ка­ми та ку­ку­руд­зою. Со­няш­ни­ки гну­лись, ку­ку­руд­за аж тріша­ла під йо­го но­га­ми. Він дійшов до ти­ну. За ти­ном під вер­ба­ми сиділа юр­ба дівчат. Хлопці сто­яли ко­ло їх і ба­ла­ка­ли та жар­ту­ва­ли з ни­ми. Нес­подіва­но за ти­ном за­ше­лестіли со­няш­ни­ки та гар­бу­зин­ня, затріща­ла ку­ку­руд­за. Дівча­та за­мовк­ли й жах­ну­лись.

- Ой, со­ба­ка за ти­ном! - крик­ну­ла од­на дівчи­на.

- Ой ли­шеч­ко! мо­же, ще й ска­же­на, - засміявся один па­ру­бок.

- Ой дівча­та! вовк за ти­ном! їй-бо­гу, вовк, бо бли­щить очи­ма, - за­го­монів який­сь па­ру­бок.

Дівчата крик­ну­ли, рап­то­во схо­пи­ли­ся з місця і одбігли од ти­ну.

- Де там взяв­ся б той вовк? Чортз­на-що ви­га­ду­ють! Вов­ки си­дять у лісі, а на ули­цю не хо­дять, - обізва­лась Со­ломія.

Соломія до­га­да­лась, який то був вовк: во­на сміли­во побігла до ти­ну, до то­го місця, де бу­ло чу­ти ше­лест со­няш­ників.

За ти­ном сто­яв Ро­ман. Йо­го тем­на пос­тать яс­но оз­на­чу­ва­лась про­ти жов­то­га­ря­чо­го не­ба на за­ході, не­на­че бу­ла на­мальова­на чор­ною фар­бою. Ро­ман впізнав Со­ломію.

- То ти, Ро­ма­не? - спи­та­ла сти­ха Со­ломія.

- Атож! - так са­мо ти­хо обізвав­ся Ро­ман з-за со­няш­ників. - Хо­ди, Со­ломіє, ближ­че та по­ба­ла­каємо тро­хи.

- Перелазь че­рез тин та йди до гур­ту! - ска­за­ла Со­ломія.

- Не хо­чу: я не люб­лю гур­ту.

- Та йди-бо до нас! Як­би те­бе хто підса­див з то­го бо­ку, то, мо­же, б ти й пе­реліз, - сміялась Со­ломія.

Вона прис­ту­пи­ла до ти­ну і взя­ла­ся за кілок. Го­ло­ва в неї бу­ла заквітча­на м'ятою та жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми. Дух прив'ялої м’яти розійшов­ся в свіжо­му повітрі. Ти­хий світ од за­хо­ду па­дав на Со­ломіїн вид. Ро­ман уг­лядів в тем­ряві жов­то­га­рячі гвоз­ди­ки, котрі вінком лисніли кру­гом її го­ло­ви, а під гвоз­ди­ка­ми чорніли її бро­ви, бли­ща­ли очі.

- Романе! чо­го ти тро­хи не що­ве­чо­ра стоїш за ти­ном під вер­ба­ми, як я бе­ру во­ду з кри­ниці? - спи­та­ла в йо­го Со­ломія.

- Тим, що те­бе люб­лю, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман.

- Невже? - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

- Чого ж це ти смієшся? Хіба я смішний? Хоч я не маю чор­них брів, але все-та­ки те­бе люб­лю. Я знаю, що дівча­та люб­лять чорні бро­ви. Але де ж я їх візьму, ко­ли я та­кий вже на світ на­ро­див­ся?

- То на­мас­ти са­жею, то й бу­деш ма­ти чорні бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія, і знов її дрібний регіт аж за­лу­нав попід вер­ба­ми.

Роман і собі сти­ха осміхнувсь. Со­ло­міїн ве­се­лий регіт драж­нив йо­го.

- Для те­бе, Со­ломіє, я б ла­ден по­чор­ни­ти свої бро­ви.

- Непотрібно: я й так те­бе люб­лю, і без чор­них брів.

- Невже! - аж крик­нув Ро­ман.

- Атож! Ад­жеж місяць бу­ває яс­ний; а який він пиш­ний! - ска­за­ла Со­ломія. - Та пе­ре­лазь-бо до нас; ти, гор­дий си­ну гор­дої ма­тері! Нев­же ти хо­чеш, щоб дівча­та до те­бе пе­ре­ла­зи­ли че­рез тин?

- До те­бе пе­релізу, ро­зум­но­го батька ро­зум­на доч­ко, і більш ні до ко­го: ча­руєш ти ме­не своїми чор­ни­ми очи­ма.

Соломія засміялась од тих слів, як ча­сом сміються лю­де од ве­ли­ко­го щас­тя. Во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву на­зад. Чорні бро­ви за­лисніли про­ти яс­но­го ро­же­во­го не­ба. Ро­ман прос­тяг ру­ки че­рез тин, вхо­пив Со­ломію за шию і при­гор­нув її го­ло­ву до своєї що­ки. За­пах­ла прим'ята м'ята та гвоз­ди­ки. Со­ломіїне га­ря­че ли­це аж пашіло. Ро­ман по­чув, що на йо­го ли­це не­на­че повіяло ог­нем. Він об­няв Со­ломію і тричі поцілу­вав. Со­ломія вип­ру­ча­лась і од­хи­ли­лась од ти­ну.

- Впекла ти ме­не своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми, дівчи­но чор­ноб­ри­ва: без те­бе я не мо­жу жи­ти, без те­бе мені й сон­це не світи­ти­ме, без те­бе мені й вік бу­де не­ми­лий. Прис­ту­пи-бо ближ­че до ме­не! Чо­го ти од­хи­ляєшся?

Соломія одс­ко­чи­ла од ти­ну. Ро­ман не втерпів; йо­го ніби якась си­ла по­тяг­ла до Со­ломії. Він вхо­пив­ся ру­ка­ми за кілки і пе­рес­ко­чив че­рез тин. Тин хрус­нув, два со­няш­ни­ки зла­ма­лись і пе­рег­ну­лись до землі своїми важ­ки­ми го­ло­ва­ми. Ро­ман прис­ту­пив до Со­ломії і взяв її за стан. І дов­го во­ни сто­яли вдвох і не чу­ли, як дівча­та співа­ли пісень. Ро­ман за­був­ся, що прий­шов на ули­цю на ча­со­чок, щоб тільки по­чу­ти Со­ломіїн го­лос та регіт.

- Твій го­лос, твій сміх я слу­хав би цілий вік. та й то, здається, не нас­лу­хав­ся б, - ска­зав Ро­ман.

- Коли ж твоя ма­ти не до­пус­тить те­бе до то­го, щоб