Дуглас Коупленд - Гравець 1: що з нами станеться

пластикове віко вже давно було принесене в жертву ротвейлеру Людини Дощу, перетворившись на фрізбі; ікла собаки перетворили це віко на пожоване червоне мереживо, і Рік міркував собі: «Ну, Ріку, де та мить, коли від тебе відвернулась удача? Де та мить, коли твоє життя перетворилося з оповідання на застереження? Життя людей не мусить мати забарвлення моралі – воно мусить бути оповіданням без моралі, розказаним заради задоволення».

Утім, система семінарів із розстановки сил Леслі Фрімонта може позбавити життя Ріка пафосу, і Леслі може прибути будь-якої миті. Ріку це відомо, бо прес-секретар Леслі, Тара, телефонувала, щоб повідомити, що Леслі бажає особисто потиснути руку Рікові й сфотографуватися з ним під час передавання 8500 доларів готівкою. Рік почувається майже так, як тієї миті, коли пригубив третю чарку, й саме ці емоції він волів би відчувати будь-якої миті життя: загострене відчуття, що будь-якої хвилини може статися що завгодно – що бути живим важливо, бо саме тоді, коли ти найменше цього очікуєш, ти можеш отримати саме те, чого найменше очікуєш.

* * *

Рік звертається до жінки:

– Ми де? У фільмі Боба Гоупа?

Жінка в барі, гарненька мініатюрна брюнетка, піднімає на Ріка очі.

– Дуже смішно. Хіба дівчині не можна замовити «Сінгапурський слінг»?

– Мушу подивитися рецепт у книжці.

– Не варто. Я пошукаю на мобільному. Стривайте… так… потрібна одна унція джину, пів унції чері бренді, чотири унції ананасового соку, сік половини лайма, чверть унції куантро, чверть унції бенедиктину, третина унції сиропу гренадіну й краплинка ангостури.

Рік дивиться на жінку.

– Ви прийшли на побачення, про яке домовились по Інтернету, еге ж?

Відвідувачка схиляє голову набік:

– Любий, а ти кмітливий. Звідки ти дізнався?

– Це завжди видно. Ви звідки?

– Із Вінніпега. Ти не відповів на моє питання.

– Гаразд, раз питаєте, відповідаю. Я здогадався, що ви приїхали на Інтернет-побачення, бо елегантно влаштувалися на барному стільці, а дівчиною в пошуках чоловіка вас не назвеш. Такі жіночки ніколи не сидять за столиками, бо там здаються сумними та пригніченими, тільки на барному стільці – особливо, якщо мають такі гарні ніжки, як у вас, хочу додати,– ніби звертаються до нових відвідувачів: «Агов, познайомимось?» А ще у вас дуже маленька сумочка, що означає, ви навряд чи зупинились у цьому чи іншому готелі.

Жінка цікавиться:

– І чим закінчуються такі побачення?

– Або всім, або нічим. Середини немає. Або між вами проскакує іскра, ви йдете звідси, піднімаєтесь у номер, або хвилин сорок п’ять ніяково розпиваєте пляшку суму, а тоді той, хто лишається, замовляє ще кілька чарок, а інший летить додому.

– Сподіваюся, пляшка суму на мене не чекатиме.

Рік обводить поглядом кімнату: сірі тканини, недоладні меблі. Очі зупиняються на неймовірно привабливій молодій жінці,– дев’ятнадцять? – яка сидить за столиком навпроти барної стійки, нашвидкуруч перетвореним на найнезручнішу Інтернет-кабінку у світі. За перегородкою лежить подовжувач, примотаний скотчем до прадавнього північнокорейського монітора, поруч із яким стоїть процесор, усе це затіняє запорошений фікус. Комп’ютер красуні видав звук, який можна почути тільки біля ігрових автоматів у казино: «дзінь-дзінь-дзінь». Та не встиг почати, як замовкнув.

– Повторити імбирний ель? – гукає Рік.

Дівчина підводить на нього байдужий погляд.

– Ні. Я добре гідратована.

Жінка піднімає брови:

– Ні, я добре гідратована?

– Дивна вона, ця міс Імбирний Ель. Ніби байдужа, та не зовсім. Ніби їй чогось бракує.

– Відшила тебе?

– Для мене вона замолода, красно дякую. І вона не з тих, до кого можна так просто підкотити.

– Занадто чиста для цього світу?

– Я вас прошу! Така красуня в цьому барі – це виклик законам фізики.

– Дякую, що дозволив відчути себе привабливою.

– Ви знаєте, про що я.

Вона кивнула. Вони з Ріком перевели погляд на єдиного іншого відвідувача – психа на вигляд, який колись, певне, грав у хокей на вихідних, але з часом погладшав і наразі перебуває десь на півдорозі між Вільямом Гертом і Жераром Депардьє. Виспатись йому б точно не завадило.

Рік відчув, що вони з цією жінкою обоє перебувають у стані бойової готовності, чогось із нетерпінням чекають. Рік поглянув на годинник.

– Схоже, ти на когось чекаєш,– зауважує жінка.

– Власне, так і є.

– Справді? На кого?

– Скоро самі побачите.

– Я побачу? Це хто, Джордж Клуні? Чи Різ Візерспун на чолі ляльок із «Маппет-шоу»?

– Хтось, кого ви впізнаєте.

Жінка заінтригована.

– А ти серйозно.

– Так.

– Ха. І коли з’явиться твоя знаменитість?

– Будь-якої миті. А ваш містер Інтернет?

– Будь-якої миті.

Відчуваючи неминучу появу Леслі Фрімонта, Рік почувається вільніше, кидає фразу:

– Знаєте, я сьогодні багато думаю про час.

– Невже?

– Так. Хіба не круто було б,– продовжує він,– якби час зупинився просто зараз?

– Тобто якби час зупинився?

– Ну, скажімо, так. Якось я був в Англії, возив батька побачитись із бабусею, вона помирала від емфіземи. Тож одного ранку ми сіли в потяг, що прямував кудись із Лондона й раптом зупинився, і наш вагон наполовину опинився в тунелі, тоді машиніст вимкнув двигун, й оголосили, що ми мусимо посидіти дві хвилини в тиші, й усі замовкли і дивилися на свої коліна, навіть футбольні хулігани зі своїми мобільними – таке враження, ніби всесвіт раптом вимкнувся, і світ став майже святим, ніби життя раптом стало релігійним, але релігійним у гарному сенсі, й усі несподівано стали кращою версією себе.

Жінка придивилася до Ріка.

Олівер Сакс – американський невролог і нейропсихолог, письменник і популяризатор медицини, автор кількох популярних книжок, у яких описує історії своїх пацієнтів.

Повернутися