Дуглас Коупленд - Гравець 1: що з нами станеться

то нетипової поведінки: параноя, аутизм, депресія, тривожність, обсесивно-компульсивний розлад, синдром дефіциту уваги і гіперактивності та ще розлади, викликані пошкодженням мозку і старістю,– ну, ти розумієш. Після всіх тих книжок Олівера Сакса1 і онлайн-конференцій ТЕD здається, що божевілля – штука чудернацька, кумедна й навіть приваблива. Повір, усе зводиться до того, щоб змусити людей сидіти на препаратах і не нервувати, коли гіперактивна особа грюкає ногами по столику в приймальні, на якому лежить купа старезних журналів «Стиль».

У відповідь Воррен зізнався, що колись уважав цікавою професію священника, бо тому доводиться вислуховувати схожі оповідки про темний бік людей, а тоді добряче обміркував і вирішив, що історії ті не тільки брудні, а й нудні, та й слухати треба про ті самі сім гріхів знову й знову, і сидітимеш ти собі в сповідальні, розгадуватимеш судоку й молитимешся, щоб хтось винайшов новий гріх, аби життя стало цікавішим.

«Судоку? Обожнюю судоку»,– відповіла Карен. Ворренові теж подобалось. Відтоді й виник між ними зв’язок.

Воррен: Карен очікує побачити чоловіка футів шести, з волоссям, що рідіє, але все ж таки з охайною стрижкою, більш-менш вродливого – вродливого настільки, щоб бути сексуальним, але не настільки, щоб тримати Карен у постійній напрузі, коли поруч офіціантки, секретарки чи студентки. «Стривай… Чому це я себе дурю?» Чоловік заходить до книгарні й переглядає книжки про самотність, і на нього кидаються всі жінки в крамниці. Якщо книжки про самотність бере в руки жінка, книгарня порожніє. Байдуже, якого там чоловіка ви обговорюєте, єдина риса, яка приваблює в ньому,– наявність пульсу. Дивно, але той факт, що Карен розлучена й має дочку, полегшує їй знайомство з новими чоловіками – принаймні онлайн. Коли тобі за тридцять, неодмінно починаєш щось втрачати. Діти дозволили Карен знаходити спільну мову з чоловіками, що самі виховують дітей, не маючи дітей, говорити на цю тему неможливо. Розлучення, чи то розпач, у який після нього занурюєшся, пропонує ще одну спільну тему, невідому хронічно неодруженим.

Карен знає, що має вигляд молодший, ніж на сорок. Може, на тридцять шість – чи на тридцять чотири, якщо мала б проблеми з випивкою. На світлинах Воррена – а таких було лише дві (чи не мусять тут пролунати тривожні дзвіночки?) – трохи засмучений чоловік, і вигляд у нього якийсь дешевий. Важко уявити, як він натискає на педаль газу свого «форда» «Рейнджер» 2009 року, який можна побачити на третьому зображенні, що він прислав,– на світлині, де немає жодної людської істоти. «Будь ласка, Боже, нехай Воррен не буде дешевим. Я надто молода, щоб обговорювати купони на знижки».

* * *

Виходячи з літака, Карен милується демонстрацією статусу в салоні літака: фольга від сніданків і книжки Дена Брауна в м’яких обкладинках на сидіннях економ-класу, примірники «Економіст» та «Атлантік» у бізнес-класі і, звісно, люди похилого віку та інваліди, покинуті на айсбергу, які виходять у самому кінці.

Згодом, проходячи повз конвеєрну стрічку видачі багажу і маючи тільки ручну поклажу, Карен усвідомлює свою перевагу, і не сказати, щоб їй це не подобалося. «Ми заздримо людям, які подорожують без речей, чи не так?» Біля стрічки конвеєра на самісінькому виході стоїть групка священників, і думки Карен повертаються до семи смертних гріхів, вона замислилася, чому заповідей десять, а гріхів лише сім. За дві тисячі років можна ж було синхронізувати такий стан речей. Вона проминула тинейджера – майбутнього порнофотографа, який летів із батьком і сестрою. Хлопець підморгнув Карен, а вона розсміялася і вийшла крізь автоматичні двері. Дощ припинився, стоянку таксі залило сонцем. «Який прекрасний день! Так, сер, ніщо не зіпсує такий гарний день, як сьогодні».

Курс на дирижабль, що палає.

Бульбашка гарного настрою в Карен луснула, щойно вона сіла в таксі й повідомила водію, що хоче дістатись до найближчого готелю «Камелот». Водій розлютився, що це не тривала, соковита подорож до центру міста. Його приятель в іншому таксі опустив вікно, й Карен зрозуміла, що її добре ім’я було безжально спаплюжене якоюсь мовою, де всі слова звучали як «бу-ба-лу». Шість хвилин по тому автівка висадила її перед будівлею коктейльного бару готелю «Камелот», пошарпаним бетонним супутником головної споруди готелю, що нагадувала більше третьокласний ресторан у четвертому за розміром місті Болгарії. Таксі зірвалося з місця, не встигла Карен і дверцята зачинити. Вона вирішила вважати інцидент кумедним, а не прикрим. Інколи життя не лишає вибору, до того ж на неї чекає подарунок під ялинкою.

Рік

Рік зупинився, прислухаючись до голосу в голові. Тридцять сім років слухання свого внутрішнього голосу не привели ні до чого, крім банкрутства, самотності й куперозу, від якого обличчя здавалося перманентно обгорілим, червоним, як у п’яниці,– чи то радше віскі робило його обличчя червоним, як у п’яниці; саме внутрішній голос і запропонував йому випити віскі: «Ну ж бо, Ріку, ти на це заслуговуєш, брате! Сьогодні ти посадив сорок футів живоплоту з жовтого кедра!» Та Рік цього голосу більше не слухає. Тепер він слухає інших людей, бо працює в барі й люди розповідають йому геть усе: про скасовані відпустки на Бермуди, мрії про зміну статі, про грубих матерів, що лаються, як вантажники, про жах, який наводять північнокорейські ракети. Люди розповідають Ріку всю правду про себе, бо Рік працює в барі готельного аеропорту і тому у всесвіті своїх відвідувачів є явищем тимчасовим і одноразовим. Більшості барменів доводиться вислуховувати брехню про життя своїх постійних відвідувачів, але в барі аеропорту завсідників не буває – лише любителі перехилити келих без коріння і тимчасово без гальм. Рік так і бачить себе золотистим лабрадором, біля нього на вулиці зупиняються люди й дають волю своєму спонтанному асоціативному мисленню: «Ой, та ти ж наймиліший песик у світі! Слухай, мене тут застукали на крадіжці зі складу й звільнили, але дружині я сказати цього не можу, пояснив, що виперли, бо чіплявся до начальства. Гей, іще горішків? Ще мисочку з цілими кеш’ю, а то тут самі крихти лишились?»

От якби одного дня увійшов чоловік і зізнався, що то він викрав Ріків пікап з усім сільськогосподарським реманентом, але Ріку добре відомо, що найвірогідніше цього не станеться, і якщо бути чесним, пропив він свою кар’єру ландшафтного дизайнера, як і всі заощадження і право бачитись із дитиною, і лишились у нього червоний ніс і темна аура, що відлякує жінок, яким він міг би сподобатись, уже років десять, попри те, що протягом цього занепадницького періоду життя він навчився слухати, а